Є міста на мапі світу, чиї назви збуджують уяву: Антананаріву, Маракаїбо, Ріо-де-Жанейро... А є міста, з якими нас пов’язує історична і генетична пам’ять, і тому в нас є своє ставлення до них, навіть якщо ми ніколи там не бували. Для мене Берлін — саме таке місто.
«...Как много в этом звуке»
Якщо в часи Пушкіна для руського серця хвилююче бриніло ім’я «Москва», то для радянських людей «Берлін» і «Німеччина» також звучали по-особливому. Остання війна з Німеччиною залишила тривалий і глибокий слід у нашій історії та в нашій пам’яті. Фільми і книги про ту війну були головним інструментом патріотичного виховання. Тому, мабуть, поїздка у Берлін так хвилювала мене — десь на підступах до цього міста, 8 травня 1945 року, пав у бою мій двоюрідний дід. А скільки разів я сам гинув і перемагав у боях за Берлін — адже радянські хлопці воювали незмінно з «німцями». І тепер я ловив себе на думці, що їду не У Берлін, а НА Берлін, хоча, звісно, це «інша Німеччина, інша».
Однак те, яка ця Німеччина, залежить не лише від німців, але й від нашого ставлення. Пам’ятаєте, герой Сергія Бодрова-молодшого («Брат-2») із обуренням каже персонажу на прізвисько «Гітлер» (російський хлопець у формі вермахту): «У мене взагалі-то діда на війні вбили», на що той філософськи знизує плечима: «Буває». Що ж, чиясь пам’ять обтяжена минулим, а чиясь не тяготиться нічим. Виявилося, що пам’ять німців ще більш обтяжена минулим, ніж моя, — та про це нижче.
Непередбачувані шляхи історії
Мені запам’яталося з якогось історичного роману, що у давнину Берлін був поселенням одного зі слов’янських племен. Наші предки (або їх родичі), що витиснули германців з Полаб’я, закидали свої сітки у мутні води Шпреє і Гафеля, а вечорами поверталися під стріхи своїх хатинок — у сільце Берлін на одному березі та сільце Кельн на іншому (пізніше, у 14 столітті, вони об’єдналися у одне місто). Та сьогодні, з гранітних набережних цих річок генетична пам’ять марно намагається розгледіти щось своє, рідне — хвилі німецької і французької колонізації змили усі сліди тих давніх слов’ян. Крім одного — самої назви міста; за однією з версій, вона походить від слов’янського «бар» — ведмідь. Доволі правдоподібно — символом Берліну дійсно є ведмідь.
Навряд чи у звуці «Берлін» багато поєдналося для німецького серця, адже Німеччина існувала як єдина держава із столицею у Берліні недовго, з 1871 до 1949. Після Другої Світової Війни країна була знову розділена, і з 1949 до 1991 столицею ФРН був Бонн, а НДР — Східний Берлін. Та справа навіть не в цьому: Німеччина — федеративна держава, і кожна з 16 земель, об’єднаних у «Bundesrepublik» (союзну республіку), вирізняється місцевим патріотизмом. Для баварця столиця — у Мюнхені, а для саксонця — у Дрездені. Таким чином, у країні було й залишається багато «центрів тяжіння», і тому все краще не акумулюється у столиці, як це часто трапляється у нас або в Росії. Навіть урядові установи розташовані як у Бонні, так і в Берліні.
Історія Берліна тривала й насичена подіями, але у ХХ столітті ці події вирізнялися трагізмом. Німеччина розв’язала і програла дві світових війни, пройшла крізь революції, фашизм і нацизм; була розірвана — колючим дротом, режимом і світоглядом — на 3 частини... Мабуть, жодна інша держава на континенті не потерпала від такої кількості поразок, як Німеччина; однак німці виявилися на диво старанними у винесенні уроків із власних поразок. Можна стверджувати, що Німеччина залишалася у виграші від кожного свого програшу.
Берлін неодноразово був окупований ворогами і заселений мігрантами. Його захоплювали російські війська — у 1760 і 1813; наполеонівська армія — у 1806; радянська, американська, британська і французька армії — у 1945. Правителі Пруссії cтолицею якої був Берлін до об’єднання Німеччини) з династії Гогенцоллернів (1440-1918) вирізнялися релігійною і національною терпимістю, і тому в Берліні знаходили притулок ті, кого утискали в інших країнах: французькі гугеноти, австрійські євреї. Шукали тут свого щастя вихідці з Польщі і Богемії. Так у місті формувалася унікальна громада, своєрідний релігійно-культурний конгломерат. Тим більш дивно, що фашистам вдалося в такому космополітичному середовищі роздмухати расову і національну ненависть... Однак це у минулому, і сьогодні серед офіційних мов Німеччини — ромська мова.
Виховання почуттів
Розповідаю знайомому німцю, що у радянський час ледь не щовечора ми дивилися фільм про Велику Вітчизняну війну. Тоді в цій війні та у цьому кіно нам усім було абсолютно ясно, хто ворог; крім героїзму і мужності, від «наших» ми не очікували нічого іншого. Для нас це була священна війна, воєнні пісні примушували нас плакати, а фільми і книги про війну виховували нас патріотами. Мільйони героїв дали нам простий і переконливий приклад безоглядної любові до Батьківщини. Лише у мутні 90-і почалася «переоцінка цінностей» — маємо тепер парадокс руського фашизму. «А у вас, — питаю німця, — є фільми про другу світову, про стійкість німецьких солдатів?». Нема, каже, в нас таких фільмів ...
Дійсно, німці визнали війну і фашизм злочином, і тема героїзму тут недоречна. Їх офіційною позицією стало відчуття провини — і мені здалося, що більшої небезпеки, ніж це офіційно виплекане відчуття провини, не може бути. Кожен знає по собі, яке це неприємне відчуття. Це відчуття є двічі неприємним, якщо його джерело — не щире каяття і співчуття до жертв, а шкільна програма. Тут легко і ненавистю спалахнути до того, перед ким тебе виховують винним... Мабуть, цей урок Німеччина зрозуміла занадто буквально; ось, тепер має справу із проявами неонацизму.
Місто-музей
Сьогодні Берлін для людини, хоча б поверхнево знайомої з історією ХХ століття, є містом-музеєм минулого століття. Рим, наприклад, залишається музеєм Римської імперії, хоча будь-який місцевий мешканець покаже вам: «А ось із цього балкончика промовляв Муссоліні». Після закінчення Другої світової війни переможці розділили Берлін, як і усю Німеччину, на окупаційні зони, однак уже скоро між учорашніми союзниками зав’язалася «холодна війна», і Берлін став прифронтовою смугою цієї жорстокої війни. Німеччина виявилася розділеною на дві держави і два лади: на капіталістичні ФРН і Західний Берлін і соціалістичну НДР. Уряд НДР влаштувався у Східному Берліні, тобто прямо на кордоні із «ворожим капіталістичним оточенням». Який соціалістичний уряд працював так близько від збройних сил США, Франції та Англії? А яка ще країна мала лінії метро, що проходили під територією сусідньої — в принципі, ворожої — держави?
Спочатку Берлін залишався розділеним на частини лише юридично, і рух між Західною і Східною частинами був загалом вільним. Однак німецький варіант соціалізму не припав до смаку занадто багатьом берлінцям, і у 1961 році Берлінська стіна перекрила шлях на Захід (стіна також обмежила прагматиків: берлінці полюбляли отримувати безплатну освіту у Східному Берліні, а працевлаштовуватися — у Західному або у ФРН). Цей паркан став одним із символів епохи «холодної війни». З залізобетонною безцеремонністю стіна пролягла крізь вулиці й будинки, крізь життя і долі. Поблизу Рейхстагу є невеличкий імпровізований меморіал, присвячений тим, хто загинув, намагаючись подолати цю стіну. На паркані прикріплені роздруковані на принтері фото. Чоловіки, жінки, люди молоді і не дуже, навіть діти, вони намагалися покинути Східну Німеччину; їх убивали власні прикордонники. Дата загибелі останньої жертви — 6 лютого 1989 року, тобто вже у рік падіння стіни. За різними оцінками, при спробі втечі загинуло від 125 до 1245 осіб (а засуджено було 75000 осіб). Хтось усе ж таки втік — через підкопи, проломивши стіну бульдозером, перепливши річку, на дельтаплані, на повітряній кулі, по мотузці для білизни, натягнутій між двома будинками по різні боки стіни, — а 215 тисяч громадян і 34 тисяч політв’язнів були просто викуплені урядом ФРН в уряду НДР (за 3,5 млрд. марок).
Після об’єднання Німеччини східні землі виявилися економічними аутсайдерами; майже два десятиліття мало змінили ситуацію: рівень життя східних німців усе ще нижчий, ніж західних. Берлін теж спіткала така доля — у країні місто вважається депресивним регіоном. Тому, на відміну від багатьох європейських столиць (включаючи Київ) та інших великих міст Німеччини, тут є надлишок недорогого житла (нового і реконструйованого). Однак при цьому середня зарплата у східних землях у півтора разу нижче середньої зарплати у західних. Як у анекдоті: «Большие по три, но вчера».
Берлін — ще й музей «описуваного минулого». Історія Російської імперії і Німеччини так часто перетиналися, що герої наших улюблених книг і фільмів, та й історичні персонажі мають свої адреси у Берліні. Штірліц бував на прийомах у радянському посольстві на Унтер-ден-Лінден — а в скількох анекдотах про нього дії розгортаються саме на цьому бульварі! Герой роману Пікуля «Каторга» Полинов опинився у похмурій берлінській в’язниці Моабіт, «де дуже високо цінували щиросердне зізнання, не переймаючись тим, якими засобами це зізнання отримано від людини». У Моабіті «сиділи» кращі люди Німеччини (цікаво, чи є там книга почесних відвідувачів? Наприклад, у Лук’янівському СІЗО Києва зберігають клопотання Дмитра Ульянова про побачення з матір’ю). Ну, звісно ж, Рейхстаг — тут і казати нічого... В Берліні я був у січні; дощ не припинявся ні на мить. Коли ми з колегою повернулися з прогулянки, змерзлі і мокрі, німці були здивовані нашим маршрутом: Унтер-ден-Лінден — Рейхстаг — Моабіт...
Пам’ять і пам’ятники
У Берліні можна побачити поєднання дуже різних за своїм ідейним змістом пам’ятників, символів і видатних місць. Здається, що німці старанно закарбовували свої й чужі досягнення і помилки. Поблизу Червоної Ратуші сидить Карл Маркс, поруч стоїть Фрідріх Енгельс. Вигляд у них, за нашими мірками, якийсь «неканонічний» — в нас, здається, їх ніколи не зображували разом. Над усім цим височіє берлінська телевежа, в яку в народі називають «шприц» — за зовнішню схожість. Є легенда, нібито ця вежа мала бути збільшеною копією Останкінської телевежі, та Брежнєв Хоннекеру цього не дозволив. Неподалік — Кафедральний собор, найбільший протестантський храм країни (хоча всередині — суто католицька пишність). Чомусь очікував побачити готичну споруду, але Собор — цілком барочний. Ще один видатний храм — меморіальна церква кайзера Вільгельма на Курфюрстендам. Побудована наприкінці 19 століття, церква сильно постраждала від бомбардувань союзників у 1943 році. Крізь завісу дощу я не одразу розгледів проломлений купол, якому церква завдячує прізвиськом «порожній зуб». Церква так і зберігається у напівзруйнованому стані — берлінці категорично проти її реконструкції. Є в Берліні пам’ятник, що живо нагадав мені наш затишний Київ (як би мало спільного не мав він з імперською столицею). Це — Бранденбурзькі ворота на Паризькій площі (оригінальна назва — Ворота світу). Ворота ці колись дійсно були воротами міста (до речі, єдині, що збереглися), але тепер вони знаходяться у центрі, поруч із Рейхстагом і офісом федерального канцлера. У роки «холодної війни» Бранденбурзькі ворота стали частиною берлінської стіни, а в них знаходився прикордонний пункт (блокпост). Так і наші київські Золоті ворота тепер не в’їзд до міста, а врата історії. Для пам’яті, яку збурюють події Другої світової війни, в Берліні також є немало символів. Радянським воїнам присвячені три меморіали — пам’ятник Воїну-визволителю в Трептов-парку, меморіал загиблих воїнів у Тіргартені і пам’ятник у Шенхрльцер-хайде. У центрі міста — меморіал жертвам Голокосту; тисячі безіменних могильних плит просто оглушують своєю німотою... Є і пам’ятники перемогам Німеччини, яких німці не соромляться, — це, перш за все, Колона перемоги на площі Велика Зірка. На вершині колони — статуя богині перемоги Вікторії (берлінці кличуть її Золота Ельза) на ознаменування перемоги над Данією у 1864 році, Австрією у 1866 і Францією у 1871. Поруч з Колоною — пам’ятник пруському генералу Роону, чиї армійські реформи слугували зразком для цілої Європи.
Не туристичне місто
Хоча Берлін — місто не туристичне, у цей список можна багато чого додати. Але ось яка штука впала мені у око: в одному з парків, яких у Берліні безліч, група пенсіонерів-інвалідів під наглядом інструктора займалася відновлювальною гімнастикою. Йшов дощ; старі за командою тренера повільно нахилялися, присідали, розводили руки у сторони... Закінчилося заняття, старі, спираючись на свої милиці й ціпки, розбрелися, хто куди. Один з них з трудом видерся за кермо припаркованого неподалік таксі (у Берліні усі таксі — Мерседеси). Він віз мене містом, а я дивився на нього й думав, що людина — найдивовижніше створіння Господа, тому що здатна на прекрасні і страшні справи; може розстрілювати інвалідів і слабоумних, а може терпеливо займатися їх реабілітацією; може безмовно гинути за свою віру, а може заперечувати свого Творця, тому що Він захищає «расово неповноцінних, хворих, слабких і убогих»... Я дивився на старика за кермом «Мерседеса» і розумів, що не лише суспільство і держава заборгували своїм пенсіонерам, але вже й я накопичив перед ними великий борг — борг турботи і уваги. Я дивився на цього старого, який був дивним чином схожий на мого покійного діда, і сльози душили мене, тому що я вже ніколи не почую його грубих жартів і сварливих скарг, не поверну йому свій борг поваги й тепла. Жоден несплачений борг ще не пік мене таким соромом і каяттям ...
Літак стрімко рвонув вперед і вгору, і Берлін скоро потонув у дощі й тумані. Ми здіймалися вище і вище, а я все згадував таксиста ... чи свого діда? Не можу сказати, що я повернувся звідти іншою людиною, але в мені немовби знову народилося, болісно прорізалося розуміння того, що любов до ближнього — не фігура мовлення, а потреба моєї власної душі. Я зрозумів, що зекономлена любов украдена — не лише в ближнього, але й у мене самого, тому що я не скористався шансом піднятися ще на одну маленьку сходинку до неба... Може, тому Берлін — не туристичне місто?
Навскидку могу вспомнить только "Торпедоносцы".