«Молоді не бояться Бога, вони радіють Богу»

Де ще зустрінеш справжнього професора богослов’я, як не на рок-концерті? Глядачі, гадаючи, хто ж із рок-зірок першим вийде на сцену, навряд чи думали, що концерт відкриє «поп-зірка» — частий супутник православних «рокерів» отець Андрій Кураєв. У проміжках між виступами Юрія Шевчука, «Братів Карамазових» і гурту «Воскресенье» у холі БК «Україна» мелькала знайома постать у рясі. Навколо диякона юрмилися діти і журналісти. Явно віддаючи перевагу спілкуванню з першими, отець Андрій все ж погодився поговорити з журналістами «Отрок.uа». Наприкінці інтерв’ю зграйки рокерів, що розходилися після концерту, зацікавлено групувалися в буквальному сенсі біля ніг отця Андрія...

Вважаю за краще бути сучасником Андрія Рубльова, ніж Філіпа Кіркорова

— Будь-яка православна людина чує безліч запитань про свою віру — не завжди доброзичливих — від друзів, родичів. Чи є сенс вступати у дискусії про Православ’я, не маючи належної богословської підготовки?

— Ну, по-перше, будь-який інструмент потребує налаштування, чи то гітара, чи твоя богословська ліра, чи труба, що благовістить. Дружні та сімейні дискусії — те, з чого починає будь-який майбутній місіонер.

По-друге, те, що ти починаєш захищати, глибше входить у тебе, і ти краще розумієш свою ж віру.

По-третє, люди бачать, що для тебе твоя нова віра дійсно дорога й важлива.

Так що не варто соромитися, тим більше що зрозумілий початковий брак раціональних аргументів може компенсувати чарівність щирої віри юності.

— Чи є шанси логічними, історичними, риторичними аргументами довести, що Православ’я — єдина істинна віра, чи Православ’я «не доводять, а показують»?

— Аргументи у богослов’ї — інструмент не стільки будівельний, скільки «відбійний». Вони не стільки доводять істинність Православ’я, скільки руйнують карикатурні уявлення про нього. Можна раціонально розібрати завали антицерковних забобонів і тим самим розчистити дорогу для інтуїтивного осяяння вірою.

— Що відповідати тим, хто вважає Православ’я «нетерпимим» і «несучасним»?

— З такими людьми я цілком згоден! Православ’я абсолютно не сучасне — і слава Богу. Сучасний — «Макдоналдс». А я більше волію, вибачте, бути сучасником Андрія Рубльова, ніж Філіпа Кіркорова. У Марини Цвєтаєвої була чудова фраза: «У мене є право не бути власним сучасником». Православ’я своїм підкресленим консерватизмом дає людині можливість реалізувати це фундаментальне право.

Що ж до нетерпимості християнства — слава Богу, що ми нетерпимі. Воно нетерпиме не в сучасних своїх ликах (мене якраз нудить від його занадто «терпимих» представників — політкоректних християн-«дипломатів»). Воно «нетерпиме» від початку. А тому, перш ніж підтакнути якійсь екуменічній вульгарності, варто пригадати, що з усіх 13-ти апостолів* Христа лише один ― Іоанн Богослов ― помер своєю смертю, а всі решта (крім Іуди, звісно) були вбиті за свою проповідь. Причому куди б ці апостоли ні приходили — чи то в Індію, чи в Ефіопію, Рим чи Британію, — доля їхня виявлялася однаковою: їх усюди вбивали. Це означає, що в проповіді перших і особистих учнів Христа було щось, що скандалізувало звичаї та уявлення найрізноманітніших язичницьких культур. Тобто в самій суті християнства закладена якась полемічність. І цю нормальну полемічність не треба душити ні в заборонах, ні в обіймах.

* 13-й апостол Матфій був обраний на місце Іуди, щоб заповнити число дванадцяти апостолів.

Коли сьогодні говорять «давайте без полеміки, давайте без дискусії», то це означає найгірший вид диктатури й нетерпимості. У цьому випадку людині не дають права чітко усвідомлювати, у чому ти переконаний, у що ти віриш, осмислити мотиви своїх «так» і мотиви своїх «ні». І, звичайно, у сьогоднішньому світі, у світі всеїдності, дуже важливо пам’ятати, що «так», яке я кажу Христу, включає в себе «ні», яке я кажу Будді, Крішні, Магомету та іншим т. з. великим учителям людства.

Біблійна формула «Бог єдиний» має ексклюзівістський характер: єдиний значить один, і його єдиність виключає інші імена й «теології». У сьогоднішній теософській розмазні ту саму формулу навантажують зовсім протилежним, інклюзівістським сенсом: «Бог єдиний» — а значить, все одно як Його іменувати і в якій релігії шукати з Ним зустрічі. Але якби все, що Бог бажає дати людині, можна було б зустріти до Христа і без Нього, наприклад, у світі старозавітному, то навіщо ж був потрібен Його Хрест?

Поезія — це коли ти вмієш змусити звичне слово звучати зовсім інакше

— Ви часто цитуєте Марину Цвєтаєву та інших поетів. Це просто те, що колись прочитали й запам’ятали, чи Ви й зараз повертаєтеся до поезії, перечитуєте її?

— Насамперед це парадокси юнацької пам’яті. Те, що колись полюбилося й запам’яталося, назавжди залишається. Тож я легко цитую прочитане 20 років тому і не пам’ятаю вчорашньої газети. Цвєтаєву я тримаю у своєму робочому кабінеті з надією час від часу до неї звертатися, але це буває набагато рідше, ніж мені хотілося б. Утім, мені цікаво спробувати «підсадити» на Цвєтаєву нинішніх семінаристів.

— Це має сенс?

— Має. Справа в тому, що в міру того як я неформально зближуюся з семінаристами (навіть не на лекціях, а коли беру їх з собою у поїздки), я бачу: те, що могло б здатися недоліком одного хлопчика, — це порок системи...

Знаєте, як звучить гімн семінаристів? «Я люблю тебе, життя, але не знаю, що це таке». Це незнання поширюється і на світ університетської культури. Молодіжна культура — це не тільки рок-культура. Молодіжна культура — це й культура університетського спілкування, студентського життя. І те, що наші семінарії виключені з університетів, — це не є добре з місіологічного погляду.

Наприклад, наші бурсаки абсолютно не знайомі з бардівською культурою. Є такі речі, якими не можна не перехворіти в юності, — наприклад, пісні біля ватри. Але семінаристи не можуть навіть підспівати: «Как здорово, что все мы здесь сегодня собрались!» Начебто це вже майже попса, але вони й цього не знають, а значить, і не дізнаються. Але ж щоб бути зрозумілим і «своїм», треба щось упізнавати з півслова. Бувають ситуації, коли тобі дають пас — а ти не розумієш, що це пас, не розумієш, що це цитата і звідки вона, що залишилося за її обривом. Співуча поезія Міщуків і Нікітіних, Візбора й Суханова, Висоцького й Галича незнайома семінаристам.

Тим більше не розуміють вони (точніше, ті, хто прийшов у семінарії не з університетської лави) слова Бродського й Ахматової... У більшості з них взагалі немає смаку до поезії, вони не відчувають її. Звідси — постійний подив, плутанина богослужбово-поетичних і догматичних текстів. Хрест — це особистість чи ні (адже ми молимося: «Радуйся, животворящий Хрест Господній!»)? А з іншого боку, вони не в змозі відрізняти, де православна поезія, а де «православізм», римоване «комісарство», занудність, стогін про куполи й монастирі... На жаль, на дуже багато касет нинішніх «православних бардів» варто було б наклеїти попередження: «Про Христа чимало пісень складено. Я злажаю вам іще одну...».

— А де поезія, та ще й православна?

— Православна поезія більше у Шевчука, ніж у цих ось стерильно-канонічних піснях матушок і батюшок.

У шевчуковській пісні «Дощ» є чудовий рядок, за який він отримав би догану духовної цензури XIX століття: «Посмотри, как носится святая и смешная детвора». Цензор філаретівської епохи пояснив би йому, що не можна ставити поряд слова «святий» і «смішний», оскільки святий не може бути смішним...

Поезія — це не просто ритмічно побудовані фрази із заримованими закінченнями. Поезія — це коли ти вмієш змусити звичне слово звучати зовсім інакше... Поезія — це те, від чого з речей і слів, з життя й смерті зривається й падає сіре лушпиння зужитості...

Словами це не пояснити. Але можна дати спробувати. Хочете конкурс? Прочитайте вірш і спробуйте здогадатися, хто його написав:

Тихо летят паутинные нити.Солнце горит на оконном стекле.Что-то я делал не так;извините:Жил я впервые на этой земле.Я её только теперь ощущаю.К ней припадаю.И ею клянусь…И по-другому прожить обещаю.Если вернусь… Но ведь я не вернусь.*

 * Передсмертний вірш Роберта Рождественського.

— Тобто Ви ставите перед собою завдання познайомити майбутніх священиків з культурною спадщиною?

— Серед багатьох інших моїх завдань є й таке. Його можна сформулювати більш жорстко й страшно: я пробую трошки «розцерковити» хоча б деяких семінаристів (не всіх, звісно). Не в сенсі відучити їх молитися або відбити в них охоту до читання Отців. А в сенсі — запропонувати їм висунути носа за межі «попівки». Щоб вони у хвилини, вільні від молитов і богословських занять, не базікали між собою про попівське життя й про семінарських викладачів, а обговорювали проблеми начебто позацерковного — культурного, громадського, наукового — життя. Але не на рівні кухонних пліток, а на рівні більш-менш серйозному.

І ще — семінаристи повинні бути різними. Деяких малолітніх «схимників» для їхнього ж майбутнього духовного здоров’я потрібно трохи «розцерковити», олюднити, навчити їх усміхатися, радіти простим речам.

У монастирі американського ієромонаха Серафима (Роуза) один послушник вивів із прочитаних ним духовних книг, що ченці — люди серйозні й сміятися їм не пристало. Поводитися він намагався відповідно. У трапезній, коли настоятель (о. Герман) розповідав кумедні випадки, він сидів похнюпившись, на обличчі не з’являлося ані тіні посмішки. Його запитали, в чому справа, і він відповів: «Духовному життю таке не годиться! Тут монастир!» На жаль, створена ним для себе неусмішлива «духовність» виявилася для нього непосильним тягарем. Зрештою він зламався, залишив монастир, а потім і християнство.

А вже у наші дні в одному з московських монастирів намісник помітив, що в молодих і не в міру ревних послушників з’являються ознаки духовного нездоров’я: вони всі зверталися до нього за благословенням на читання літератури про стяжання безперервної молитви (ісихазм)... Коли в черговий раз послушники попросили у нього інструкцію зі споглядання Нетварного Світла, отець намісник згадав, що днями його парафіянка-художниця принесла йому книгу, видану в супроводі її малюнків. Книга була про Вінні-Пуха. Ось її-то отець архімандрит взяв зі свого столу і зобов’язав юних містиків читати. На їхнє здивоване запитання — допоки їм її вивчати, була відповідь: «До полювання на Слонопотама! Цього цілком вистачить». Через кілька днів хлопці стали такими, якими й годиться бути в їхньому віці, скинувши з себе маску передчасного «старецтва».

Взагалі перш ніж обожитися, треба спробувати олюднитися. У спробі перестрибнути саме через цю сходинку свт. Іриней Ліонський (II століття) бачив гріх перших людей: «не ставши ще людьми, хотіли стати богами».

Починати вихід із передчасної стилізації під «безпристрасність» можна з того, щоб радіти тим самим «святим і смішним дітлахам». По-людськи, без усіляких там цитат з Ігнатія (Брянчанінова), безоглядно на святі прецеденти (вони є, але не кожен семінарист достатньо богословськи ерудований, щоб їх пам’ятати). Не можу повірити, щоб Христос не всміхався і не сміявся, коли брав на руки малюків!

А ще одна радість — це радість упізнавання відлуння Євангелія у світській культурі. Адже у семінариста є перевага: він знає оригінал, тому може зрозуміти, на що натякає Толкієн, а на що — «Матриця»...

— Але ж семінаристи, як правило, не читають Толкієна.

— Так от в тому-то й проблема, що семінаристи не користуються своєю перевагою. Це неправильно. У світських студентів немає знання біблійного першоджерела, і тому російські толкієністи не розуміють, що Толкієн написав християнську книгу. Вони не відчувають алюзій. Семінарист може це відчути — але він не читає Толкієна. Тому моє завдання, як не жахливо це звучить, замість Григорія Палами підсунути йому Толкієна. Якщо ти хочеш бути місіонером — доведеться читати й це теж!

Отці різні потрібні, отці всілякі важливі

— Тобто в першу чергу Ви працюєте з майбутніми місіонерами?

— Так, і я знову хотів би пояснити: я не вважаю, що це потрібно всім семінаристам. Семінаристи різні — і за своїм психологічним складом, і за своїм покликанням. І їхні наставники не повинні підганяти їх під один стандарт, і самі хлопці мають усвідомлювати свою своєрідність і розуміти, що «отці різні потрібні, отці всілякі важливі». У Церкві є багато шляхів і багато покликань. Навіть у чернецтві є різні шляхи й різні покликання. І я сподіваюся, що в чернецтві XXI століття з’являться ордени — як вони є в католицтві. Це потрібно, щоб людина, яка стоїть на порозі монастиря, не обманювалася, а чесно розуміла: це міський монастир, і тому «всяк, хто сюди входить» повинен залишити надію на те, щоб стати відлюдником і мовчальником. Міський монастир, скажімо, Києво-Печерська Лавра або Іонинський монастир, — це місіонерський центр. Тому якщо тобі нецікаві люди, якщо ти людей сприймаєш як перешкоду своїй зосередженості — їдь у який-небудь скит, побудований на руїнах колгоспу «Заповіти Ілліча», і там собі займайся ісихазмом. Ти повинен зрозуміти, де тобі місце: у Києво-Печерській Лаврі — чи, скажімо, у Глинській пустині.

Підказка для вибору дуже проста: коли ти бачиш дівчину в міні-спідниці на території монастиря — тебе це радує чи обурює? Якщо обурює — саме тобі не місце в цьому міському монастирі, а не цій дівчині. Коли на воротах монастиря висить оголошення «ПРОХАННЯ У КОРОТКИХ СПІДНИЦЯХ НЕ ЗАХОДИТИ», то це я розцінюю як публічну сповідь братії цього монастиря. «Вибачте, мовляв, ми настільки сексуально рухливі й збудливі, що не можемо спокійно дивитися на міні-спідниці». Що ж — спасибі, отці, за вашу сповідальність, і нехай береже вас Господь. Але це ваші проблеми, а не проблеми цих дівчат. Якщо ти хороший міський монах-місіонер, то ти спокійно подивишся на цю дівчину в майці або в міні-спідниці та зрадієш їй і її вигляду! Так, це нецерковне дівча, і з її вигляду це зрозуміло. Але вона тим не менш прийшла сюди! І це — радісно!

Не можна не помітити, що серед тих рис, які ріднять служіння лікаря й священика, є загальне вміння професійно радіти, натрапляючи на запущені випадки. Лікарю нецікаво просто вирізати апендицит, а от який-небудь цікавий випадок з незвичайними ускладненнями— «який матеріал для моєї докторської»! У священика схожа реакція: ти був так далеко, але ти знайшовся, ти, з такою дивною долею, дурень, який так себе зламав... але тим не менш ти прийшов сюди! Алілуя!..

Молоді не бояться Бога, вони радіють Богу

— Отче Андрію, як допомогти своїм одноліткам розлучитися зі стереотипом, що порятунок душі — це справа старих, її можна відкласти на «потім», а зараз потрібно жити й насолоджуватися життям?

— Ви знаєте, я частково з ними погоджуся. Тому що наскільки я пам’ятаю по собі й по інших людях, порятунок не є та мета, яку ставить перед собою молодий християнин. Це в старості, дійсно, головна проблема — смерть, ти все частіше вдивляєшся туди, за поріг... Ну, це я вже знову про себе... А молода людина зовсім з інших мотивів знаходить віру. Вона не боїться Бога, вона радіє Богу. Вона не боїться Божого суду. Я пам’ятаю, у молоді роки для мене дуже радісними були рядки вірменського поета Григора Нарекаці:

Мне ведомо, что близок день суда,И на суде нас уличат во многом…Но Божий суд не есть ли встреча с Богом?Где будет суд? — Я поспешу туда!Я пред Тобой, о Господи, склонюсь,И, отрешась от жизни быстротечной,Не к Вечности ль Твоей я приобщусь,Хоть эта Вечность будет мукой вечной?

Дуже по-різному переживають віру в старості й у молодому віці. Тому людина, яка відкладає своє звернення до старості, сама себе обкрадає. І навіть не в сенсі порятунку, про який ця людина не має ні найменшого уявлення, а в сенсі саме радості тут, на землі. Мені здається, це радість — мати сенс свого життя, сенс, який надає значимості кожній хвилині твоїй, кожній зустрічі, кожній сльозі й кожній твоїй усмішці. І ось ця радість безкорисливої молодої віри — це те, що в старості якщо і дасться, дасться тільки дуже й дуже великою працею, а молодому серцю це дається абсолютно безкоштовно.

— Ви можете скласти список необхідних книг, такий мінімум для православної молоді?

— Ось, будь ласка, хіт молодіжної культури — «Сповідь» блаженного Августина.

— ?

— Без жодного стьобу й жартів. Якщо прибрати деякі занадто «філософічні» речі, і то не всі, з другої частини, а залишити саме сповідальну особисту розповідь — це приголомшлива річ. Особливо якщо брати не дореволюційний переклад, де занадто архаїзована мова, а переклад М. Сергієнко, опублікований у 19-му номері «Богословських праць». Так що почнемо зі «Сповіді» блаженного Августина. «Дай же мені, Господи, дізнатися... чи треба спочатку пізнати Тебе чи звернутися до Тебе. Але хто звернеться до Тебе, не знаючи Тебе? Звернутися не до Тебе, а до когось іншого може той, хто не знає. Або, щоб пізнати Тебе, і треба „звернутися до тебе“?»

А ще добре б зробити дайджест листів святителя Феофана Затворника для молоді. Феофан Затворник — досить хуліганський письменник, але мало хто про це знає. Розумієте, якби я сьогодні сказав, що «я кайфую» — самі розумієте, який хай піднявся б по всьому православному інтернету. А святитель Феофан саме так і пише.

— Шкода, що ми не знаємо про такі місця.

— Тому для мене дуже дорогі саме сповіді й листи святих. Коли вони відкриваються як люди, вони стають близькими й зрозумілими. Потрібно зрозуміти, що святий — це не «карма». А то коли читаєш житія — складається враження, що всі святі вже в утробі матері кричать «алілуя», по середах і п’ятницях груди в матері не беруть з перших же днів свого життя... А далі спрацьовує асоціація: мені бабуся розповідала, що в мене завжди апетит був хороший, і значить, мені вже не стати святим, святість не для мене, буду жити як всі і т. д. Дуже важливо зрозуміти, що святі — це ми, вони — такі ж люди, як ми, а не інопланетяни. Тільки тому їхній шлях — і наш теж.

Колись мене вразила картина одного білоруського художника. Це була звичайна ікона XIX століття. Христос у німбі. Але ікона була розколота посередині зверху до низу. Половинки розходилися віялом, а в центрі з-за ікони простягав до нас руку Христос ― закривавлений і зображений вже не іконографічно, а в стилі реалістичного живопису. Це дійсно важливо: через золоту оправу, що покриває лик подвижника, побачити біль, труд, піт і кров людського подвигу.

— А що б ви порекомендували почитати, побачити, послухати з явищ сучасної культури?

— Ну, для мене потрясінням душі була книга Валентина Распутіна «Донька Івана, мати Івана». Книга є в інтернеті, на багатьох сайтах. Не знаю, чи буде вона зрозуміла й цікава українському читачеві, але це біль Росії. Це хроніка народу, що вмирає. Майбутнє народу — в руках кожної церковної бабусі

— ...Вмирає?

— Так. Бачте, коли мене запитують: «що Ви можете сказати про майбутнє Росії?», я кажу: майбутнє у Росії ясне, коротке й сумне. Росії залишилося не більше 60 років.

— Це чому ж?!

— Тому що атеїсти розмножуватися не вміють. Країна, в якій народжується 1,17 дитини на родину, — приречена. Коли на чотирьох бабусь і дідусів доводиться єдиний онук... Тоді це означає, що формула «Православ’я або смерть» — це формула не фанатиків, а формула математична, демографічна. Адже тільки в сім’ях релігійних фанатиків буває багато діточок.

Когось це може налякати, когось порадувати, а для мене існує цілком ясне розуміння того, що сьогодні майбутнє нашого народу в руках кожної православної людини. І кожної бабусі. Кожна бабуся повинна розуміти, що в ту хвилину, коли вона нагримала на дівча, яке в нестатутному одязі зайшло в храм, ця бабуся стала вбивцею 4-х дітей. За статистикою нецерковна жінка в Росії — звичайна, середня жінка з більшості — за своє життя робить 4 аборти*. Зрозуміло, що дівча, на яке в храмі накричали, потім навряд чи знову піде до храму, а, значить, буде жити «паралельно» Церкві. І тому вся ця статистика посиплеться на її бідну голову, але винна в цих убивствах буде не тільки вона, але й та церковна бабуся.

* В Україні приблизно така сама статистика.

Відповідальність взагалі лежить на кожній церковній людині. Я зараз на всіх своїх зустрічах кажу: люди, православні, від вас самих як мінімум залежить, які плітки ви потім будете пускати по місту про ці наші зустрічі. Якщо ви підете легким шляхом і будете шукати, до чого причепитися: «а Кураєв так сказав, а ще він такий анекдот розповів» і т. і. — це означатиме, що ви вставляєте штики у справу православного місіонерства. А сьогодні тільки негайна активізація православної місії може змінити наше ясно-сумне майбутнє. У нас є 10-15 років — не більше — щоб повернутися обличчям до молоді. Післязавтра буде пізно, динаміка стане абсолютно незворотною. Звертатися з проповіддю про шкоду абортів до наших бабусь трохи запізно. Звертатися треба до молоді.

Звертатися до молоді — означає йти туди, де ця молодь зустрічається. На жаль, не до храмів. І звертатися до неї треба знову-таки мовою молодіжної культури. А якщо при цьому небагато поки ще молодіжних місіонерів будуть постійно чути плітки за своєю спиною у церковному середовищі — це й означатиме паралізацію церковними ж зусиллями церковної місії серед молоді.

І тоді через сто років хроністи загибелі слов’янського етносу матимуть повне право сказати, що Православна Церква — злочинна організація, яка скоїла злочин перед своїм народом. Вона не помітила його болю, зволіла залишатися в психологічно затишних келіях, у комфортному кадильному диму храмів, але не вийти з вівтаря, не вийти до людей; вона не зрозуміла їхній біль і не знайшла слів, щоб зупинити слов’янську катастрофу. Ціна питання вкрай висока. Через те я й наполягаю — від кожного священика залежить атмосфера в його храмі. Які книжки там продаються? Чи є там книжки тільки для бабусь, збірники чудес і акафістів, або ж є книжки, звернені саме до молоді? І нарешті, це залежить від єпископів — які саме тенденції церковного життя вони готові підтримувати? Чи готові вони підтримувати й створювати проекти, звернені до молоді, чи вони готові терпіти або навіть множити плітки недотеп — тих, хто не вміє проповідувати молоді й тому каже, що це неможливо, що це втрачене покоління з сатанинською культурою, до якого і йти не варто...

— До речі, про сатанинську культуру. Хотілося б почути Вашу думку про нашумілий «Код да Вінчі». У чому причина такої дивної популярності?

— Думаю, що це свідома антихристиянська і, боюсь, масонська акція. У книги немає таких літературних достоїнств, щоб її захоплено читали на всіх континентах. Це поганий детектив саме за канонами детективного жанру. Непрописані лінії, покинуті, забуті. Насильство над сюжетом. Тож мене не цікавить сама книжка. Мені цікаво було б дізнатися походження грошей, витрачених на її рекламу.

І ще мене вражають ті недоумки, які захоплюються цією книгою. Інакше я їх назвати не можу. Тобто якщо ти захоплюєшся нею як детективом — немає проблем, якщо ти читаєш «Код да Вінчі» як чтиво в електричці — гаразд, читай, поганий смак не є гріх. Але коли люди починають сприймати поганий детектив, написаний у жанрі «прийшла й кажу», як серйозне наукове історичне джерело — вони просто дурні. І коли я чую: «Отець Андрій, на нашій парафії семеро людей прочитали цю книгу й перестали ходити до храму», — я кажу: «От і добре. Недоумки Церкві не потрібні. Якби вони не зірвались у дурню зараз, вони б це зробили пізніше, але тоді вони створили б псевдоцерковну секту всередині самої Церкви». У цьому сенсі «Код да Вінчі» — якесь проносне. Зрештою, якщо людина хоче «переїхатися» — вона завжди знайде чим.

— Спаситель сказав, що його учнів можна буде впізнати по любові, яку вони мають між собою. Чи можемо ми за цією ознакою вважати Його учнями представників різноманітних протестантських сект, які славляться саме своєю «любов’ю»?

— На щастя, я бачив чимало православних людей, у яких дійсно є любов. Любов, спрямована і до людей своєї віри, і просто до людини. Цих людей я зустрічав серед підлітків і серед бабусь, серед парафіян і серед ченців. Навіть серед єпископів. Інша справа, що сказати «так, кожен з нас, парафіянин і священик, несе справжню любов» — на жаль, совість не дозволяє.

Я взагалі не люблю говорити про любов. За словами Іоанна Ліствічника, хто дерзає говорити про любов — той дерзає говорити про Бога. Любов — це найвище ім’я Бога. Але слово про неї занадто затерто і попсою, і сектантською проповіддю. Боюся, що коли сектанти говорять про любов або являють її у своїй «місіонерській привітності», йдеться про реалізацію якоїсь рольової заготовки. Повторюся: я пам’ятаю очі й обличчя людей, тих старців, з якими мені довелося зустрічатися, тому в мене є еталон: що таке християнин — людина любові. Тому коли я бачу чергові заклинання сектантів, їхню чергову усміхненість і всеїдну зацікавленість — «так, заходьте, ми вам допоможемо, до вас прийдемо» і т. і. — то я не дуже вірю, що це любов. Це може бути хороша сугестивність, хороше дресирування, вразливість, але називати це євангельською любов’ю я б не насмілився. А втім, дай Бог, щоб у них все було по-справжньому.

— Якщо вже все-таки зайшлося про любов, розкажіть, як зустріти справжню любов православній людині?

— А це вже справжня соціальна трагедія. Нам потрібні молодіжні православні гетто — такі місця, де молодь була б без «бабусь», але й без наркодилерів. Де хлопці й дівчата орієнтувалися б один на одного, а не наслідували б наших «заслужених парафіян». Тому що немає повісті сумнішої на світі, ніж молода дівчина, яка косить під 70-річну стару. Потрібні такі місця, де хлопці не були б скуті літургійною дисципліною, де вони були б насамперед молодими, а потім уже вівтарниками. І це не тільки сезонні заміські табори — необхідні такі міські клуби молодіжного спілкування, які не були б територіально пов’язані з храмом.

— Коли вже воцерковлена людина раптом відкриває для себе світ рок-музики — чи завжди це крок назад, зниження планки?

— Дуже по-різному буває. Люди дуже різні. Для когось це буде зниженням градусу духовного життя, збіднінням його душі. А для когось — навпаки, ознакою олюднення, знаком того, що людина припинила якесь насильство над собою, припинила підганяти себе під задані книжкові параметри й дозволила собі просто бути людиною, своїм власним однолітком. Зрештою, сказати собі правду про себе — це теж вчинок.

Є і третій варіант — коли людина звертається до світу рок-музики заради іншого. Заради того, щоб бути зрозумілою і щоб їй були зрозумілі її однолітки. Адже є лакуна в нашій православній культурі: у нас немає душевності. Є вершини духовності. Є болото парафіяльних забобонів. Нам би ще знайти й освоїти звичайне «Середзем’я». «Середзем’я» нормальної християнської людської культури, пронизаної християнським змістом. Нам потрібно не тільки вершинне «Добротолюбіє» — нам потрібні дитячі казки, нам потрібні дитячі православні вистави, потрібне художнє православне кіно, православні клуби молодіжного спілкування. Так що знову скажу: перш ніж обожитися, потрібно олюднитися.

Опублiковано: № 1 (20) Дата публiкацiї на сайтi: 12 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
«Молоді не бояться Бога, вони радіють Богу»

«Молоді не бояться Бога, вони радіють Богу»

Олександр Бойко
Журнал «Отрок.ua»
Де ще зустрінеш справжнього професора богослов’я, як не на рок-концерті? Глядачі, гадаючи, хто ж із рок-зірок першим вийде на сцену, навряд чи думали, що концерт відкриє «поп-зірка» — частий супутник православних «рокерів» отець Андрій Кураєв. У проміжках між виступами Юрія Шевчука, «Братів Карамазових» і гурту «Воскресенье» у холі БК «Україна» мелькала знайома постать у рясі.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 5 з 5
19:59 03.01.2011 | Алекс
Первый раз слышу, что монах должен радоваться тому, что по его монастырю разгулиают девушки в мини юбках.Может дополнить лествицу этим высказыванием о.Андрея
15:31 26.06.2009 | Елена
Спаси Вас Бог! Очень много интересного и полезного почерпнула для себя!
22:07 03.03.2009 | skazka
Высказывания отца Андрея конечно резковаты, но "доходчивы" :)
12:39 14.12.2008 | Ирина
Очень от души, без фарисейства! Есть о чем задуматься каждому. Мы действительно в ответе за многое, что останется после нас.
15:58 02.05.2008 | Лидия
Очень интересная статья.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: