Уміння бути щасливим залежить, зокрема, і від уважності. Навчися помічати навколишню красу — і шлях до щастя пройдений до половини...
Щасливі ті народи, які мають здатність споглядати. Це ті, кому взимку не потрібне парове опалення. У греків тепло, і там розквітла філософія. На сході тепло, і там люблять годинами сидіти мовчки. Сидіти й думати.
Люди, які завжди скачуть, як блохи, холерики, які ніколи не можуть заспокоїтися, вважають людей, котрі здатні споглядати, лінивими. Проте це не лінощі. Тимчасова мовчазна бездіяльність — це спосіб виживання, спосіб збереження душевного здоров’я. Як би хто не поспішав і як би хто, навпаки, не лінувався, ми всі опинимося в одному місці в один час. Греки здогадувалися про це, на Сході це всім відомо з дитинства.
Пережитий інфаркт змушує людину ходити повільно. Та не тільки повільно ходити. Він спонукає пропускати повз вуха та очі ту інформацію, без якої раніше життя здавалося неможливим. Помірно дихаючи та рухаючись без поспіху, людина, яка вижила після інфаркту, байдуже проходить мимо рекламних щитів та газетних кіосків, мимо барів та кас футбольного стадіону. Байдуже, бо нещодавно вона лежала геть роздягнена під простирадлом. Стіни довкола були кахлеві, і стеля — біла. У венах стирчали голки, а в роті була трубка. А тепер вона йде своїми ногами, втягує носом холодне повітря. Вона жива та щаслива. Більше нічого не треба.
Існують радикальні методи «ощасливлення» нещасних людей. Власне, це — способи повчання або, що є тотожним, способи вставити клепку. Людина не помічає повітря, хліба, волі, здоров’я. Не помічає, не цінує, не насолоджується. Натомість вона пониває від жадоби слави, заздрощів, мрій про неземне кохання або про величезний статок. Варто забрати в неї ненадовго справді необхідні речі, а потім, коли нудьга через другорядне зміниться на жагу необхідного, повернути їх.
Схема проста й безвідмовна. Щоб відчути щастя від двох годин вільного часу або від шматка хліба з цукром, потрібно піти в армію на строкову службу. Нестачу повітря можна відчути за допомогою поліетиленового пакету. Можна також дожити до астми. Найкоротше попереднє ув’язнення змусило багатьох опам’ятатися та поставило на правильний шлях. Тими, кого не поставило, повинні будуть зайнятися довгострокові терміни.
Людям властиво помилятися. Людям важко режисирувати виправні сценарії. Найчастіше цим займається Той, Хто все робить безпомилково. Тим не менше, бувають і серед людей ті, що здатні загоювати чужі рани неочікуваним способом. Коли один юний монах сильно страждав від блудної похоті, ігумен попросив іншого монаха, коваля, побити юнака. Була влаштована сварка, пролунали образливі слова, і важкий кулак старшого брата пройшовся по шиї молодшого. Коли ж побитий монах прийшов до ігумена жалітися, начальник ще й посварив його, та, осоромивши, вигнав. Через два дні ігумен навідався до молодого брата. Той лежав долілиць весь у сльозах, розчавлений жалем та образою. «Дитино, твій блуд тебе не мучить?» — спитав ігумен. — «Який блуд, отче? Я ледве живий від образи», — відповідав той. Ігумен приховав під сивою бородою усмішку. Він не помилився у виборі ліків. Блуд відступив.
Якщо в нас немає таких ігуменів, то в нас все одно є Той, Хто створив світ і світом управляє. Він розтирає та змішує складові частини — порошки і трави — для гірких та корисних пігулок. І наші неприємності — не більше ніж ліки, створені умілою рукою. У цьому сенсі Він — справжній Аптекар. Не такий, як зараз прийнято. Зараз аптек немає. Наші аптеки — це лише магазини з ліками. У справжній аптеці — ти приносиш рецепт, аптекар особисто для тебе сам (!) виготовляє необхідні ліки в потрібній кількості. Я пам’ятаю у Львові такі фармацевтичні заклади класичного середньовічного типу.
Проте зараз — o tempora! — винятковістю стали і справжні аптеки, і просвітлені з неба ігумени. Утім мікстури виробляються, пігулки вживаються, хворі одужують. Хоча й не всі.
Охочому до нарікань обов’язково буде значно гірше, ніж зараз. Щоб цього не сталося, треба негайно прикусити язика, що скаржиться, та промовити слова, з якими Златоуст закінчив земне життя: «Слава Богу за все!»
Не всі люблять Златоуста, не всі читали Платона, проте всі чули й розповідали анекдоти. Один із них містить подібну логіку. Нагадаємо тезами. «Тісно живеться? Придбай козу. — Яку козу? І без неї нема де жити! — Кажуть тобі, придбай козу. — Придбав. Незмога жити, хоч помирай! — Тепер продай козу. — Продав. Слава Тобі, Господи! Як добре без кози!»
Ти дізнався про це від Платона, чи від старшого брата, чи з анекдоту — не має значення. Не має значення, що читав. Має значення, чому навчився. Отже, любиш жалітися — готуйся пожити з козою, прив’язаною до ліжка у головах. Щоб не жалівся надалі.
Ми живемо не в теплих краях. Щоб зігрітися та прогодуватись, нам треба витратити набагато більше часу та сил, ніж греку чи єгиптянину. Однак наявність сандаль не робить філософом автоматично, а наявність повстяників автоматично не виключає з кола людей, здібних до філософії. Можна й нам, попри всю завантаженість, знайти годинку, щоб мовчки посидіти під час заходу сонця або на лавочці біля дому, або на балконі. Посидіти, подумати, поспостерігати, як вітер на деревах гілки колише. «Все добре, все — слава Богу. Мирний і безтурботний сон подай мені. Ангела Твого охоронця пошли мені, щоб він покривав й охороняв мене від усякого зла».
Можна осінити кімнату хрестом на чотири сторони й заснути сном спокійної і, отже, щасливої людини. Адже, загалом, усе добре.
