Монастир: похмура темниця чи райський куточок?

Ми з Оксанкою завжди йшли по життю разом: училися в одному класі, вступили в один вуз, хоча й на різні факультети, майже одночасно хрестились. Якось зайшла мова про монастир, і Оксанка сказала, що раніше уявляла собі монахинь у вигляді насуплених старих, які живуть у кам’яних печерах, а як трапишся їм на шляху, вони одразу пальцем сваряться: покайся, грішниця бо в пеклі згориш! Моторошні особи... Але цим міфам належало розвіятись.

Окрім Ново-Тихвинського монастиря, іншої жіночої обителі в нас у Єкатеринбурзі немає, тому не можна сказати, що ми довго розмірковували, куди поїхати, вирішивши зайнятися свого роду екстримом, і при нашому дрімучому новоначаллі «зануритися» в монастирське життя.

І от ми в скиті. Він виявився зовсім не кам’яною фортецею, оточеною глибоким ровом, але і не маленькою хатинкою на краю землі, за тисячу верст від залізниці. Сестри живуть у звичайних корпусах, які потопають серед зелені, зовсім недалеко від міста — поряд із монастирем зупиняється рейсовий автобус, і всього за дві-три зупинки починається шумне місто. Чесно кажучи, близькість мегаполіса на початку дуже бентежила нас. Особисто я дивувалась: як сестри можуть постійно жити в цій непроникній тиші і не думати про те, що зовсім поряд тече яскраве, красиве, безтурботне життя? Тепер, через місяці, я, здається, починаю розуміти істинну ціну «безтурботності», та й уявлення про красу життя в мене змінилось...

Оксанка перша помітила, що краса може бути зовсім іншою, відмінною від тієї, до якої ми звикли. «Які вони всі тут гарні», — шепнула вона мені, коли сестри вийшли з паломницької келії, турботливо влаштувавши нас на новому місці. Гарні? Але ж правда. Світлі обличчя, глибокі очі, тиха привітна усмішка... Більшість сестер виявились молодими, деякі — зовсім юними, і навіть сестер літнього віку язик не повертається назвати старими. Мені пригадались слова одного священика, який казав, що найкрасивіші люди — монахи.

фото А. Вахромеева

Ця краса зовсім не від стилю, не від іміджу і не від ефектного одягу. Вона — від того, що відбувається десь глибоко в людській душі. Що ж це, що? Поки ми жили в монастирі, здається, це трішки торкнулось і наших душ. Може бути, коли ми почули прості слова «спаси Господи» і «простіть». Чи коли відчули ненав’язливу турботу, яка проявлялась навіть у дрібницях («Хочете добавки?», «Вам не важко? Давайте допоможу!», «Перед службою обов’язково поспіть хоча б годину-півтори, інакше з незвички складно буде»). Потім, після монастиря нам здавались такими дивними дрібні мирські сутички — батьків із дітьми, начальників із підлеглими, продавців із покупцями в магазинах, кондукторів із пасажирами в автобусах... Чому ми не помічали раніше, як ці «дрібниці» засмічують і спотворюють життя? І невже тільки монахи можуть бути уважними один до одного?

Дуже скоро з наших голів вивітрився іще один міф про те, що монастир — це такий собі райський куточок, де тільки співають хвалебні пісні Господу і більше не роблять нічого. Не знаю, як там в інших монастирях, а Ново-Тихвинський більше нагадує діяльний мурашник, ніж тихий Едем. Ніколи раніше ми так багато не працювали, як разом із сестрами. Ще до шостої ранку ми прокидались, на 6.00 ішли в храм на службу, о 9-тій вже починався послух, який із перервами продовжувався до восьмої вечора (мінус три години на трапезу і відпочинок). І так щодня, крім неділі.

Даремно ми сподівалися відпочити від комп’ютерів: у монастирі їх виявилось не менше десяти. Без них сестрам було б скрутно — адже вони перекладають із древньогрецької творіння Святих отців, редагують духовні бесіди і проповіді (такий послух дали і нам), роблять монастирський сайт. Навіть швацький послух комп’ютеризований — ескізи для вишивок куди зручніше розробляти на екрані, ніж на папері. Власне, нічого дивного і принципово нового в цьому немає: в наші дні всього лише поновилися технології — а принцип скрупульозної, безперервної, якісної праці залишився колишнім.

Оксанка зізналась потім: «Уперше в житті потрапила в колектив, у якому ніколи не сидиш без діла». Адже це щастя — коли кожна хвилина твого життя для когось корисна. До монастиря я сприймала будь-яку роботу як певну прикру необхідність. А тепер спробуй відніми в мене цю працю — я завию. Як сталася ця зміна, я не знаю. Але я дуже вдячна сестрам за те, що вони допомогли мені по-новому поглянути на працю, полюбити її. Взагалі, здається, саме монастирське життя допомагає людині сформувати просте і тверезе ставлення до всього: до праці та до молитви, до читання, до життя і смерті.

фото А. Добротворского

Але найголовніше, що я зрозуміла в скиті — це те, що існує всього один спосіб прийти до Бога. Раніше мені здавалось: молитва — це для монахів, милосердя — для працівників хосписів, цнота — взагалі дивацтво дуже і дуже небагатьох людей. Мовляв, можна прийти до Бога якось інакше, манівцями — адже свою натуру змінити неможливо, отже потрібно підлаштовувати до себе євангельські заповіді. Тільки в монастирі я усвідомила, що євангельські заповіді однакові для всіх, без умов і підпунктів, без ділення на ченців, майже ченців і зовсім не ченців.

В перші дні в монастирі мені часом було важко. Зараз смішно згадувати, що мені здавався жахливим звичай вставати о шостій ранку. А до чого незрозумілою мені була звичка сестер повторювати одні й ті ж слова «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішну...» А ці бесіди на духовні теми, покаяння, молитва, гріх! Чого це я маю каятись, що я такого зробила? Не вбивала, не крала, родин не розбивала. Ну, люблю поспати, ніколи не молюсь, не постую, до церкви ходжу рідко — то що тепер, погана людина?

А як я подумки обурювалась щоденним службам, таким довгим і незрозумілим! Зізнатись, перші чотири дні я ледве могла вистояти до кінця служби: безперервно позіхала, переминалася з ноги на ногу і думала лише про те, як би пошвидше звідси чкурнути. Тільки на п’ятий день як слід прислухалась до слів богослужіння і почала вникати в їх зміст... Я запам’ятала як одне з найкращих це відчуття, коли взагалі перестаєш про щось думати і тривожитись, а тільки молишся.

Насправді православне життя видається жахливим і незносним лише тому, хто ніколи не намагався так жити. Я не вірила, коли сестри казали мені: «Молись, і з часом ім’я Господа стане найпрекраснішим для тебе. Тобі сподобається ходити до церкви, коли ти трішки звикнеш. В перші дні на роботі людині завжди важко, навіть якщо вона займається улюбленою справою. Так само буде і з воцерковленням. Нічого не бійся. Досить зробити лише один крок до Бога, а потім Він тобі в усьому допоможе. Він усе влаштує так, щоб ти вже від Нього не відвернулась». І більше, ніж слова, мене переконували спокійні інтонації сестер, щирість у їх очах. А потім і слова підтвердились.Я більше працюю — і менше втомлююсь. Намагаюсь не економити душевне тепло для інших — і здобуваю його все більше і більше. Не думаю про завтрашній день — і справи влаштовуються кращим чином. Обмежую себе в думках і вчинках — і стаю вільнішою. І (от вже ніколи б не подумала!) що менше моє повсякденне життя відрізняється від життя сестер у скиті, то щасливішою я почуваюся. Звісно, мені дуже далеко до цього ідеалу, багато чого я не вмію, багато від чого не в силах відмовитись. Але монастир мені більше не здається похмурим, і життя без Бога я не назву красивим.

Одного вечора під час нашого паломництва ми з Оксанкою шептались у келії, і мені врізались у пам’ять її слова: «Мені здається, чернечий спосіб життя — найкращий. Я не хочу сказати, що всі люди завтра ж повинні прийняти постриг. Але зразок правильного життя — тут. Мирські радощі — земна любов, спілкування з друзями, захоплення, мандрівки — це прекрасно і має право на існування, але без Бога все — піна морська: наринула — і нема її. А якщо ти живеш для Бога і з Богом, то все решта, взагалі-то, вже не обов’язково...»

І тоді я зрозуміла — вона залишиться тут. Назавжди. Життя підтвердило мій здогад. Так он воно як буває — живе людина поряд, ходить, говорить, а потім раптом виявляється, що це був ангел... Що ж, сестро, поможи тобі Господи.

Опублiковано: № 5 (16) Дата публiкацiї на сайтi: 08 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Монастир: похмура темниця чи райський куточок?

Монастир: похмура темниця чи райський куточок?

Тетяна Крупнова
Журнал «Отрок.ua»
Мирські радощі — земна любов, спілкування з друзями, захоплення, мандрівки — це прекрасно і має право на існування, але без Бога все — піна морська: наринула — і нема її. А якщо ти живеш для Бога і з Богом, то все решта, взагалі-то, вже не обов’язково...
Розмiстити анонс

Результати 1 - 3 з 3
22:34 10.01.2009 | Александр
Спасибо вам большое! На душе стало светлее...
18:15 19.06.2008 | Лариса
Спасибо за статью
13:48 02.04.2008 | Светлана
Замечательная статья!! Так всё ясно и просто!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: