Кілька років тому, йдучи до сповіді, я щиро вірила, що моя вже душа — найчорніша, найгрішніша. Одним словом, най-най. Тоді мені невтямки було, що відчуття власної виключності, навіть зі знаком мінус — це завжди прояв гордині.
Моя юність минала в тілесній площині. Мені здавалося, що життя дане людині для задоволень і насолод. Гедонізм у чистому вигляді. Життя комах. У шістнадцять років узагалі думала: дотягнути б до тридцяти, а там… Стану негарною, все набридне. Для чого жити?
У двадцять мені захотілося «стабільності» — послідували чотири роки в так званому громадянському шлюбі. Жили — не тужили. Дітей не хотіли. Думати про майбутнє — теж. Любові не було. Хоча тоді мені здавалося, що все, чим я займаюся в цьому житті, і є любов…
Мабуть, не можна так думати, але мені іноді здається, що коли там розподіляли Ангелів, мені дістався найстійкіший, найтерпеливіший, найлюблячіший (знову «най-най»!). Терпіти такі вибрики може лише по-справжньому любляче серце. На землі — це мати. А на небі… За всі десять років мого «смутного часу» Ангел ні разу не відійшов убік, він мене беріг і охороняв, він чекав. А потім Господь послав мені чоловіка, який згодом одружився зі мною. Щоб разом із Ангелом буквально за вуха витягнути мене з вічно розмитої, брудної життєвої вибоїни.
Очевидно, там, у вищих сферах, визрів план із сукупного спасіння наших із чоловіком душ. Це було не просто створення ланки суспільства. Це був останній шанс для нас обох. А скільки ж таких «планів» у Господа на кожну особистість, скільки таких «останніх шансів» дається кожному грішнику. І як часто ми відштовхуємо руку, простягнуту Христом, не дякуємо Йому за терпіння і за Його великодушність віддячуємо черговим цвяхом, забитим у Хрест.
…У нас все починалося, як у дешевому кінофільмі. Весілля, а за два тижні нічні сварки: «Розлучаємось?» — «Розлучаємось!» Любити хотілося, але «любилки» не було. За роки нечуваної розпусти була розхлюпана та «чаша любові», якою Господь наділяє кожну людину. Це потім ми стали розуміти всю правоту вимог Церкви — про неприпустимість дошлюбних стосунків, про неприйнятність брехні в Таїнстві шлюбу. А тоді все здавалося простим: набридло — розбіглися…
Але й тут Ангели не здалися. Господь послав нам дитину. Сказати, що вагітність змінює життя жінки, — висловити банальність. Але почалося все саме з цього.
Звісно, за нас молилися. Але тоді ми про це не знали. Точніше, не розуміли значення молитви — цього великого знаряддя, дарованого Господом. Мама мого чоловіка, яка тоді вже була в Церкві, трудилася, не покладаючи рук, ніг, душі…
На четвертому місяці вагітності сталася така подія. Я лежала дома із застудою, коли пролунав телефонний дзвінок. Мені повідомили, що позбавив себе життя мій колишній «громадянський» чоловік. Це здавалося нісенітницею. Страшним сном. З моменту нашого розриву минуло півтора року, але перша думка, що вкралася в мою голову, була такою «через мене». Адже я його кинула. Виставила за двері. І він поїхав геть — в іншу країну, до батьків. А потім я вийшла заміж. Коли він дізнався — не повірив… Про все це сповістило сарафанне радіо. І от тепер таке нещастя. Посипалися дзвінки. Спільні друзі, що знали про мою вагітність, запевняли, що, звісно ж, не я стала тому причиною, що мені не можна хвилюватися і так далі.
Ні, я не хвилювалася. Я була в шоці. В найсправжнісінькому, не для красного слівця. На похорон не пішла. Лежала три дні й думала. Три дні у ковдрах, із аспірином, із прилиплою до руки телефонною трубкою. Багато думок пройшло тоді через мене. Чому він зробив це? Що змусило молодого, гарного, розумного хлопця ступити з балкону шістнадцятого поверху в безодню? Мозок людини, далекої від Бога, працює дивовижним чином. Шукаючи розгадки, він перебере в голові тисячу відповідей, і лише в останню чергу подумає про головне… І ось у кінці третього аспіринового дня з’явилася відповідь, на яку я так довго чекала.
Соромно в цьому зізнатися, але моя віра прийшла до мене від протилежного: спочатку я повірила в диявола і вже тоді, як в антитезу йому, — в Бога. Я зрозуміла, що ті сили, які змусили колись близьку мені людину вчинити самогубство, реальні. Вони — не літературний образ, не мовний зворот, не філософія. Вони — реальність, в якій мені доведеться жити і, мабуть, якось із нею боротися.
Про молитву як знаряддя я тоді, звісно, нічого не знала. Світ, населений гадами, раптом упав мені на голову на 27-му році життя в стані глибокої вагітності. Я зрозуміла, що біси існують — а отже, є Ангели і є Господь. Не той абстрактний бог, яким його бачать язичники, а Справжній Живий Бог. Я лежала в ліжку з цим одкровенням і не знала, що робити далі й як далі жити.
Після цих трьох днів, які перевернули моє життя, на мене напав страх. Жахливий і безконтрольний. Я не могла лишатися наодинці. Чоловік відвозив мене на роботу — мама забирала. Коли в чоловіка були нічні зміни, я ночувала у батьків. Зайти в ліфт сама я не зважувалась. Приймала душ із відчиненими дверима. У квартирі всюди мало горіти світло. Засинала тільки з валер’янкою. Все це тривало місяць…
Добре, що у важкі хвилини Господь посилає людині помічників. На роботі в мене був товариш — жінка на сім років старша за мене. Коли я борсалась, наче сліпе кошеня, шукаючи підтримки, саме ця жінка стала мені допомагати. Перше, що вона зробила, це принесла мені роздруковане на листочку «молитовне воздихання жінки під час вагітності». Його текст вразив мене просто до глибини душі. Цих почуттів не можна було висловити словами — я виливала їх сльозами. Болю, радості, очищення? Думаю, це було перше, ще не усвідомлене покаяння.
Смерть цієї людини ніби зрушила мене з мертвої точки. Змусила рухатися вперед, а може, і вгору. Неймовірний потік простих, здавалося б, відкриттів ринув у мене. Істини, що тепер здаються такими очевидними, тоді стали для мене своєрідним одкровенням, вони буквально били мене зі страшною силою. Якою ж сліпою була моя душа без Бога!
Перша молитва. Ох і лютував же мій ворог, який думав, що я вже назавжди в його полоні. Я читала «Отче наш», а він мене лякав. «Не зупиняйся», — тільки й казала мені тоді моя подруга-наставниця. Відчуваючи мою безпомічність, вона не «грузила» мене богословськими бесідами, розуміла, що зі мною «в цих питаннях» слід бути обережною. Як же вона тоді мені допомогла… Тепер, через роки, ми найкращі подруги, і «в цих питаннях» одна одну підтримуємо.
За місяць страх почав відступати. Я стала повертатися до нормального життя. Слава Богу, з дитиною все було гаразд. «Молитва матері може з дна моря дістати» — ось вона й дістала. І не дає опуститися туди знову.
За місяць до появи дитини на світ я виконала прохання своєї свекрухи — посповідалася й причастилася Святих Христових Таїн. Це було щире покаяння. Але якби не настійне прохання — таїнство не відбулося б. Думаю, тоді Господь помилував нас лише через наш послух старшим. Послух — велика річ, це я зрозуміла через кілька років. А тоді просто взяла й послухалась.
Моя перша свідома сповідь відбулася через два роки після цих подій. Ми обвінчалися з чоловіком. І лише з цього моменту почалося наше спільне воцерковлення. Перші кроки були смішними; це була віра з домішками язичницьких вірувань, із неможливістю повірити в Адама і Єву й бажанням проникнутись Фаворським світлом. З дитячим відчуттям магічної причетності до «всіх цих людей» на хресній ході в пасхальну ніч, із відчуттям, що ось іще кілька причасть — і ти вже теж будеш у числі цих людей. З нерозумінням молитви як основного, якщо бажаєте, християнського інструменту — і з невпинним «чосом» в Інтернеті на тему «покайтесь, я була поганою, а стала хорошою, і ви теж зможете».
Все це було. Зараз я згадую ті дні з почуттям вдячного сором’язливого суму. Господь тоді через інших людей показав мені, що не стала я хорошою, що довжина покаянного шляху — ціле життя. Період неофітства по-своєму солодкий, але моє серце, як і раніше, болить від тих образ, які я заподіяла людям своєю безтямною гордовитою «релігійністю», й від цього до солодкості додається гіркуватий присмак. Я намагалася нав’язати віру, але нав’язувала себе. Мені хотілося, щоб раптом усі повірили в Христа, але це була підміна: я хотіла, щоб усі повірили в мене.
Я намагаюсь не зупинятися, бреду карколомними «стежками діалектики», щось намацую в пітьмі — і прошу вибачення. Сил мало — минуле дається взнаки. Але надія на Бога й віра в Його милосердя не дають мені повернутись до минулого. Радість від усвідомлення Його Воскресіння змушує боротися з тим ворогом, у якого я повірила з самого початку й через якого й заварилася моя особиста «каша». Цей маленький приклад перетворення зла на добро з волі Божої й дає надію на те, що й усі хвилювання та тривоги глобального масштабу, і всі особисті печалі після всього розвіються. Перемога Вічного й Живого буде. Щоправда, не в цьому житті.