Кожний час на свій лад запитує одне й те ж саме — скільки потрібно людині для щастя? І кожна людина має свій варіант відповіді. Для когось щастя — це одружитися із дівчиною своєї мрії, для когось воно ототожнюється із п’янким ароматом успіху; хтось бачить себе щасливим на заміській дачі подалі від виснажливих проблем. Проте у всіх цих та у мільйонах інших інтерпретацій є одна спільна коренева, ідея: життя вдалось, якщо я зміг добитись успіху, якщо я досяг бажаного. А для цього, як завжди, потрібні гроші. А грошей завжди обмаль. І людина лишається нещасною, тому що домагається не того, до чого покликана прагнути.
Незадоволеність життям — це, здається, вічна тема, на якій будуються всі соціальні, політичні, економічні відносини людства. Навіть просто побалакати один з одним найцікавіше про те, приміром, що зарплата маленька, що податки заважають жити, і взагалі все навколо не так, як має бути. І не від того людині завжди мало, що вона не вміє раціонально користуватися грошима. Просто людина сама ірраціональна. Її почуття незадоволеності — це передчуття іншого джерела життя: Царство Боже є всередині вас (Лк. 17, 21). Не може людина досягти на землі того, до чого покликана своїм Творцем. Ані гроші, ні кар’єра, ні успіх не можуть заспокоїти бентежної людської натури.
Знаменитий християнський мислитель ІV століття пресвітер Руфін писав: «Не може безліч кінцевих цілей задовольнити нескінченні прагнення духу». Людина, на думку блаженного Августина, має зовсім інше призначення: «Ти, Господи, створив нас із прагненням до Тебе, і не може заспокоїтися душа, доки не досягне Тебе». Людина створена як єдине вмістище Бога на землі, як єдине джерело духовності для усього тварного. «Подивись, — вигукує Іоанн Златоуст, — яка честь надана людському родові: разом з нами й через нас вищі сили дізналися про таємницю Царя». І якщо щось інше, окрім Бога, потрапляє до тендітних судин духовного організму людини, то він псується, немов автомобіль, у який заливають воду замість бензину.
Людина більша за те, що вона сама про себе думає. На думку Макарія Єгипетського, весь світ не в змозі вмістити у себе однієї людської душі. Через це кажу вам — Не журіться про життя, — що ви будете їсти, і ні про тіло, — у що ви зодягнетеся. Бо більше від їжі життя, а тіло від одягу (Лк 12, 22–23). Господь тут аж ніяк не закликає зріктися повсякденних життєвих турбот. Він просить людину не загубитись у повсякденні. Слово «не журіться» у перекладі із грецької точніше звучить як «не терзайтеся», тобто Господь просто рекомендує поберегти свої нерви, не страждати з приводу дрібниць. Адже це висновок із приповістки про божевільного багатія. Ось у чому полягали найглибші прагнення його істоти: душе, маєш багато добра, на багато років складеного. Спочивай, їж та пий, і веселися (Лк 12,19). У цих словах немає ані краплі упокоєння та щастя, як здається на перший погляд. Це схоже, швидше за все, на медитацію, якою людина намагається заспокоїти весь зростаючий апетит своєї душі, весь зростаючий смуток від того, що прагнути більше нема до чого.
У приповістці про божевільного багатія Господь не засуджує природного прагнення людини поліпшити своє матеріальне становище у світі. Він пропонує правильно розставити акценти: Шукайте отож Його Царства, а це вам додасться! (Лк. 12, 31). Успіх, гроші, суспільне становище, — це все супутні явища, як вихлопний дим з труби автомобіля. Проте не для диму працює мотор, а для того, щоб возити людей та вантажі. Не для успіху, не для того, щоб стати найкращою, працює людина, а для того, щоб просто бути щасливою у своєму покликанні. Адже будь-яка справа — це, по суті, шлях до Бога. І все тимчасове, тобто те, що додасться вам, не може бути власне метою, воно немислиме, як дещо самодостатнє, воно має глибокий сенс у контексті людського життя лише як засіб. Наскільки людина змогла максимально реалізувати свій життєвий потенціал, свої засоби — настільки вона й буде відчувати себе щасливою. Простіше кажучи, «Людина є те, на що вона себе витратила» (А. Сент-Екзюпері).
Одного разу до Христа звернувся один багатий, проте, очевидно, не дуже щасливий чоловік. Можливо, він і сам собі боявся чесно зізнатись у постійно зростаючому відчутті своєї внутрішньої неповноцінності, хоча й володів усіма зовнішніми атрибутами щастя: Учителю Добрий, — що робити мені, щоб вічне життя вспадкувати? Напевно, якби навколо не було народу, перед яким потрібно було тримати марку, то юнак запитав би про це саме дещо по-іншому: «Господи, я маю гроші, кар’єру, повагу в суспільстві, та все це не дає мені спокою. Чому мене Бог поблагословив багатством і не дав при цьому щастя?» Саме за цю внутрішню незадоволеність цілком благочестивим, з точки зору релігійної етики єврея, станом речей Христос, як пише євангеліст Марк, уподобав його.
До речі, саме для російських юнаків-емігрантів, які потрапили після революції до Європи, у систему не зовсім звичних моральних орієнтирів, написав російський філософ С. Франк свою книгу «Сенс життя». В ній він дуже точно розкриває сутність цієї благословенної тривоги євангельського юнака: «Мить, у якій ми вільні від усякої справи або прагнення, ми відчуваємо як болісно-сумний стан порожнечі та незадоволеності. Ми не можемо жити для життя. Ми завжди, хочемо цього або ні, — живемо для чогось». Бог полюбив цей стан незадоволеності людини примарним щастям матеріального добробуту. Адже саме звідси бере свій початок щира жива потреба у Христі.
У IV сторіччі в Єгипті жив святий Серапіон Синдоніт. Одного разу, побачивши при дорозі жебрака, який тремтів від холоду, він віддав йому свій одяг та лишився сидіти з єдиним Євангелієм у руках. Невдовзі потому тим шляхом вели у боргову в’язницю одного боржника. І Серапіон, не замислюючись, віддав для розплати за борги єдине, що в нього лишилося, — Євангеліє. Учень спитав його: «Де Євангеліє?» Старець відповів: «Сине мій! Воно постійно повторювало мені: продай маєток твій та віддай убогим. Я послухав і зробив так, щоб за послух отримати виправдання перед Богом». Лишившись «голим як бубон», він був просто щасливий виконати заповідь любові. І для цього багато грошей йому не знадобилося.