Монгольський степ

На гостини до «родичiв»

«Ти не українець, якщо в тобі немає монгольської крові», — єдина фраза, яку чистою російською мовою сказав старезний монгол, що навчає стрільбі з лука відвідувачів етнографічного музею під Улан-Батором. Незабаром я дійсно почував себе в Монголії як удома, проте кров тут ні до чого.

Зверху Монголія виглядає як застиглий океан — короткого холодного літа — зелений, іншим, дуже холодним часом — різних відтінків жовтого, сірого й коричневого, із яскравими плямами озер, що рідко зустрічаються. Від обрію до обрію, із півночі на південь та із заходу на схід — похилі пагорби, узгір’я та гори, пересічені звивистими долинами. Ландшафт здається позбавленим присутності людини — немає доріг, селищ, не димлять заводи. Територію розміром у дві з половиною України заселяють усього лише 2,5 мільйона людей, з яких мільйон — мешканці столиці.

З давніх давен, протягом тисячі років, монголи займались тим самим, чим вони здебільшого займаються й сьогодні — пасли худобу. Ці скотарі відрізнялись настільки войовничою вдачею, що сусідня Піднебесна імперія змогла дещо втримати їхній натиск, лише збудувавши Велику Китайську стіну. Чингісхан, який ненадовго поєднав ворогуючі монгольські клани, все ж таки підкорив Китай та започаткував низку монгольських завоювань, які трималися майже сто років та розповсюдилися від Кореї на сході до Чехії на заході, від Бірми, Ірану та Єгипту на півдні до Сибіру на півночі.

На наших землях монголи панували майже двісті п’ятдесят років. Вочевидь, тому інструктор з музею вважав мене ледь не за родича. Однак монгольські міста несуть настільки виразний слід радянської присутності*, що помста за татаро-монгольське ярмо не викликає сумнівів: ми помстились. А ось величезні простори, підкорені стародавніми завойовниками, зовсім не зберегли їхніх слідів. Мабуть, тому, що монголи несли на нові території свою владу, і тільки її одну. Влада — субстанція нематеріальна, і як тільки вона припиняється, вже стає важко повірити, що ця влада була. Монголи не лишили нам пам’яток своєї матеріальної культури — юрти забрали із собою**, а трава, яку з’їли їхні кони та верблюди, знову виросла. Зруйновані кочовиками міста ми відбудували — вони стали кращими, ніж були. А потім допомогли монголам збудувати їхні міста.

* Частини Червоної армії спільно з частинами Монгольської народної армії визволяли країну від китайських окупантів та білогвардійських формувань. 1921 року в Монголії за допомогою Червоної армії встановлено владу народного уряду.
** Юрти не забрали — вони практично поїхали. За часів завоювань оселі монголів розташовані були на просторих дерев’яних помостах із величезними дерев’яними колесами, які дозволяли пересуватися пересіченою місцевістю та долати невеликі річки. Як тяглову силу використовували худобу. Тому монгольська армія ніколи не відривалася від свого тилу (та постачання) — тил був надзвичайно мобільним та прямував за армією. Саме ця мобільність дозволила монголам завоювати настільки великі території.

 

Я бачив лише одне монгольське місто — Улан-Батор*. Дуже швидко виникає відчуття дежавю, оскільки від звичайного радянського райцентру його майже не відрізнити (ім’я «Чингісхан» у назвах, мабуть, найбільш яскрава різниця). Традиційні радянські п’ятиповерхівки, розбиті дороги, знайоме планування та величезні «нічиї» території — ніякими косметичними заходами це приховати неможливо. Звичайно, спальні райони столиці виглядають доволі незвично — нескінченні ряди юрт, коло яких пасуться коні та припарковані джипи. Данина традиціям, так би мовити.

* Або Улаанбаатор, буквально «червоний волоцюга». У 1911–1924 рр.місто носило іншу назву — Нійслел-Хурее («столичний монастир»), у 1706–1910 рр. — Іх-Хурее («великий монастир»), у 1639–1706 рр.— Оргоо (у європейській літературі Урга). У 1639–1778 рр. Оргоо був пересувною резиденцією гегена — голови ламаїстської церкви Монголії.

Для монголів традиції — не пустий звук. Вони дійсно віддають перевагу юртам замість квартир, носять національний одяг, здебільшого займаються традиційними промислами (скотарство, вичинка шкур), їдять традиційні монгольські страви. Припинилися лише традиційні завойовницькі походи — та й хто знає, якби не мала кількість монголів та численність сусідів... В нас є різниця — ось так ми живемо, а це — наші традиції. Монголи не мають такої відмінності — вони ведуть свій традиційний спосіб життя.

Радянська присутність відобразилася не тільки в архітектурній невибагливості столиці — більшість монголів середнього віку отримали вищу освіту в СРСР. Можливо, тому вони дуже добре ставляться до всіх колишніх «радянських» сусідів (а також на знак вдячності за створену промисловість та захист кордонів від замахів китайців). В Монголії ніхто не назве російськомовного туриста окупантом. Немає мовного бар’єру — монголи не тільки чудово розмовляють російською, але й роблять це із задоволенням, на відміну від деяких наших колишніх сусідів по СРСР. Для поїздки до Монголії не потрібна віза — достатньо звичайного українського паспорта! Правда, до цього паспорта ще необхідно мати близько тисячі доларів на дорогу. Країна — з найнебагатіших у регіоні, тому в монгольських магазинах згадуєш про теля за пів-копійки та про карбованець за перевіз.

 

Молоді монголи орієнтовані у першу чергу на Японію. Їх залюбки навчають у японських університетах, де вони запозичують не тільки знання, але й стиль життя. Тому в рідній країні ці студенти виглядають дикувато — різнокольорові зачіски, європейський — дорогий — стиль у одязі. Гостинність японців цілком можна пояснити — їх компанії активно розробляють надра Монголії, і якщо справдяться апокаліптичні прогнози японських вчених та письменників, і Японія, здригаючись у клубах сірчистого диму, із шипінням зануриться в океан, то величезні простори Монголії дадуть притулок мільйонам японців. Добре було б, якби господарі цього дому були схожими на гостей, щоб не виникало тертя та образ між корінною «абсолютною» більшістю та «переважною» національною меншістю, — ось японці й стараються.

* Як і їхні предки — у 1281 році тайфун знищив величезний, у 1000 кораблів, монгольський флот, що прямував до Японії із 100-тисячною армією «туристів» — загалом, не склалося...

Монголи привітні та гостинні, хоча на тлі темпераментних італійців можуть здатися дуже стриманими. Діти — навіть дуже малі — намагаються бути подібними до дорослих, тому демонструють відмінну стриманість. Малолітні монголи не носитимуться по магазину, перекидаючи інвентар, чим зазвичай займаються їх європейські однолітки, поки мати щось приміряє. Вони, швидше, теж почнуть статечно приглядатися та прицінюватися. Через прихильність до традиційного способу життя монгольські немовлята зростають у дуже природних умовах — починаючи із грудного вигодовування та завершуючи тісним спілкуванням із природою. Тому в них фантастично круглі рум’яні щоки та яскраво сяючі очі.

Проте більш за все мене вразили не щоки немовлят та гостинність дорослих щодо туристів із колишнього СРСР. У Монголії я був на міжнародній конференції, присвяченій земельній реформі. Чиновник, що очолював земельне відомство країни, був особисто присутній на конференції. Міністр над ста п’ятдесятьма мільйонами гектарів землі, він не просто вшанував нас своєю присутністю — він заслухував доповіді, ставив запитання, виступав із коментарями! Минуло вже три роки, однак досі я отримую новорічні вітання з Улан-Батора, підписані ним, — не сумніваюся, що всі учасники конференції теж їх отримують.

 

Спосіб життя дуже впливає на людину — у житті монголів значну роль (традиційно) відіграє їхня худоба, у першу чергу коні. Коні — це друзі, помічники, транспортний засіб, символ, натхнення та герой пісень. Іноді харч. Після конференції нас повезли до етнографічного музею, де у спеціальній — парадній — юрті відбувся прийом на нашу честь. Юрта сама по собі заслуговує на опис — простора споруда з жердин, повсті та шкіри, всередині багато оздоблена шкурами барсів. Для гостей — спеціальні крісла-трони. Трон жорсткий та незручний, проте ступінь пошани до гостя виражена у матеріалі — дерево високо цінується у позбавленій рослинності Монголії. Привезені з столиці артисти продемонстрували нам акробатичні та музичні номери. Перекладач пояснив, що ця... і ця... і ця пісня — про коня (лошатко). Музика не вимагала пояснень — монгольські інструменти (прикрашені майстерно вирізаними кінськими головами) легко створювали образи коней, що скачуть степом, вплітаючи у мелодію перестук копит та дзвінке іржання.

І все ж таки у країні, яка настільки відрізняється ландшафтами та кліматом від України, серед народу, настільки несхожого на нас, не відчуваєш культурного шоку. У мене весь час було таке саме ностальгічне відчуття, як при перегляді серіалу «1961–2000, наша ера». В нас якось швидко закінчився СРСР, зник, вивітрився специфічний аромат радянської епохи. Епоха — це насамперед люди та їхнє ставлення один до одного (не подумайте, що мені не вистачає всюдисущих «особістів» та старезних вождів). СРСР — країна мого щасливого дитинства; цю країну я досі люблю. А систему я зненавидів, щойно став помічати на собі її пильний погляд. Свобода принесла до нашої країни глибоке соціальне розшарування; частини розірваного рівнем доходів суспільства опинилися кожна на своєму острові, де точиться боротьба за виживання: хтось швидко відростив ікла та кігті, а хтось нарешті простягнув руку своїм браттям у Христі... На монголів це все ще, мабуть, очікує, та поки що вони наївні та довірливі, як діти, — діти з мого дитинства... Цікаво, як сприйняли б Монголію юні українці, для яких СРСР ніколи не був ані домівкою, ні державою. Напевно, їм Монголія здаватиметься іншою — вони побачать країну, в якій їх навряд чи відвідають ностальгічні спогади дитинства та відчуття батьківщини.

Опублiковано: № 2 (32) Дата публiкацiї на сайтi: 19 June 2008

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 3 з 3
00:09 24.04.2012 | Владимир Лукин
Очень тепло написали про монгольские степи. Монголы, конечно, простой народ, простые обычаи, простые нравы. Простые скотоводы... Но очень жестокие. Куда там подвигам Тараса Бульбы в не менее жестокий век. Даже японцы боялись жестокости монголов. Интересно, эти сыны восходящего солнца сумеют их приручить? Пока никому этого не удавалось :-)
11:48 20.06.2008 | Наташа
"Юные монголы ориентированы в первую очередь на Японию*".
А юные украинцы ориентированы в первую очередь на запад:( и охотно забивают голову чужим стилем жизни. и дальше по сноске - про наших "туристов" в начале 20 века - первый десант сегодняшней украинской диаспоры на Американском континенте...
да, действительно, у нас с Монголией много общего...
08:50 20.06.2008 | Евгения
Супер! Классная статья - очень теплая. Спасибо!:)

Самой в Монголию захотелось съездить.:)

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: