Подія, про яку піде мова, чітко закарбувалася в моїй пам’яті, проте у щоденній метушні забувається, як і все важливе. З приходом зими та першим снігом спогади ці знову оживають, змушуючи мене щоразу по-новому дивитися на багато речей.
Перед Різдвом діти загадують бажання, інакше кажучи, замовляють батькам подарунки. У той час, про який піде мова, я вже знала, що подарунки під ялинкою — справа рук батьків. І от якось мама, ніби добра чарівниця з казки, виконала мою «найзаповітнішу мрію» (точніше, наполегливу вимогу). Та хіба можна було інакше вчинити з улюбленим чадом?
Тоді я не задумувалась про те, що бажання виконуються далеко не в усіх дітей. Ми з Оленкою мріяли отримати на Різдво однакові подарунки. Моя мрія здійснилася, її ж — ні.
Що спільного між моїм колишнім собакою та однокласницею Оленкою? Не знаю, але згадую їх завжди разом. Як близнята, виринають з моєї пам’яті — Оленка і пес, зніяковіла посмішка та оксамитові складки на лобі...
В 14 років я категорично заявила мамі: хочу собаку! І не абияку, а породисту. Відчайдушні обіцянки — буду вигулювати, вставати рано, прибирати... Мама ретельно відкладала мізерні кошти і якось, як уже сказано, під Новий рік принесла його додому.
Я годувала його з піпетки молоком, потай від мами дозволяла спати на дивані, і так само потайки цілувала його мокрий ніс та порівну ділила цукерки. На що тільки не підеш заради улюбленця? Вигулюючи цуценя, я була щасливою — тепер усі звертають на мене увагу...
Але увага всіх мені була ні до чого. Цікавив один старшокласник. Тиждень ми з псом вештались під його вікнами туди-сюди. А через місяць я, старшокласник і мій підростаючий пес гуляли разом. Йшов час, і вже скоро мій коханий здалеку махав мені рукою, прогулюючись з іншою дівчиною. Цуценя встигло перетворитися на красеня-пса. Зникли кумедна вайлуватість, незграбність, пустотливість. Минуло перше кохання.
Пес жалібно дивиться, як я проливаю сльози. Не розкаже мамі про мої прогули в школі — він мій спільник. Відданий мені в пам’ять про своє щасливе дитинство.
І ось перед черговим Різдвом — вимога мамі: собаку треба віддати! Аргумент на мій захист — погіршення успішності в школі. Прогулянки рано-вранці, догляд за псом, прибирання у домі... Мама здається. Адже школа — це головне, вона важливіша за виховання.
Ми прощаємось. Метушуся по квартирі, збираючи собачі «валізи» — іграшки, ковдру, щітки. Він, мов тінь, не відходить від мене — стривожений, мовчазний. Дочекавшись, поки я сіла, сідає поряд. По черзі подає то одну, то іншу лапи — його перша засвоєна команда. Дивиться на мене і все пам’ятає: украдену ковбасу, сон на дивані, спільні прогули школи, напівз’їдений підручник з історії... Пам’ятає і дивиться — то на мене, то на сумку зі своїми пожитками коло дверей.
А в однокласниці Оленки не було собаки. І добрий Дід Мороз не приніс гавкаюче диво під ялинку. Мріяла про нього, але житлові умови не дозволяли — комунальна квартира все-таки. Тому й бажання своє вона не висловлювала: який сенс, все одно ж не здійсниться.
Жила Оленка аж на околиці міста і до школи ходила пішки. Ми сміялися, спостерігаючи, як за нею до школи біжить зграя дворняг. Оленка часом зупинялась і просила їх піти — тихо та лагідно. Але вони вперто йшли за своєю благодійницею, яка потай від мами віддавала їм свій обід. Ми кепкували з неї, вона ніяковіла, але наполегливо продовжувала годувати своїх дворняжок. Собаки інколи змінювались, проте картина була незмінною. І ось уже не дівчинка, а доросла старшокласниця легкою ходою йде до школи, не звертаючи уваги на косі погляди перехожих. Собаки, провівши її, ще довго сидять на шкільному подвір’ї, дивлячись навсібіч, а потім ідуть, так само зграєю.
Побачивши Оленку на зустрічі випускників, запитала, як її справи.
— Робота, відрядження. Квартиру нарешті з мамою купили.
— А твоя заповітна мрія? — запитала я.
— Так і залишилась мрією. Яка з мене господиня? Цілими днями на роботі. А собаці ж потрібні любов та турбота.
Мені соромно, і я переводжу розмову на іншу тему, згадуючи її зграю собак та свого єдиного, отриманого та залишеного перед самим Різдвом.
Тепер, перш ніж загадувати бажання перед Різдвом і просити у Бога — «дай», я зупиняюсь і думаю. Чи зможу я прийняти те, що дасть? На Різдвяне Диво теж потрібні сили. Раз відмовившись від нього, можна втратити його назавжди. На Різдво зовсім по-особливому звучать для мене слова: «Ми всі відповідальні за тих...»