Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Нашу душу оживляють страждання

Чомусь тільки в скорботі ми здатні до полум’яної та покаянної молитви. Чи згадуємо ми Бога з таким самим почуттям у дні радості? Чи прагнемо Його присутності і відповіді так само сильно? Ми настільки впиваємося цим світом, що одне тільки горе здатне наблизити нас до Бога. Архімандрит Андреас (Конанос), грецький богослов та проповідник, розмірковує про те, навіщо християнину випробування й страждання.

Більшість людей кажуть, що, живучи в комфорті, вони не можуть довго утримувати в собі Христа й відчувають, що втрачають Його. Іншими словами, коли наше життя безхмарне, прекрасне й чудове, ми перестаємо відчувати Христа і забуваємо Його. Тому й сказано: Господи, у скорботі ми згадали про Тебе (Іс. 26, 16).

У житті багато проблем. І, зрештою, саме погані новини роблять нас смиренними та простішими, допомагають зрозуміти, що ми живемо поміж численних неприємностей і сумних несподіванок. Наприклад, дзвонить мені нещодавно одна людина й каже: «Твій такий-от знайомий несподівано помер». Або дзвонить інша: «Моя двоюрідна сестра тяжко захворіла, а вона іще зовсім маленька».

Дні линуть безтурботно, час плине непомітно, і раптом у твоєму житті десь вибухає бомба. А потім — ще одна, і вже ближче до тебе. А найжахливіше — коли бомба вибухає не поблизу, а влучає просто в тебе.

Те, що відбувається з іншими, будь-якої миті може трапитися і з нами. Наприклад, ти дізнаєшся про те, що хтось хворий, але несподівано й сам серйозно занедужуєш. І тепер ти вже не можеш говорити про хворобу іншої людини як про якусь сторонню проблему, бо хворий сам і ця проблема тепер — частина твого життя.

У будь-якому разі, усе це — проблеми, тривоги, страждання — робить нашу душу пильнішою і в цьому смислі оживлює нас. Попри те що біль — це смуток, він пробуджує душу. Адже, перебуваючи в абсолютному комфорті, ми забуваємося, розслабляємося і починаємо переходити припустимі межі. Коли наше приємне розслаблення не супроводжується вдячністю, правильним ставленням до Бога і пам’яттю про наш повсякчасний зв’язок із Христом, то все це розмаїття дарів (і дуже приємних дарів), отриманих від Бога, може виявитися не корисним для нас.

Звісно, усе, що дає нам Христос, — і біль, і радість — це Божий дар. Просто радість ми приймаємо в дар набагато легше. А біль — це Божий дар, у якому добро для нас приховане; це — дар нашій душі.

Один молодий чоловік тричі складав іспит з англійської мови (наскільки ж сильно часом молодь хвилюється через диплом!). Постійна підготовка до іспиту і хвилювання — тобто, можна сказати, аскетичні умови життя — тримали його в такій напрузі, що розбудили в ньому бажання звернутися по допомогу до Бога і почати пильніше ставитися до себе для того, щоб просити Бога з чистим серцем. Цей юнак розповів мені: «Перед іспитом я вирішив, що якийсь час не куритиму, щоб я міг молитися до Бога і Він швидше б мене почув. Окрім молитви, я вирішив іще здійснити якийсь подвиг — якось потрудитися. І став постувати. Але, отримавши диплом, того самого дня впав у тяжкі гріхи — від великої радості розслабився й нагрішив».

Тобто недостатньо прийняти ту радість, яку дає тобі Христос, але потрібно ще й навчитися правильно утримувати цю радість.

Коли радість навідує тебе і ти при цьому забуваєш Христа, коли й хапаєш Божий дар, що його послано з неба, і тікаєш з ним, як собака тікає з отриманою кісткою, ти тим самим фактично кажеш Богові: «Дай мені це, а потім залиш мене в спокої. Я знаю, що робити далі. Усе, я полишаю Тебе і йду». Що ж, у такому разі Божий дар не досяг своєї мети у твоєму житті. Ми забуваємо Бога, коли в нас усе добре.

А ось коли в наше життя приходить страждання, тоді ми згадуємо про Нього. І коли нам важко і ми дуже сильно очікуємо чогось, коли в нас проблеми зі здоров’ям, коли ми проходимо через якісь випробування (наприклад, іспити) — ось тоді ми починаємо пильнувати і жити строго й аскетично, як подвижники. Така в нас природа.

Коли я розмовляв на сповіді зі старшокласниками одного ліцею, вони говорили мені, що цього року грішать менше в порівнянні з попередніми роками, оскільки хвилюються через вступні іспити до університету. Тобто думка про те, що попереду іспити, що в житті все не так легко і просто (а навпаки, навіть дуже непросто) і що цей рік суттєво вплине на все подальше життя, — вона підтримує наш внутрішній стан і стимулює духовно.

І навпаки: коли ти розслабляєшся, то за відсутності уважного ставлення до себе легко починаєш грішити. Тому найсприятливішими умовами для будь-якого гріха є комфорт, багато їжі, розваг і безхмарне небо над головою. Ми часто грішимо, тому що в нас і так усе добре. А коли не все добре, то думка про проблему зупиняє нас і спускає на землю. У цьому разі слово «скорбіти» набуває значення «відчувати неспокій» або «перебувати під важкістю будь-чого».

 

Хтось запитає: «Чи означає це, що людина мусить постійно страждати?» — Ні. Ми не повинні зазнавати мук, але ми повинні завжди прославляти і дякувати Богу. Чи робиш ти це, коли Бог дає тобі прохане? Він дасть іще більше. Чи прославляєш Христа? Чи відчуваєш зв’язок із Ним, чи любиш Його так, як Його люблять малі діти? Коли так, то добре. У такому разі ти досяг мети усього свого життя — полюбити Христа.

А якщо ти не полюбиш Його, то побачиш — з’являться нові проблеми, котрі упокорять тебе, тому що у своєму розслабленому стані ти провалюєшся в самооману: забуваєш себе і забуваєш Бога, свого Творця.

Бог створював людину в раю не для того, щоб потім ми мучилися і задихалися під тягарем своїх проблем, не для того, щоб наше життя було важким та виснажливим. Бог створив людину для радості, Він подарував усім нам життя для щастя й насолоди. Але для того, щоб це відчуття щастя залишалося в душі, слід мати живий зв’язок із Богом. І, втрачаючи цей зв’язок, ми вже не можемо ні насолоджуватися життям, ні виправляти свої помилки, а постійно впадаємо в різні гріхи й гинемо серед рясноти дарів Божих.

Цю помилку ми можемо виправляти тим, що заведено називати аскетизмом або аскезою — силуванням своєї душі до пильнування. Людина, перебуваючи в стані аскези, добровільно упокорює та обмежує себе, позбавляє себе задоволень і не дозволяє своїм пристрастям виходити назовні, а навпаки, керує ними. Вона ставить перед собою духовну мету, і це позначається на всьому її житті.

Святі нашої Церкви зрозуміли це ще в перших століттях християнства. А знаєш, коли саме? Коли почалися перші гоніння на християн. Виходячи з дому, люди не знали, чи повернуться вони живими. У часи цих жорстоких гонінь перед багатьма християнами поставало запитання — з Христом вони чи ні. І сама думка про це тримала людей у постійній духовній напрузі. Вони пильнували, але не у хворобливому неспокої — бо для них віра в Христа не була красивою теорією, якою вони захоплювалися у вільний час. Їхнє життя не було схожим на літературний вечір, де ведуться розмови про Христа. Для них Христос був Тим, про Кого за якийсь час їх могли запитати: «Що обираєш — Його чи життя?» І вони відповідали: «Обираю Христа!» — «Гаразд, нахиляй голову». Людина нахиляла голову, і її відрубували.

Але гоніння припинилися, і життя Церкви стало спокійним. У Церкви з’явилися права, встановилися взаємовідносини з державою, але після того, як напруга спала, християни відчули, що поступово впадають у розслаблений стан. І тоді вони сказали собі: «Зазнаючи гонінь, ми сиділи у темницях, а зараз, коли гонінь немає, ми почнемо об’їдатися, розважатися й жити в комфорті? Але вже зараз можна побачити, що все це не доводить до добра і не дає нам живого зв’язку з Богом. Ми розслабилися. Що ж нам робити?» І так з’явилася аскеза, тобто сукупність духовних подвигів, звершуваних для того, щоб не розслаблятися. Це не йога і не спосіб концентрації. Мета аскези — духовне пильнування.

Якщо немає гонінь, то це не означає, що можна об’їдатися, не ходити до церкви й казати собі: «Нічого, можна й згрішити, піду наступного разу!» Навпаки. Я буду вести активну боротьбу, буду чимось жертвувати для Христа і полюблю Його. Нині у більшості країн немає «кровного» мучеництва (коли люди проливають кров за свою віру), та є, як-то кажуть, «мучеництво совісті».

Ти стаєш мучеником своєї совісті, жертвуючи не своїм тілом (тому що нікому не потрібно вбивати тебе за Христа), а певними своїми бажаннями і задоволеннями, кажучи собі: «Господи, у той час як у мене багато їжі, я буду постувати! Мій холодильник повний — та я не їстиму». Для чого я так вчиняю? Для того щоб тримати свою душу в такому стані, у якому вона здатна приймати Божу допомогу і благодать.

Христу не потрібне нічого з того, що ми робимо, — тому що ми робимо це не для Нього. Тобто Йому не потрібна моя аскеза. Іншими словами, Йому байдуже, їм я чи не їм. Він перебуває у Своєму Щасті, Своїй Славі й Блаженстві. Коли роблю любочесні справи, я роблю це для себе і намагаюся допомогти собі. Усе інше робить Христос. Він рятує мене. Він розіп’явся, пролив Свою Пресвяту Кров, воскрес, вознісся і зіслав нам Святого Духа — усе це зробив Христос. І мене виправдовують не мої справи, не моя праця, а Любов Христова.

Якщо Христос торкнеться нашої душі й обдарує нас без наших духовних подвигів, — бо смисл не в тому, щоб здійснити якомога більше подвигів, а в тому, щоб не втратити Христа, — то в такому разі ми повинні від усього серця подякувати Йому. Тобто якщо ти можеш утримати в собі Христа в якийсь інший спосіб — роби це. Але чи зможеш ти Його утримати?

 

Коли ти зустрічаєш людину, яка подвизається в ім’я Христа, яка любить Христа і любочесно трудиться для Нього, тебе охоплює відчуття благоговіння перед цією людиною. На Афоні є такі ченці. І про них кажуть: «Отой отець — аскет». Тобто всі ченці по-своєму хороші, але цей — аскет.

А про якогось ченця можуть навіть сказати: «Цей отець не просто аскет, він — великий аскет, великий подвижник». Коли ж ми запитаємо, що такого зробив цей чернець, чому його називають великим подвижником, то люди почнуть перелічувати: він їсть лише раз на день, спить не на ліжку, а на підлозі, п’є зовсім трохи води... І ми одразу поставимо наступне запитання: «Для чого потрібні такі крайнощі?» Хіба Бог хоче цього від нас? Хіба Йому подобається нас мучити?

Та це не мука, а любов і бажання. Коли любиш, то не розмірковуєш: «Навіщо я це роблю? Чи потрібно це?» Любов ірраціональна, і звична логіка тут безсила, але є інша логіка, яка каже тобі: «Те, що ти робиш, — і є найлогічніше!» І коли ти чуєш про духовні подвиги, духовну боротьбу і подібні речі, уявляєш собі двох закоханих. Жертвуючи собою один для одного, вони не відчувають утоми.

Якщо ми хочемо полюбити Господа чи вже любимо Його, то здійснюємо в Його ім’я неймовірні вчинки (старець Паїсій називав це «духовними безумствами»), що є абсолютно логічними для Бога, але незрозумілими для звичайних людей. Тому нам і кажуть: «Ти божевільний!»

Так, я божевільний. Але я боже-вільний, безумний для Бога і в ім’я Бога. «Ти віруючий, але як можна не їсти? З тобою все гаразд? У який час ми живемо? Зараз що, окупація?» — запитує багато хто. Але християнина настільки насичує думка про радість і солодкість святого Причастя, що він із готовністю відкидає насолоду смачною їжею.

Любов — це не слова, а справи. І це не теорія, а переживання досвіду. Що ти готовий зробити з любові до Христа? Ось ключ до всього. Якщо ти любиш Його, то що б ти для Нього зробив? Якщо ти справді любиш Бога, то в твоєму житті обов’язково відбуватимуться події, котрі допоможуть тобі справами довести свою любов до Нього.

Мені стає соромно, коли я думаю про те, як багато святі робили для Бога, чого була варта їхня віра, як вони спрямовувалися до Христа всім серцем. Адже вони взагалі не говорили про це, не розвивали жодних теорій, не брали участі в передачах на такі теми, а являли любов до Бога своїми справами. Їм відрубували голови, виколювали очі, їх періщили батогами, спалювали у вогні й негашеному вапні, топили в річці — вони зазнавали страшних мук. Коли читаєш житія мучеників, неможливо утриматися й не вигукнути: «Боже мій!»

Але якщо ми з тобою потрапимо до раю, то опинимося разом з ними. І ці святі скажуть нам: «Ходіть сюди, до нас, сідайте поруч із нами!» І нам стане ніяково від того, що ми можемо піти й сісти поруч, не зробивши в житті нічого особливого.

Тобто ти, може, і зробив, а я — ні. І от я буду дивитися на Іоанна Предтечу, котрий приніс таку велику жертву в Ім’я Христа, і ким почуватимусь поряд із ним? Зманіженим, розпаньканим, доглянутим християнином у чистенькій, акуратно випрасуваній рясі — такою собі бездоганною досконалістю...

Чим я заплатив за всю мою віру? І якщо нічим, то я хоча б маю подякувати Богові за все це і сказати Йому: «Боже мій, я прославляю Тебе. Мені не довелося робити нічого великого для Тебе, тому що Ти завжди Сам дбав про все в моєму житті, але я прославляю Тебе і дякую Тобі!» Хвала Богу і смирення компенсують аскетичні подвиги. А якщо в тебе немає смирення і ти не можеш прославляти Бога, то в такому разі тобі слід зробити щось для залучення Любові Божої, тобто самому собі створити аскетичні умови, щоб у твоїй душі ожила Божа Благодать.

Опублiковано: № 4 (76) Дата публiкацiї на сайтi: 17 September 2015

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Нашу душу оживляють страждання

Нашу душу оживляють страждання

Архімандрит Андреас (Конанос)
Журнал «Отрок.ua»
Перебуваючи в абсолютному комфорті, ми забуваємося, розслабляємося і починаємо переходити припустимі межі. Коли наше приємне розслаблення не супроводжується вдячністю, правильним ставленням до Бога і пам’яттю про наш повсякчасний зв’язок із Христом, то все це розмаїття дарів (і дуже приємних дарів), отриманих від Бога, може виявитися не корисним для нас.
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
13:37 19.10.2015 | Марин а
Спасибо!
15:15 22.09.2015 | Анна
Спасибо.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: