Моя свята Сербія

Християнська родина

Старозавітне одкровення звертається до народу, а не до особистості. Весь народ покараний — весь народ помилуваний, всі прокляті — всі благословенні. Тільки в таких категоріях мислилось довгі роки і століття релігійне життя до пришестя Христа. Але коли люди подорослішали морально і коли прийшов в образі раба на землю Син Божий, стало можливо спілкуватися з Богом так, як колись Мойсей: вустами до вуст, лицем до лиця.

Люди приходять до Бога, звершуючи свій неповторний і самотній внутрішній шлях. Вже не народи, але особистості зі «всякого народу і язика, коліна і племені», злившись, подібно до крапель, у великому морі, постануть перед Богом у майбутньому Царстві, як це передбачав і писав в Одкровенні Іоанн Богослов.

Але чи можливе ще сьогодні існування «християнських народів»? Чи є зараз нації, які люблять Христа, хваляться Христом, готові померти за Христа? Чи є ще нині народи, які не лише породжують час від часу у своїх надрах рабів Божих, але й цілком усвідомлюють себе як одну християнську родину?

Думаю, так. Хочу сподіватися, що такою є, наприклад, Сербія. Чому «хочу сподіватися»? Та тому, що цей хоробрий і вірний Христу народ відомий мені лише за іменами своїх святих. Я не був у Сербії, не молився у їхніх храмах, не чув їхніх пісень і не їв їхнього хліба. Мені страшно, що я, можливо, подібний до людини, яка любить англійську літературу і думає про Англію як про країну Шекспіра і Мільтона. Що буде, якщо така людина зі своїми піднесеними думками приїде в теперішню Англію і побачить молодь, яка на ніч розбрідається по пабах; футбольних уболівальників, скажених від своєї незрозумілої любові до цієї гри? Що, як вона почує їхню мову, так не схожу на мову Шекспіра і Мільтона? Чи не злякається вона, відчувши, як зруйнувався в душі ідеал, і якою не схожою на те, що вона полюбила через книги, виявилася дійсність? Так і я боюся за Сербію. Боюся, що якщо дізнаюся її ближче, якщо зблизька погляну на постійний у цьому світі гріх і бруд, відлетить від мене той аромат, який я відчуваю щоразу, коли промовляю: «Сербія».

Віддати серце?

Вона потрапила в черговий раз у телевізійні новини, в газетні статті та в душі багатьох людей під час натовських бомбардувань. Єдина європейська країна, яка після Другої світової дізналася, що таке небо, на якому не видно сонця через ворожі літаки. Тоді багато хто в усьому звинувачував Мілошевича, згадували Тіто, розмірковували про Першу світову і про вистріл у Сараєво. Але багато хто розумів інше: щоб «цивілізований» світ зняв із себе свою маску і божевільно вишкірився, треба чимось дуже його роздратувати. Треба берегти в собі щось коштовне і для ворогів страшне, щоб у черговий раз в історії вийти на бій не один на один, а один на дюжину.

За п’ятсот років турецького рабства вона могла вже десятки разів зникнути, залишивши слід лише у підручниках історії. Але не зникла. Дві зірки сяяли для неї на небі — пам’ять про колишню славу і мрія про майбутню свободу. Турки були жорстокі до сербів більше, ніж до інших підкорених народів. Вони називали сербів бандитами і заколотниками. Це турецьку лексику повторювали наприкінці ХХ століття американський держдепартамент і європейські газети. Сербія була вперта тому, що не хотіла носити паранджу і змиритися з життям у турецькому гаремі. Вона вперта тепер тому, що не хоче віддати своє серце — Косово і Метохію — як орган для пересадки в чуже тіло.

Не від миру цього

Ви можете собі уявити, що Швеція з любов’ю і ніжністю пам’ятає Полтавську битву? Вам може хоча б наснитися, що німці співають балади про розгром під Сталінградом, а французи з гордістю розповідають дітям про втечу Наполеона з Москви?

Цього неможливо уявити, скажете ви. То чому ж серби оспівали і зберегли в пам’яті свою жорстоку поразку на Косовому полі? Тому, що це — християнський народ, люди, які мислять євангельськими категоріями.

У 1389 році від Різдва Христового переможні сили турків знищили сербське військо на чолі з князем Лазарем, і сонце надовго сховалося над Сербією, щоб поступитися півмісяцю. Але серби осмислили поразку і перетворили її на перемогу. Християнство, яке сказало світові про те, що Розіп’ятий переміг, навчило сербів розуміти — програш може бути перемогою. Косовська битва була сприйнята як зіткнення неба і землі, тимчасового і вічного, фізичної сили і духовного благородства. Лазар вибрав Царство Небесне замість царства земного. Він пішов на бій, як на бенкет, знаючи, що живим йому не повернутися. Косовська трагедія була оптимістичною. Вона поневолила народне тіло, але вона ж безпрецедентно облагородила сербську душу. Будь-якому війську, яким би численним воно не було, страшно воювати з народом, котрий дивиться на історію і на життя сербськими очима.

Я вірю, що пам’ять про Лазаря і Косово горить в сербських серцях так само яскраво, як раніше. Якщо це так, то вони — один із найбільш євангельських народів, які душею належать до Царства не від миру цього.

«Христос знає нас»

Чи вміють сміятися люди, які плакали двадцять поколінь поспіль? Вміють. Хіба це не диво? День за днем і століття за століттям одні муки й утиски. Та чи не сказав Златоуст, що відсутність гонінь гірша за будь-яке гоніння? Так багато тих, кого ніхто давно не бив і хто не діставав собі право молитися ціною болю і приниження. Але хіба вони в перших рядах хранителів віри?

Скаже дехто: «Ми підкорили багатьох. Одних — силою, інших — грошима». «А ми, — відкажуть серби, — вижили і зберегли віру!»

«Нас знають всюди», — скажуть деякі. «А ми знаємо Христа, і Христос знає нас», — відкажуть серби. «Ми творимо життя і робимо, що хочемо», — скажуть ті. «Ми не забули Творця життя і намагаємося робити те, що Він звелів, хоча ви і нападаєте на нас за це», — відкажуть ці.

Вони, серби, більше за інших можуть бути проповідниками Православ’я. По-перше, вони сплатили за віру кров’ю. А по-друге, вони — малий народ, в них немає амбіцій підкорити всесвіт. Вони — всього лише проповідники Істини, і вірити їм легше, ніж проповідникам із великих імперій.

Колись, можливо, моя нога ступить на землю святого Савви. Можливо, я побачу дивні фрески в напівзруйнованих монастирях і почую на службі зрозуміле, але незвичне для вуха і миле «Мир свем!». Можливо, я сам доторкнуся і до золота царських одеж, і до струпів гріховних ран цього заочно улюбленого мого народу. Тоді розповідь моя стане предметнішою і точнішою, палкішою і пристраснішою. А може, я зовсім замовкну. Адже далеко не завжди душа здатна висловити те, що зрозуміла і відчула.

Опублiковано: № 4 (34) Дата публiкацiї на сайтi: 25 September 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 6 з 6
23:09 27.02.2010 | Гост
Dlja nachala hochu viskazat ogromnuju blagodarnost otcu Andreju za te prekrasnie slova o Serbii kotorie ja zdes prochital. Sam ja serb po nacionaljnosti, a vera nasha svataja,pravoslavnaja. Serdce moe drozhalo poka ja chital etu statju. Ja dejstviteljno pochuvstvoval iskrenuju, chistuju hristijanskuju ljubov otca Andreja k celomu nashemu narodu.
Skazhu chto serbi do sih por stojat krepko za svoju veru.
Konechno, nedostatki vsegda mozhnno najti. U nas est svoi minusi, no eto ne oznachaet srazu chto mi ljudi plohie.
Mne ochenj zhalko etogo francuskogo parnja kotorogo izbili boleschiki.No poverte chto oni dolgo budut v tjurme sidet za eto.Ves narod vstal na nogi posle etogo.Takoe u nas esche ne sluchilos v nashej istorii chtob gostu tak zdelat.Pozor eto!Gost dlja nas eto svjatoe.
Kosovi i Metohija dlja nas to chto dlja vas Kievskaja Rus,istochnik nashej zhizni.
Tot Volodimir ktorij zdes pisal o Kosove srazu vidno chto istorii sovsem ne znaet.I chto uvlekaetsa smotreniem Euronews i prochih zapadnih istochnikov. Pravda ne takaja kakoj oni ee pokazivajut. Takogo strashnogo unichtozhenia albancev ne bilo,dazhe ni blisko ne bilo. Oni sovsem ne mirnij narod. Ne daj tebe Gospod s nimi vstretitsa. To v mgnovenii oka osoznal bi svoju oshibku.
Serbija tozhe posle Vtoroj mirovoj vojne okazalas pod vlasti komunistov. Oni ochenj siljno povlijali na narod. No kogda nastupili eti vojni boljshenstvo naroda opjat vozvratilos na put istinni.
Molites o nas! Mi vas vseh ochenj siljno ljubim!
Pust Gospod hranit vseh nas!
17:41 01.10.2009 | Николай
Да, я тоже разделяю страх о. Андрея о Сербии. Так хочется верить что где-то в грешном мире есть островок святости. Но вот недавно была новость что сербские болельщики до смерти избили французского болельщика. Вдвойне неприятно слышать такое. Чувствуешь себя как будто ребенком, которому сказали что Деда Мороза нет...
04:33 23.01.2009 | Володимир
Ми часто виправдовуємо тих, кого любимо, а найстрашніше те, що виправдовуємо зло, яке через них приходить до нашого світу.

Духовне багатство Сербії, сотні і тисячі праведних та святих доньок і синів, яких вона дала нашій планеті - це те, за що ми любимо цю країну. Проте навіщо ж заплющувати очі на всі ті беззаконня, які творилися дітьми Сербії.

"Но многие понимали — чтобы «цивилизованный» мир снял с себя свою маску и в бешенстве оскалил зубы, нужно чем-то его сильно раздражать. Нужно хранить в себе нечто драгоценное и для врагов страшное, чтобы в очередной раз в истории выйти на бой не один на один, а один на дюжину".

Чому в нас так добре помітили "оскал цивілізованих народів" і так уперто не хочуть помічати, що наші улюблені серби тисячами виганяли мирних албанців з їхніх домівок, уперто відмовляли вісімдесятьом відсоткам населення Косово в елементарних людських правах, назразок освіти албанською мовою. Тому, що Косово - серце Сербії? Чому тоді серби десятиліттями так масово полишали серце своєї країни, яке самі прирекли на статус відсталого регіону?

Чому правда сербів краща за правду албанців? Тому що православні апріорі кращі за неправославних? Це тому вони мають право вбивати та знущатися з інших?

І не треба святими іменами та храмами прикривати фанатизм, ненависть та глупість недосконалих людей, які радісно підтримували керівників своєї країни, коли ті розкручували насильство проти албанців, накликавши на свою святу Сербію усі жахи війни.

Що дійсно потрібно, так це помолитись за них, щоб очистились від ненависті, бо справжні православні - це ті, хто каються, прощають і люблять.
01:57 22.11.2008 | Лидия
Ваша статья, о.Андрей высекла искру из сердца - молитву за Сербию.
15:02 05.11.2008 | Елена
Спасибо
23:55 30.09.2008 | Руслан
Досить цікава стаття. Є над чим замислитись.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: