Шлюби звершуються на небесах. Я тепер це знаю точно. Справа не в умінні вибирати, і навіть не у веліннях серця — серце теж, виявляється, може помилятися.
Я зустріла свою найдорожчу людину майже випадково. Він каже, що покохав мене, без усяких причин, тієї ж секунди, як побачив. Я виявилася не настільки проникливою і ще довго вважала наші стосунки дружбою. Але після того, що було, я більше не вірю у випадковості.
Мама раптом сказала: «Ось побачиш, це все неспроста. Приїдеш уже його нареченою». Він їм тоді не подобався. А мені — подобався, звісно, але щоб нареченою? За стільки років не стала, де вже там за два тижні.
Та й не до романів мені. Серце — пошматоване, душа — в лахмітті, усмішка вимучена, на лобі написано великими такими літерами: він мене кинув. Жити ніби було ні для чого, але доводилося. Плакати цілими днями я вже перестала (а спочатку, згадати гидко, вешталась вулицями із Земфірою у вухах і ридала на березі Дніпра за нездійсненим життям). Але минув уже рік і минув не дарма. У жовтні привітала його з днем народження. Подарунок подарувала, аякже. У тому числі всі фото, перев’язані стрічечкою. Щоб уже аніні. Не лазити щоби більше в ту кляту шухляду. Пережила серію серцевих нападів від його невимушених оповідок про те, як він зустрів випадково свою колишню, палко кохану, і як йому вдалося це витримати. Бідненький. Дивилася чесними очима й повільно помирала. Від його листів «слухав серію лекцій про різні типи любові й згадував тебе». Потім від того, що листів не було. Від цієї дзвінкої, дзвінкої порожнечі. Ходила на лекції, здавала екзамени. Найкраща подруга раптом ні з того ні з сього сказала: «От чого я ніколи йому не пробачу, так це того, що ти перестала всміхатися». Я усміхнулася їй у відповідь. Мабуть, знову якось не так, але я старалася.
Минув рік. Знову літо. Треба було його кудись дівати. Найкращий, най-найближчий і найрідніший, звичний друг запропонував поїхати компанією на море — і я відразу погодилася. Щоправда, вони збиралися жити на березі моря в наметах. Я вже переросла намети, я зніму будиночок, буду приходити до них співати під гітару біля вогнища, слухати прибій.
Й ось, нарешті, кипариси і чайки, цей особливий кримський запах, таксі мчить нас по горах, найближчий будиночок — за сорок хвилин ходьби вздовж прибою... Намет вони для мене, виявляється, взяли. Вони все взяли, крім ложки. Тому ми з ним їли однією ложкою, по черзі. Поки не сходили, нарешті, в селище й не купили мені одноразову.
Мій фен гордовито висів у наметі, на радість сусідкам, і всі хихотіли з цього приводу потім ще років із п’ять, не менше. «А пам’ятаєте, Олеся фен іще тоді з собою взяла?» Ми мили посуд прямо в морі, а вечорами розпалювали багаття, і всі співали під гітару. Якось потихеньку і я почала співати — жахливо соромилася спочатку, але як же це виявилося здорово! Він грав і підспівував, темрява огортала нас звідусіль, здавалося, на світі є лише ми, багаття і цикади, і шум моря вдалині.
Навіть не знаю, як це ми раптом поцілувалися. У мозок впивалася одна думка: ну ось тепер ти і найкращого друга втратиш... Потім і вона стихла, і лишився тільки шум прибою, і його сяючі щастям очі — ніколи більше не бачила такого погляду, який ніби запитував і нічого більше не хотів знати одночасно. Ми майже не розмовляли тієї ночі, блукали, трималися за руки, говорили невлад, знову цілувалися. Здавалося, все нарешті правильно у світі, і море нас схвалює, і гори. Світанок застав нас на пагорбі, приголомшених, щасливих, розгублених. Друзі виглядали вдоволеними й лукаво перезиралися. Вони, виявляється, спочатку хотіли піти нас розшукувати, але передумали. Молодці.
Я їхала, він стояв на пероні, здавалося, рвемося на клапті. Він слав мені SMS-ки: «У моря і неба твої очі». Це була моя таємна радість, нікому не хотілося розповідати про неї. А ще я боялася. Я знала, що мені доведеться боротися за нього. З мамою, з татом, навіть із собою. Ніби я повернулася — і казка скінчилася. Тепер усе буде як завжди. Але він повернувся — і казка продовжується. Досі.
Коли-небудь, коли моя вже доросла доня прийде додому з пошматованим серцем, і з душею, розідраною в лахміття, — я знаю, прийде, нікуди не подітися від цього демона брехні, що іменує пристрасть любов’ю, — я тихенько підсуну їй свої мемуари. Мені складно буде пояснити, але я постараюся. Що так багато потрібно нам для щастя — і так мало: очі, що сяють щастям. Від того, що ти поруч.
Любов-благословення і любов-пристрасть відрізняються одна від одної, як літня громовиця від бурі, що вивертає з корінням столітні дуби. Але й у найбільш складному й болісному досвіді завжди криється благословення нам — якщо ми винесемо з нього урок.
Своє перше кохання я б нізащо не погодилася викреслити зі свого життя. Бо ніколи не змогла б я оцінити всієї повноти свого щастя, якби не звідала нещастя — до дна, до останньої краплі. Слава Богу за все!