Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/nad_goroi_svoei_vladimir_podnjal_chernyi_krest-1.html

«Над горой своей Владимир поднял черный крест…»

Олег Кочевих

Древний город словно вымер,
Странен мой приезд.
Над рекой своей Владимир
Поднял черный крест.

Липы шумные и вязы
По садам темны,
Звезд иглистые алмазы
К Богу взнесены.
Анна Ахматова

Київські гори над Дніпром покриті лісом. Ми всі звикли, але ж це дивовижно: парадний центр столиці-магаполісу непомітно переходить у дрімучі хащі на крутих схилах.

Утім, ще до Великої Вітчизняної війни гори над Дніпром біліли голими піщаними урвищами. Лише зрідка де-не-де виднілися плями трав та чагарників, що швидко жовтіли на сонці. Панорама була величезна, усі хвилі київського рельєфу, які фантастично розходилися, були видимі з високих точок і підкорювали мандрівників.

Пам'ятник св. Володимиру, фото початку ХХ ст.

Одну з таких оглядових вершин містяни першою освоїли для відходу від метушні, споглядальних неквапливих прогулянок, роздумів, творчого натхнення. Ім’я цієї вершини — Володимирська гірка.

Передісторія

Київський Поділ — низький берег, затиснутий між горами та Дніпром, — ніби стріла звужується на південь. І нарешті, у районі Поштової площі гори та Дніпро зустрічаються, а Поділ зменшується до ширини однієї вулиці. Зрозуміло, гора над таким важливим нервовим вузлом міста не могла не приваблювати містобудівників.

Ще в епоху Древньої Русі на цій горі виник Михайлівський Золотоверхий монастир. Навколо обителі тоді тягнулися звичайні зроблені з колод міські квартали. Пройшли століття, після татарських нашесть ці квартали спорожніли. І гора за Михайлівським монастирем почала використовуватися як монастирське кладовище. А на схили за некрополем довгий час скидали відходи.

Та минули століття відносного запустіння. З початку ХІХ століття маленьке ярмаркове містечко Київ починає перетворюватися на солідне губернське місто. І у той же час по всій імперії стає популярною історія Древньої Русі. Не дивно, що губернська влада Києва прийшла до необхідності прославляти у Києві ім’я князя Володимира, піднімаючи тим статус свого міста. Адже у хрестителеві Русі бачили не тільки рівноапостольного подвижника, а і місцевого «імператора-реформатора», просвітника, такого собі «київського Петра Великого».

Михайлівський монастыр, фото початку ХХ ст.

Таким чином, у 1830-х роках Володимирською називають одну з нових головних вулиць; ім’я св. Володимира отримує новозаснований університет. А скоро в оточенні київського генерал-губернатора Дмитра Бібікова виникає ще більш яскрава піар-ідея: встановити пам’ятник князю Володимиру на порожній високій горі над новим центром міста — Хрещатиком.

«Не прийнято ставити пам’ятники»

Скоро казка мовиться, та не швидко здійснюється. Тільки у кінці 1840-х років у Київ був надісланий проект пам’ятника князю Володимиру, затверджений імператором. Та до часу його кінцевого встановлення у місті уже не було ні губернатора Бібікова, ні його оточення, яке «замовило» монумент. Причиною такої відстрочки став нечуваний скандал, пов’язаний з цією спорудою.

Адже до пам’ятника Володимиру у «матері міст руських» монументів-статуй не було. Це у Петербурзі давно стояв «Мідний вершник» і навіть оголені статуї Літнього саду, це у Москві вже з’явився пам’ятник Мініну і Пожарському. А у Києві подібні творіння багатьом ще здавалися блюзнірськими. Кияни вважали заплановане встановлення статуї встановленням ідола — і кому? святому, який скинув ідолів! Митрополит Київський свт. Філарет (Амфітеатров) у своєму зверненні до царя стверджував, що задум генерал-губернатора Бібікова суперечить древнім установленням Церкви, посилався на відсутність чину освячення пам’ятників. А авторитет святителя у Києві і у всій імперії був величезний.

Після декількох років протистояння жодна зі сторін не поступилася. І хоча пам’ятник князю Володимиру у 1853 році звели, та ніхто з ієреїв та архієреїв так і не освячував монумент. Втім, різноманітні молебні біля пам’ятника дуже скоро стали постійною традицією.

Сезонне диво

Конфлікт між світською та церковною владою у Києві мав сумні наслідки для місцевості навколо нового пам’ятника, яку зразу ж назвали Володимирською гіркою. Майже півстоліття закладений тут парк не впорядковувався.

І все-таки уже у «безгосподарні» 1860-80-і роки Володимирська гірка починає отримувати феноменальну популярність. Свідчить про це, наприклад, роман «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, у якому захоплено описуються прогулянки на Володимирській гірці тих років.

Ще б пак, адже це був перший у Києві безкоштовний парк для всіх бажаючих (усі решта парків мали огорожу, за котру пускали чи за гроші, чи після фейс-контролю «на благородність»). І якщо інші міські сади відвідували лише з теплих весняних днів з розпускання листя, то з оглядової Володимирської гірки красоти споглядали цілорічно.

А особливо масове «паломництво» сюди починалося одразу після льодоходу — коли Дніпро розливався та покривав острови з лівобережними слобідками до самого горизонту. Вид цього грандіозного видовища з Володимирської гірки став своєрідним київським визначним місцем, сезонним дивом, яке не можна було пропустити, на яке спеціально приїжджали з інших міст. «Весна у Києві починалася з розливу Дніпра з Володимирської гірки», — відмічав як найяскравішу згадку свого дитинства Костянтин Паустовський.

Кокорівська альтанка, дрентельнів обеліск

Підкорили краєвиди задніпровських далей, які відкриваються з Володимирської гірки, і одного нижегородського купця — Василя Кокорева. У пориві вдячності підприємець у 1863 році подарував київській владі кошти для влаштування альтанки на верхньому урвищі гірки. Гроші тимчасово поклали у банк і ... благополучно забули про них. Лише наприкінці століття внесок виявили (при цьому за рахунок відсотків сума виросла майже у чотири рази). Тоді, нарешті, і були побудовані дві «кокорівські» альтанки, які існують і донині, — на Володимирській гірці і під Андріївською церквою. Після цього вже з початку ХХ століття «верхня» кокорівська альтанка стає улюбленим місцем молодіжних зустрічей та побачень.

Хрещатик, фото початку ХХ ст.

А ще у 1888 році Володимирська гірка приймала гостей з усієї Росії: у Києві відзначалося 900-ліття Хрещення Русі. У день святого Володимира біля пам’ятника «герою свята» проходив водосвятний молебень, а на терасі над ним – військовий парад. Однак тодішні урочистості затьмарилися дивною та трагічною подією. Проїжджаючи перед військами, київський генерал-губернатор Олександр Дрентельн раптово похитнувся у сідлі і… усією своєю богатирською масою повалився з коня. Лікарі, які прибули, констатували летальний кінець від апоплексичного удару. Загадкова смерть «господаря половини України» на Володимирській гірці у самому епіцентрі світлого всеросійського свята обросла припущеннями та легендами, подекуди найбезглуздішими.

А незабаром на місці смерті генерал-губернатора поставили «дрентельнів обеліск», який півстоліття слугував киянам та гостям столиці особливо яскравим нагадуванням про тлінність земного життя.

«Електрична гірка»

У 1890-х роках з розповсюдженням електрики садівники і підприємці здійснили одну з найцікавіших ілюмінаційних ідей. На хресті пам’ятника св. Володимиру закріпили серію ламп – і тепер кожну ніч величезний хрест яскраво сяяв у темному небі.

Це сяяння стало однією з найсимволічніших картин булгаковської «Білої гвардії»: «Найкраще сяяв електричний білий хрест у руках величезного Володимира на Володимирській гірці, і було його видно далеко, і часто влітку, у чорній імлі, у плутаних заводях та вигинах старця-ріки, з вербняка, човни бачили його і знаходили по його світлу водний шлях на Міста, до його причалів».

У 1900-х роках Володимирська гірка прикрасилася ще однією цивілізаційною новинкою – Михайлівським електричним підйомником. Утім, ця офіційна назва не прижилася: похилу дорогу, побудовану європейськими підприємцями, спочатку називали на англійський лад «елеватор». А потім затвердилося і зовсім дивнозвучне латино-французьке запозичення «фунікулер». Перші десятиліття свого існування Михайлівський підйомник був не розвагою, а важливою частиною транспортної системи. Лінії трамваю підходили прямо до вхідних дверей верхнього і нижнього павільйонів фунікулера – пасажири просто на п’ять хвилин пересаджувались з «горизонтальної» лінії на «похилу», щоб потім знову продовжувати шлях у звичайних трамваях.

Невеликий відступ: після революції говорили про будівництво у різних місцях Києва ще чотирьох фунікулерів. А гетьман Павло Скоропадський, який планував звести новий урядовий та громадський центр поблизу Іонинського монастиря на Звіринці, обіцяв киянам провести туди цілих два фунікулери. Вони повинні були курсувати від Видубицького монастиря, поблизу якого задумувалося відкрити величезний порт, ринок і навіть вокзал. Утім, здійснитися цим масштабним планам не судилося, і підйомник на Володимирській гірці залишився єдиним живим пам’ятником технічної думки початку ХХ століття.

Двісті років тут усе на світі…

Однією з «пам’яток» Володимирської гірки на початку ХХ століття був сивочолий старий, за яким можна було звіряти годинник. Впродовж десятиліть щоденно о другій годині дня він виходив зі своєї садиби з пасікою і ставком (поблизу нинішньої станції метро «Театральна»), повільно підіймався до Оперного театру, звідки довго йшов Володимирською вулицею на Володимирську гірку. Там сидів у спогляданні рівно до шостої години, а потім тим же шляхом повертався в свою «садибу». Звали пунктуального київського дивака Іван Нечуй-Левицький. Відпрацювавши багато років учителем у провінції, літній письменник повернувся до міста своєї семінарської юності. І через півстоліття після описаних у його «Хмарах» гулянь він повернувся до тієї ж теми і створив ліричний нарис, який так і називається: «Вечір на Владимирській горі». Це справжнє зізнання у любові одному окремо взятому місцю на землі.

І ще тисячі киян і відвідувачів міста протягом багатьох десятиліть притягувала атмосфера цього парку. Як співав бард Володимир Каденко, Гірку примітили й гімназисти, і бабусі, й піонери, і юнкери, швачки, шофери… Поет-гітарист пояснював це тим, що «двісті років тут усі на світі зізнаються у коханні ».

Не вертеть бы головою, Не ловить бы этот взор, Не следить, как меж листвою Проплывет фуникулер. Он скользит все мимо, мимо - Показался и исчез. Лишь любовью объяснимо Ожидание чудес.

Так, саме очікування див переповнює тих, хто приходить на Володимирську гірку. І дива відбуваються на цій землі, де за ахматовським натяком, і пагорби, і дерева, і зорі звернені до їх Творця. Зоряне небо, яке звеличує душу, ці філософські зірки, які вражають не менше, ніж моральний закон – вони сяють і у фіналі булгаковського роману про Місто. Його картиною ми і завершимо свою розповідь:

«Над Дніпром з грішної і закривавленої і сніжної землі підіймався в чорну, похмуру височінь північний хрест Володимира. Здалеку здавалося, що поперечна перекладина зникла – злилася з вертикаллю, і від цього хрест перетворився на погрозливий гострий меч.

Та він не страшний. Усе пройде. Страждання, муки, кров, голод і мор. Меч щезне, а ось зірки залишаться, коли і тіні наших тіл і справ не залишиться на землі. Немає жодної людини, яка б цього не знала. Так чому ж ми не хочемо звернути свій погляд на них? Чому?»

«Сади були безмовні і спокійні»
Перші «прогулянкові» парки на Русі з’явилися у післяпетровські часи.
Та розміщувалися вони спочатку лише у дворянських помістях і призначались «для приватного використання».

У містах же для публічних променадів почали з’являтися алеї-бульвари. Наприклад, у Києві ХVІІІ століття бульвар був на Подолі, вздовж річки Глибочиці — там, де нинішні вулиці Верхній вал та Нижній вал.

Однак бульвар більше підходить, щоб «на інших подивитися і себе показати», ніж для романтичного усамітнення. А в ту епоху романтичне споглядання оспівувалось, культивувалося, стало не тільки модою, але і справжньою психологічною «пошестю». Усе більші верстви міського населення виховувались так, що насправді потребували прогулянок під місяцем, споглядання чаруючих краєвидів природи, філософських бесід на її фоні.

А міста тим часом росли, ставали все більше від навколишнього природного життя. Загалом, міський парк був необхідним.

Правда, Київ тут мав значну перевагу перед іншими містами. Його найскладніший, ще не «розпрямлений» рельєф не дозволяв забудовувати квартали щільно. Між будинками на схилах виникали величезні плодові сади чи просто гаї, які належали їх власникам. Вони ліпились на таких пагорбах, що на них довго не зазіхали інші забудовники.

Часто бувало, що нові домовласники відмовлялися від догляду за садом, сад дичавів і перетворювався на справжній горбистий куточок усамітнення. Прямо «за спинами» житлових будинків, за старими давніми тинами, які виходили на найважливіші київські вулиці, простягались романтично-занедбані «гірсько-лісові» оази. Це і були ті самі «казкові, таємничі, багатоярусні сади» Києва, оспівані Михайлом Булгаковим.

А коли у місті з’явилися перші регулярні міські парки, їх також за звичкою почали називати садами. Аж до радянської епохи «петербурзьких» слів-англіцизмів «парк» і «сквер» кияни не використовували. Будь-які острівки зелені у старому Києві іменувались садами.

Три з половиною століття назад розбіг цьому розмаїттю садів задав Печерський монастир — до сих пір назви «Липки», «вулиця Шовковична», «Виноградний провулок» нагадують нам про місця зростання відповідних рослин у лаврських садах. Ті неосяжні печерські сади, які були тут з часів свт. Петра Могили, проіснували більше півтора століття, постарішали і були зрубані. Та тут же замість них виникли «внутрішні» сади майже в кожному другому кварталі Києва («і було садів у Місті так багато, як ні в одному місті світу»). Ще через століття-півтора, у радянські часи, майже усі внутрішні сади були забудовані. Та знову естафету від них перейняли «дикі» парки на крутогір’ях над Дніпром.

Так, ніби фенікс з попелу, крізь бруківку і асфальт проривалась незнищенна природа дніпровських гір.

Опублiковано: № 4 (23) Дата публiкацiї на сайтi: 26 September 2007