Поки людина живе на землі, вона залишається самотньою; і їй не дано свободи вирватися з цієї самоти або усунути її зовсім. Основний спосіб буття, властивий людині, залишається вічно тим самим і не змінюється протягом тисячоліть.
Кожен із нас є одиничною, замкненою в собі душею, схованою за одиничним і єдиним у своєму роді індивідуальним тілом, з яким вона таємним чином пов’язана, яке її обслуговує і висловлює її стани. Саме цей спосіб буття забезпечує кожному з нас весь тягар і всі благодатні переваги одинокого життя.
Самотність ― це тягар, тому що було б набагато легше загубитися в сукупному й несамостійному бутті людей, потонути в суміші всього, ніж стверджувати свою самобутність і самостійність, і до того ж ― на належній висоті, тобто самому іти через життя, проходячи відповідальний, сердечно-щирий і творчий шлях. Але самотність також має свої великі й благодатні переваги, оскільки вона є живою основою і необхідною передумовою свободи духовності, особистого очищення і просвітлення.
Яким жахливим було б життя, якби в людини не було внутрішньої відстороненості, якби в неї не було можливості піти у свою відгороджену й недоторканну самоту, щоб зосереджуватися на собі, знаходити себе, працювати над своїм очищенням і самовдосконаленням... Тоді людина була б подібною до будинку з прозорими стінами, в якому знадвору все завжди всім видно; або до прохідного помешкання, доступ у яке завжди і звідусіль відкритий кожному покидьку, звіру і злодію: в житті її не було б нічого потаємного, огородженого, недоторканного і священного... Вічний протяг. Вічний прохід і пролом. Вуличний хідник, відкритий для всілякого зловживання. Безособова і безформна суміш. Вічно зневажена святиня...
Як це чудово, як це премудро влаштовано, що ми, завдяки нашому людяно-земному способу буття, захищені від взаємного вторгнення, вульгаризації й наруги. Яку благотворну, просто таки благодатну роль відіграє в цьому наша земна «оболонка», наше тіло: воно огороджує непроникність нашої душі, воно обороняє самовизначення нашого духу, воно пильнує таїну особистого звернення до Бога і наближення до Нього. Людина влаштована «від природи» так, що може лишатися з Богом наодинці; і вона була створеною такою саме для того, щоб Господь міг бути наодинці з нею. Людина є особистим творчим центром: у ній самій закладений той міцний кордон, та межа, об яку розіб’ється кожна вимушена колективізація, неприродна й антирелігійна...
Але людині дані одинокість і самостійність зовсім не для того, щоб ізолювати її від ближніх або зробити з неї хитрого інтригана, видатного дурисвіта... Самостійність і самобутність людини ― її, скажімо, «само-основність», ― зовсім не означає відмови від спілкування, від сумісності й любові. Духовна «автаркія» (самосила) зовсім не повинна вести до зарозумілості або гордині. Відстороненість дана людині для того, щоб вона могла вільно звернутися до Бога, очиститися і зміцнитися в Його Духові і вступити у спілкування з людьми як вільна, але вже вкорінена в Богові дитина Любові. Індивідуальність дається людині як здатність вільного богоспоглядання, як можливість вести духовне життя і творити духовну культуру. В цьому мета її життя; це є те, що вона покликана створити і розвинути в собі.
Людина ― це світ у малому масштабі («мікрокосм»), який повинен здійснити в собі й про себе одухотворення, очищення й облаштування (тобто виховати в собі духовний характер), для того, щоб слідом за тим увійти і творчо вкластися у світ великого масштабу (в «макрокосм»). Самостійність людини ― це не право на свавілля й неподобства. Свободу не можна розуміти як свободу від духу, від совісті й від усілякої віри. Навпаки: велика симфонія світу вимагає від нас, щоб кожен укріпив і розвинув у собі свій самостійний голос і приєднав його вільний, особистий спів, у правильній гармонії, до загального хорового співу, здійснюючи встановлений Богом світовий ритм.