Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/nad_vavilonskimi_rikami.html

Над вавилонськими ріками

Протоієрей Андрій Ткачов

Печаль і надія — вічні супутники істинного каяття. Євангеліє відкриває безодню нашого падіння, як промінь світла — прірву, що розкрилася під ногами. Але Євангеліє відкриває також нескінченне, мов Всесвіт, божественне милосердя. Побачити пекло в своїй душі — це й буде початком каяття. Це почуття повинна супроводжувати пам’ять про всепрощення Господнє. Як сказав Силуан Афонський, «тримай розум свій у пеклі й не впадай у відчай».


Піст зменшує кількість їжі на столі, та він же збільшує кількість молитов на богослужінні, кількість «псалмів, і співів, і пісень духовних». Інакше й не повинно бути, оскільки треба пожертвувати чуттєвим задоволенням, щоб насолодитися від трапези для розуму. Вона смачна, ця трапеза, вона багата й приховує солодкість у кожному окремому кусні. Та не для того, на жаль, хто встає від ситного обіду. Перед таким не варто розсипати перли. Такий не зрозуміє краси у коштовних горошинах і наступить гордо на них ногою.

Ще до початку посту Церква, як любляча Матір, підкладає нам на тарілку один за одним ласі шматочки. Це ті ласощі, що про них сказав Давид: яке то солодке слово Твоє для мого піднебіння, солодше від меду воно моїм устам. У числі цих духовних ласощів псалом 136-й. Він написаний євреями, котрі перебували в вавилонському полоні та тужили за батьківщиною. Та оскільки Церква — це не просто музей історії, оскільки все, що відбувається в ній, усі виголошені слова молитов стосуються нас безпосередньо, запитаймо себе: що в цьому псалмі стосується нас із вами?

 

У всіх людей, котрі приносять каяття та сподіваються життя майбутнього віку, повинен бути відповідний внутрішній досвід, а саме — відчуття того, що ти не вдома. Ти на чужині, ти далеко, і не важливо, хто забрав тебе з рідного краю: зовнішня сила, як в історії з євреями, забраними в полон, чи твоя зла воля, як у випадку з блудним сином, що пішов «до далекого краю» тринькати батьківський спадок. Ти не вдома!

Додому ще належить повернутися, а каяття — це і є внутрішній рух у бік Батьківських обіймів. Воно, каяття, — це «трепет душі перед воротами раю», як сказав один зі святих.

Та раніше ніж повернутися, треба вдосталь насититися тугою, вдосталь надивитися на чуже небо, вдосталь наплакатися. Це потрібно для того, щоб, як випаде можливість тікати, душа не оберталася назад, як Лотова дружина, і не ремствувала, як євреї, котрі згадували про єгипетські котли з м’ясом, про часник і цибулю. Тому блудний син у притчі перед тим, як повернутися, доходить до крайнього приниження і харчується разом зі свинями. А євреї у Вавилоні довго п’ють воду, змішану з гіркотою полону, і довго їдять хліб, змочений сльозами печалі.

Самих себе повинні ми впізнати в цих містких та коротких словах. І коли сумно нам, ми не повинні зі шкіри пнутись, щоб зобразити веселощі. Слід лягти на обличчя своє й насититися зітханнями. Нехай хтось недоречно процитує Писання й скаже: «Завжди радійте, невпинно моліться». Та ж ми знаємо, що ми грішники, і що «горе й утиск всякому, хто робить лихе». Ми не в раю, але все ще на шляху до нього. От і євреям, сміючись, говорили: «Заспівайте нам із пісень сіонських». Вони ж у відповідь питали: «Як же нам пісень Господніх на чужій землі співати?»

Є час плакати і час сміятися, час обнімати й час ухилятися від обіймів. Ми вступили в дні каяття. Це час плакати, це час ухилятися від обіймів. Нам зрозуміла печаль дітей Сіону, котрі опинилися у Вавилоні.

 

Найбільшої уваги варті останні вірші псалма, ті самі, де чути нелюдський заклик до помсти та знищення вавилонських немовлят. «Дочко Вавилону окаянна! Блажен, хто візьме та розіб’є немовлят твоїх об камінь».

Що це за невситима кровожерливість?! Що це за жорстокість, і навіщо вона нам?

Такі думки виникають, якщо дивитися на плоть, тобто на букву Писання. Якщо дивитися на букву, душа збентежиться, бо «думка тілесна — то смерть, а думка духовна — життя та мир» (Рим. 8, 6).

Почнімо з того, що «камінь» — це одне з імен Спасителя. Ось, кладу Я на Сіоні Каменя вибраного, наріжного, дорогоцінного, і хто вірує в Нього, той не буде осоромлений (1 Пет. 2, 6). Це Петро цитує пророків, кажучи про Христа.

Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем, від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших (Пс. 117, 22-23). Цей псалом пророкує про Христа, і пророцтво це багаторазово повторюється в Євангелії.

Отож, батьки наші пили напій духовний від духовної скелі, що йшла вслід за ними, а та скеля був Христос (1 Кор. 10, 4). А погодившись із тим, що «скеля, камінь — Христос», пошукаймо пояснення для вавилонських немовлят.

Один чернець, котрий із досвіду осягнув, що означає боротися з гріхом, просив учнів виривати з землі рослини, на які він їм покаже. Молоді іноки легко виривали траву та молоді кущі. Та важче було з юними деревцями, і, нарешті, зовсім неможливо було вирвати з землі дерева вкорінені та зміцнілі. Це було уроком стосовно того, як не можна дозволяти гріху вкорінюватися в душі. Слід виривати паростки — чим раніше, тим краще. Потім буде все важче, а з часом і навряд чи можливо. Слабкі паростки гріха — це і є вавилонські немовлята. Так осягаємо ми смисл Писання, якщо лише Дух Божий живе в нас (див. Рим. 8, 9).

 

Кажуть, талановитий письменник завжди розумніший за самого себе. Перо в його руках коли-не-коли, а напише те, що далеко перевершує його особистий задум, те, що буде актуальним на довгі прийдешні віки. Так само було і в священній історії. Події, що їх переживали євреї, стосувалися не лише їх самих, але й усього світу в майбутньому. Тому, крім особистих почуттів, окрім власної гіркоти чи радості, язик євреїв промовляв слова пророчі, які стосуються нас із вами напряму. У своїй тузі вони змалювали нашу муку від гріхів, а своєю жагою помсти вказали нам на ворога і сказали, як боротися з ним.

Наш ворог — гріх, точніше, гріховна думка, початок гріховного поруху в душі, загроза зваблення розуму. Наша зброя — ім’я Христа. Це Камінь, об Який треба бити вавилонських немовлят, поки вони не виросли, поки не стали велетами, поки не знищили нас.

Воювати ім’ям Ісусовим — значить творити Ісусову молитву. Господи Ісусе Христе, помилуй мене.

П’ять слів у цій молитві, і чи це не ті п’ять камінців, що з ними Давид пішов на Голіафа? Вибрав п’ять вигладжених камінців із потоку, і поклав їх у пастушу торбу, яку мав (1 Цар. 17, 40). Чи це не ті п’ять слів, що їх Павло хотів промовити розумом, вибираючи їх з-поміж тисяч слів, котрі просто злітають з язика? У церкві хочу п’ять слів зрозумілих сказати... аніж десять тисяч слів чужою мовою (1 Кор. 14, 19).

Господи Ісусе Христе, помилуй мене.

Ось наша зброя. Ось камені, що летять в Голіафа. Камінь втявся йому в чоло, і він упав на обличчя своє на землю (1 Цар. 17, 49).

 

Отож, до духовної трапези на вході у Великий піст додає нам Церква спершу лише один псалом, до того ж короткий. Головне слово в ньому останнє — «камінь». Це той Камінь, на Який коли хто впаде, розіб’ється, а на кого він сам упаде, то розчавить його (Мф. 21, 44). Це — Христос.

Його ім’ям нам належить перемагати вавилонських немовлят — лихі забаганки, що виростають із землі нашого серця. Розбивати їх об камінь слід без жалю, оскільки нас вони не пожаліють, якщо ми дозволимо їм вирости. У перемозі над цими «немовлятами» й полягає запорука повернення додому, в обійми Отця, на землю свободи, на духовну Батьківщину.

Весь піст є розкішною богословською трапезою. Відчує її смак той, хто підсушить черево, напружить розум і стисне серце жалем про скоєні гріхи. Поспішаймо ж на цю учту, брати, доки двері не замкнені, доки глашатаї на перехрестях продовжують кликати, доки трапеза наповнюється гостями.

Опублiковано: № 2 (50) Дата публiкацiї на сайтi: 07 March 2011