Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Мощі святителя Тихона

Чи багато книг про віру й Церкву, які, не роздумуючи, можна запропонувати «тим, хто цікавиться»? Не боячись складної мови або величезної кількості незрозумілих слів, не вибачаючись за надмірну патоку («проте…!«), не приміряючись до віку читача або його культурних запитів. Реалії такі, що універсальних «місіонерських» книг, на жаль, майже немає!

Тому однією з найрадісніших подій року, що минув, на наш погляд, стала публікація спогадів архімандрита Тихона (Шевкунова) «Несвяті святі та інші оповідання». Ця дивовижна книга — понад шістсот сторінок концентрованої радості, що Бог — є.

Вихід книги — також привід нагадати читачам про дивовижний фільм «Псково-Печерська обитель», знятий отцем Тихоном ще в часи послушництва.

З дозволу автора, «Отрок» публікує одне з оповідань.

Однією із загадок церковного життя в радянські часи була доля мощей святого патріарха Тихона, похованого в 1925 році в Малому соборі московського Донського монастиря.

У 1946 році на панахиді біля його гробниці митрополит Крутицький і Коломенський Микола (Ярушевич) скрушно вимовив: «Ми молимося зараз тільки над могилою Святійшого. Тіла його тут немає».

Для такої впевненості були всі підстави. Те, що останки патріарха Тихона могли бути знищені, нікого не дивувало: якщо православні ставилися до спочилого глави Російської Церкви як до святого, то ненависть до нього з боку більшовиків була винятковою навіть на фоні несамовитого радянського богоборства. У списку ворогів радянської влади, опублікованому в одному з номерів газети «Известия», патріарх Тихон значився під номером один.

За чутками, у 1927 році, після закриття Донського монастиря, представники влади, побоюючись, що мощі патріарха стануть предметом поклоніння, витягли труну з могили і спалили в крематорії. За іншими відомостями, останки Святійшого були таємно вивезені ченцями й упокоєні на Німецькому (Введенському) цвинтарі в Лефортові. Прибічники третьої версії стверджували: розуміючи, що влада може вчинити наругу над останками патріарха, ченці незабаром після погребіння перепоховали їх десь у некрополі Донського монастиря.

Ці припущення переросли в справжнє переконання, коли в 1932 році очільник підтримуваних радянською владою церковних розкольників-оновленців «митрополит» Олександр Введенський раптом з’явився перед своїми шанувальниками в архієрейському вбранні, в котрому москвичі одразу впізнали облачення, пошите спеціально для патріарха Тихона на знаменитій фабриці купців братів Олов’янишникових. Саме в ньому патріарха Тихона й ховали.

Та все ж надія, що мощі улюбленого всією Церквою патріарха колись будуть знайдені, залишалася. Коли почало відроджуватися чернече життя в Донському монастирі, одне з перших прохань, з яким нечисленна тоді братія обителі звернулася до свого настоятеля патріарха Алексія ІІ, було прохання щодо пошуків мощей святителя Тихона. Святійший з радістю благословив нас на ці діяння. Якби ми тоді знали, з якими подіями це буде пов’язано і як чудово все це закінчиться!

Невдовзі видалася слушна нагода. Почався ремонт у Малому соборі Донського монастиря. Храм закрили на кілька місяців, і саме в цей час було б і розпочати пошуки… Проте під різними приводами вони відкладалися, і ось ремонт було вже завершено. У храмі відновилися служби, час було згаяно. А якщо говорити чесно, патріаршим благословенням ми тоді легковажно та нерозумно знехтували, посилаючись на різні «причини й обставини». За що й поплатилися. Причому дуже швидко. Хоча, як і завжди, Господь самі наші помилки спрямував на загальне напоумлення і на торжество Свого вірного святого новомученика патріарха Тихона.

Був листопад 1992 року. Намісник, архімандрит Агафодор, закінчивши з ремонтом, подався у службову поїздку і залишив мене в монастирі за старшого. Клопоту було б не особливо багато, якби не прикрий конфлікт з якимись дивними людьми, котрі звалилися на наші голови. Вони відрекомендувалися священиками і мирянами Російської Зарубіжної Церкви, хоча ніякого відношення до неї, як згодом з’ясувалося, не мали. Зі скандалами і безчинствами вони будь-що намагалися влаштувати в монастирі свої богослужіння без благословення патріарха. Ми вмовляли, переконували їх як могли і нарешті, зрозумівши, що ніщо не допомагає, рішуче виставили непроханих гостей за огорожу. Але ті зачаїли злість.

18 листопада відзначався день, коли в 1918 році на Помісному Соборі святителя Тихона обрали Патріархом Всеросійським (на нього, одного з трьох кандидатів, випав тоді жереб). Мені нездужалося, але я все ж відслужив того дня літургію, а потім і панахиду: це були ще й роковини смерті отця Рафаїла. Загалом, 18 листопада для мене — якась особлива дата. У 1988 році цього дня розбився отець Рафаїл, а в 1993-му  померла Валентина Павлівна Коновалова, «московська купчиха», духовна дочка отця Іоанна. Історія, про яку я розповідаю, також сталася 18 листопада. Але це так, до слова.

На літургії я вперше у своєму священицькому житті заготовлював запасні Святі Дари для причастя хворих. Хоча за церковними правилами це робиться у Великий Четвер, але напередодні вночі до мене приїхав мій товариш, скульптор В’ячеслав Михайлович Кликов, з проханням терміново причастити і соборувати знайомого, який занедужав. Проте з’ясувалося, що в нашому храмі запасних Святих Дарів немає. Їх, виявляється, ніколи тут і не готували.

Слава Богу, з приятелем Кликова все обійшлося добре. Вночі я соборував його, а вранці хворого причастив священик з іншого храму. Аби більше такого не траплялося, я під керівництвом нашого старенького ієромонаха отця Даниїла підготував запасні Святі Дари і поставив їх у спеціальному ковчегу на престолі.

Після вечірньої служби мене прийшов навідати мій товариш Зураб Чавчавадзе з банкою малинового варення. Ми пили чай, коли зателефонував черговий і з тривогою повідомив: біля воріт стоять кілька пожежних груп, і їхній командир запевняє, що вони мають терміново заїхати до монастиря — гасити якусь пожежу.

— У нас щось горить? — здивувався я.

— Звісно, ні! — заспокоїв мене черговий. — Це в їхнього командира, певно, всередині горить…

Я все зрозумів. Неподалік від нас розташовувалася пожежна частина, керівництво якої товаришувало з отцем Агафодором. Один з офіцерів був великим любителем посидіти з батюшкою за столом, пофілософствувати про життя. Якось у період такого філософсько-алкогольного загострення він уже рвався до монастиря серед ночі. Тепер, мабуть, історія повторювалася.

Я поклав слухавку, але за хвилину знову пролунав дзвінок. Черговий повідомляв, що пожежники не вгамовуються. Це було вже занадто. Довелося нам із Зурабом одягатись, а мені ще й тепліше кутатися після малинового варення і йти розбиратися.

— Що сталося? — вигукнув я, щоб було чути за ворітьми.

— Пожежа! У вас пожежа! — пролунало звідти.

— Може, бодай щось веселіше вигадаєте?

— До нас надійшов виклик!

— Це якась помилка, можете самі переконатися, — відповів я, прочиняючи ворота.

Біля монастирських стін справді стояли дві пожежні машини з повною обслугою. Декілька осіб у блискучих касках увійшли до монастиря. Вони самі були здивовані.

— Зателефонувала жінка, ми думали, від вас. Сказала: в Донському пожежа, терміново виїжджайте.

Аби остаточно переконатися, що сталося непорозуміння, я запропонував разом пройтися по монастирю. Ми попрямували до центральної площі. Були вже пізні сутінки, однак усе було чітко видно. Звичні тиша і спокій, ніщо не викликало тривоги.

— Ось бачите, — усміхнувшись, звернувся я до пожежників.

І цієї миті у вікнах Малого Донського собору спалахнув яскравий зблиск, пролунав брязкіт розбитого скла і з віконних рам вирвалося жовтогаряче полум’я з клубами чорного диму.

Пожежники кинулися до своїх машин. Ми із Зурабом завмерли роззявивши роти, а потім, як божевільні, закричали:

— Пожежа!!! Пожежа!!! — І кинулися до храму.

Повз нас із ревінням промчали пожежні машини, але храм уже палав. У віконних отворах вирував вогонь, дим похмуро клубочився і стовпом здіймався в московське вечірнє небо.

Не буду довго змальовувати цю страшну ніч. Лише близько третьої години пожежники дозволили нам увійти до храму. Те, що постало перед нашими очима, було справді жахливим. Чорні стіни і стеля, обвуглені ківоти, ікони, усе залите водою, нестерпний запах горілого…

Один із пожежників покликав мене за собою вглиб храму і дорогою озвучував свої перші висновки щодо причини займання. Вогонь виник, як він стверджував, просто біля надгробка патріарха. Оскільки стіни в храмі були пофарбовані горючою масляною фарбою, полум’я розповсюдилося моментально.

— А це ось справді дивно, — сказав пожежник, вказуючи на іконостас.

Дерев’яні тябла й ікони хоч і почорніли від кіптяви, але навіть не обвуглилися. Іконостас повністю зберігся. Я із завмиранням серця увійшов до вівтаря і побачив, що тут теж усе вкрито кіптявою, але нічого не пошкоджено. Коли я повернувся до офіцера, той пояснив мені своє здивування.

— Поруч з іконостасом усе випалено, а сам він чомусь цілий. Він же дерев’яний, не з металу?

— Дуже старе дерево.

-То як же він не згорів? Дивно…

Тут я згадав і сказав:

— А!.. Ми ж вранці поставили на престол Святі Дари!

— Поставили що?

Я спробував пояснити. Офіцер ввічливо вислухав і, відкашлявшись, спитав:

— Ви серйозно вважаєте, що це має якесь відношення до збереження дерева від вогню?

— Не знаю. Просто я констатую, що вранці ми поставили на престол Святі Дари.

— М-мм… Зрозуміло, — недовірливо протяг офіцер. — Утім, таке трапляється іноді. Усе довкола горить, а якісь предмети залишаються. У нашій справі чого тільки не буває.

Того самого дня розпочалося слідство. Виявилося, що вогонь дійсно зайнявся біля самої гробниці святителя Тихона. Віконце тут завжди тримають прочиненим, і, як припустили слідчі, зловмисник кинув у вікно найпростішу бомбу із запалювальною сумішшю. Стіни, пофарбовані масляною фарбою, відразу зайнялися, вогонь став розходився храмом. При цьому у злочинця було достатньо часу, аби вийти з монастиря непоміченим, з останніми відвідувачами.

З’ясувалися також обставини, завдяки яким пожежу так швидко помітили. Одна з наших парафіянок, яка живе навпроти Донського монастиря, мало звичку читати вечірні молитви на балконі. От вона й побачила спалах у вікні храму й одразу зателефонувала до пожежної частини.

День по тому ми служили в згорілому соборі всеношну у пам’ять Архістратига Михаїла. Хор співав «Хваліть ім’я Господнє», я здійснював святкове кадіння, а люди, стоячи серед рідних, почорнілих від кіптяви стін і обгорілих до головень ківотів, не могли стримати сліз. Переносити службу в інший монастирський храм ми не хотіли — не можна було допустити думок, що це тяжке випробування — просто гра сліпого випадку і Господь не оберне наші сум’яття і скорботу на радість, торжество віри і надії на незбагненний для нас усеблагий Його Промисл. Саме про це я і говорив того вечора у проповіді перед нашими парафіянами.

Потрібно було знову братися до ремонту в храмі. Менше тижня ми прослужили тут після реставрації, і ось вдруге трапилася згаяна нагода почати пошуки мощей святителя Тихона.

Ми знову звернулися до Святійшого, і він підтвердив своє благословення на розкопки, наказавши лише діяти акуратно й обачно. Ми розуміли його тривогу. Дехто взагалі вмовляв патріарха не дозволяти пошуки, оскільки можливість виявлення останків святителя була вельми малою. А от якщо пошириться чутка, що мощі патріарха Тихона шукали і не знайшли, тоді, — попереджали обережні порадники,- клопоту не оберешся. Розкольники і недоброзичливці Церкви зразу пустять чутку, що святитель Тихон сам не захотів, щоб його мощі перебували в патріаршій церкві. Але, слава Богу, патріарх Алексій твердо сказав: якщо ми знайдемо мощі, буде велике свято; якщо ж їх там немає, ми ні від кого не станемо цього приховувати.

Людей, які здійснили підпал, так і не знайшли. Братія монастиря і деякі парафіяни здогадувалися, хто б це міг бути, але навіть якось жаліли їх і в душі віддали на милостивий суд Божий. Тим більше, що сьогодні, коли минув час, видно, наскільки промислительним було попустити це злодіяння. Саме в період другого, довготривалого ремонту Малого Донського собору, і були знайдені мощі святителя.

Увечері на свято Стрітення Господнього ми здійснили молебень біля гробниці святителя Тихона і почали розкопки. Про це мало хто знав: Святійший патріарх Алексій ІІ, кілька ченців, два старці — архімандрит Кирил зі Свято-Троїцької Сергієвої лаври, архімандрит Іоанн із Псково-Печерського монастиря і ті, кого ми попросили нам допомогти: В’ячеслав Михайлович Кликов зі своїми підмайстрами і художник Олексій Валерійович Артем’єв. Керував ними вчений-археолог Сергій Олексійович Бєляєв. Він брав участь у знаходженні мощей преподобного Амвросія Оптинського, займався розкопками в Дивеєві та Херсонесі.

Спочатку ми зняли надгробок. Його мармур після пожежі став майже коричневим. Заглибившись сантиметрів на тридцять, виявили масивну мармурову плиту з надписом: «Святійший Тихон, Патріарх Московський і всієї Росії». Саме таким був на початку двадцятого століття титул російських патріархів. Знахідка нас дуже надихнула. Ми почали копати далі й десь на метровій глибині побачили те, що шукали, — кам’яне склепіння. Узявшись до роботи з потроєною енергією, до ранку ми акуратно розчистили весь склеп. Коли зі склепіння вдалося витягти кілька каменів, я просунув запалену свічку в отвір, що виник, і зазирнув усередину. Склеп був порожній. Світло від свічки вихопило лише запилюжене клоччя старого павутиння.

Коли я повідомив про це своїм друзям, усі знесилено опустилися хто куди і, похнюпившись, сиділи деякий час мовчки. Потім один за одним кинулися перевіряти: раптом я помилився, можливо, у просторому склепі залишилися хоча б частинки мощей або тріски труни, що впали при розкритті могили патріарха? Однак нічогісінько не було… Справджувалися наші найгірші побоювання. Трохи отямившись, ми вирішили хоча б задокументувати розміри і стан склепу. Та коли хтось почав вимірювати його довжину, прут довжиною у два метри несподівано повністю пішов і праворуч, і ліворуч. Те саме сталося і з восьмиметровим прутом. Ми поквапилися обстежити підземну споруду і незабаром зрозуміли, що знайшли не склеп, а частину опалювальної системи храму — кам’яних труб, розташованих під підлогою, по яких проходило гаряче повітря від печі. На місці могили патріарха калорифер значно розширили, так що справді утворювалось щось на зразок склепу. Та й кладка тут виглядала новою в порівнянні з іншими частинами кам’яної підземної труби. Можливо, це справді був розорений склеп. Але, зайва кома? не можна було відкидати, що могила розташовувалася набагато глибше. А те, що ми знайшли, було фальшивим склепом, влаштованим, аби збити з пантелику більшовиків і навести їх на думку, що труна з тілом патріарха вже вийнята і десь перепохована.

А тут ще отець Даниїл привів одного дідка, який стверджував, що він нібито достеменно знає: святитель Тихон похований на п’ять метрів на схід від відомої його гробниці. Думки розділилися, і на ранок ми відправилися до Святійшого — спитати благословення, як чинити далі. З’ясувавши всі подробиці, патріарх благословив продовжувати пошуки на тому ж місці.

Нарешті ближче до ночі ми побачили справжній склеп патріарха. Сумнівів у цьому не було. Це була міцна, накрита величезною плитою споруда, яка, на наше щастя, виявилася не цільною, а складалася із кількох масивних кам’яних секцій. Ми підняли одну із цих брил. Я ліг на живіт і опустив свічку всередину. Пам’ятаю, мене несподівано вразив аромат весняної свіжості, що йшов з підземної усипальні. Усі скупчилися довкола. Переді мною була тонкого, вишуканого різьблення дубова труна, опис якої я добре знав. На ній лежала мармурова табличка. При мерехтінні свічки я прочитав: «Патріарх Московський і всієї Росії Тихон».

Ми не вірили своєму щастю. Отець Агафодор одразу пішов телефонувати патріарху Алексію. Було вже пізно, близько опівночі, але щойно закінчилося засідання Священного Синоду. Хвилин за двадцять Святійший був у Донському. До його приїзду ми підняли решту плит над склепом і зустрічали патріарха святковим дзвоном. Опівночі він звучав, як на Пасху.

Важко передати, які почуття ми звідали тієї ночі, стоячи біля відкритої могили святителя Тихона. Не вірилося, що все закінчено і мощі перед нами. Мабуть, таке саме почуття було у патріарха Алексія. Потім він сказав мені:

— Усе-таки потрібно подивитися, чи тут мощі?

Я надягнув єпитрахиль, бо до мощей можна торкатися тільки у священному одязі, і спустився у склеп. Підчепивши цвяхи і трохи піднявши різьблене віко труни, я із завмиранням серця вклав усередину руку. Пальці мої відчули спершу тканину, потім плече…

— Тут!!! — закричав я щосили.

— Усе! Назад, назад! Закривайте швидше! — почув я зверху схвильований голос патріарха.

Це сталося 19 лютого, а через три дні до монастиря приїхали Святійший Патріарх, члени Синоду, духівники Троїце-Сергієвої лаври архімандрит Кирил і архімандрит Наум. Коли підняли спорохнявіле віко труни з різьбленням, що на очах осипалося, перед нами постали нетлінні мощі святителя Тихона, покриті оксамитовою патріаршою мантією.

Ще через кілька днів ми омили святі мощі за давнім чином, одягли їх у новий святительський одяг і вклали до спеціально виготовленої раки. На патріархові було те саме знамените вбрання, виготовлене на фабриці Олов’янишникових. Ми потім ще довго сушили голови, яким чином це ж вбрання опинилося у лжемитрополита Введенського.

Незважаючи на те, що в склепі була дуже висока вологість, тіло патріарха Тихона, яке пролежало в землі шістдесят сім років, збереглося майже повністю. Прикметно, що одна з панагій — наперсних ікон, символів архієрейської влади, що покоїлася на грудях святителя Тихона, була зроблена з кістки мамонта, але повністю перетворилась на порох. Залишилася тільки срібна оправа. Нам тоді мимоволі згадався рядок із Псалтирі: «Береже Господь усі кістки їхні». Хоча збереглися не лише кістки святого патріарха, але й більша частина тіла. А також великий патріарший параман, чотки, чернечий параман, натільний хрестик, дорогоцінна золота панагія, подарована духовенством і парафіянами ще коли патріарх був архієпископом Ярославським. Знайшлася навіть гілка верби (святителя Тихона ховали у Вербну неділю) і флакончик з пахучою трояндовою олією, котру наливали на тіло патріарха перед похованням.

Через деякий час наш археолог Сергій Олексійович Бєляєв усе ж докопався й до розгадки, чому на лжемитрополиті Олександрові Введенському опинилося патріарше вбрання. На фабриці Олов’янишникових його зробили не одне, а два. Тепер те з них, котре справді належало святителю Тихону, виставлене в музеї московського Донського монастиря.

Опублiковано: № 1 (55) Дата публiкацiї на сайтi: 30 January 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Мощі святителя Тихона

Мощі святителя Тихона

Журнал «Отрок.ua»
Однією з найрадісніших подій року, що минув, на наш погляд, стала публікація спогадів архімандрита Тихона (Шевкунова) «Несвяті святі та інші оповідання». Ця дивовижна книга — понад шістсот сторінок концентрованої радості, що Бог — є.

Вихід книги — також привід нагадати читачам про дивовижний фільм «Псково-Печерська обитель», знятий отцем Тихоном ще в часи послушництва.

З дозволу автора, «Отрок» публікує одне з оповідань.

Розмiстити анонс

Результати 1 - 6 з 6
05:35 05.08.2012 | Олена
Книга просто пречудова! Надихає, освітляє, в деякій мірі повчає. Раджу всім без вийнятку.
01:12 07.03.2012 | kriden
Потрясающая книга, рекомендую как в домашнюю библиотеку, так и в качестве подарка.Это живое общение с Богом, которое меняет жизнь человека!
17:33 31.01.2012 | Анна
Спасибо!
11:52 31.01.2012 | blood clot
книжка просто ульот! це якщо одним словом)
08:34 31.01.2012 | Галина
Замечательный рассказ, как и все прочие в книге "Несвятые святые"!!!
08:32 31.01.2012 | Ксения
Спасибо! Трогательный рассказ. Сразу книгу захотелось приобрести.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: