Від гріхопадіння Адама постраждала вся світобудова. Загальна катастрофа не могла не вплинути й на людську мову. Слова почали нести не тільки Істину й правду, але й приховувати брехню. Слова стрімко знецінюються. Під шаром словесного лушпиння серця людей стали недосяжними для палючих дієслів. Як же повернути слову його первозданну чистоту? Чи прийде вона через розпечене залізо або через очищення людського серця?

Чому казки такі привабливі?

Ось уже півроку ми не дивимося новини й ток-шоу. Замість цього ми дивимося казки — про Гаррі Поттера й Фініста Ясного Сокола, про Королівство кривих дзеркал і про Братство кільця, про Нарнії й про няню МакФі. Чарівники, феї, дракони, добрі молодці й гарні дівиці легко й без шкоди замінили нам президентів, прем’єр-міністрів, депутатів, перевертнів у погонах і тропічних диктаторів...

У казках очевидне зло протистоїть очевидному добру. Казкове зло має неприкриті злі цілі, досягнення яких воно прагне суто злими методами. Крім того, зло в казках завжди потворне, чим видає себе з головою.

Казкове добро, як правило, набагато слабкіше за казкове зло. Добро пов’язано з безліччю обмежень; навіть по відношенню до своїх ворогів воно поводиться благородно, а до перемоги над злом йде завжди через тяжкі випробування. Тим не менш, перемога добра завжди передбачувана й неминуча. Але знання того, що «наші переможуть», не заважає нам — знову й знову — читати, дивитися й слухати наші улюблені казки.

На відміну від казок, реальність часто викликає сумніви, — хто ж «наші» й чи переможуть вони. Усі «герої нашого часу» мають тільки добрі наміри. Але ж хто протистоїть всім їм, таким «добрим»? Хто їм заважає, чиї підступні плани перешкоджають втіленню благих намірів?

Бити чи не бити?

Бувають часи, коли нам вказують — ось він, ворог (ворог держави в Стародавньому Римі, ворог народу в СРСР, євреї, комуністи, цигани, християни, дисиденти, «кольорові» і т. д. — напевно, немає соціальної чи національної групи, яка не побувала в «шкурі» ворога). З’являються простенькі, а тому дієві гасла, типу «бий-рятуй». Після виявляється, що призначених «ворогів» вибили, а нічого не врятували. Настає похмуре моральне похмілля. І повертається нарешті гіркий спогад, що колись ходив по землі Чоловік, званий Спасителем, Який рятувала, не закликаючи бити інших, а віддаючи Себе — на тортури, розп’яття й смерть...

Отже, у цій схемі щось не так. Якщо наш ворог — зло, а ми — добро, то й методи наші повинні бути тільки добрими, адже «блага мета не „виправдовує“ й не „освячує“ неправедний засіб» (І. О. Ільїн). Як у казці, де добро ніколи не зраджує собі й не уподібнюється злу. Як в Євангелії, де Ісус відкидає владу над усіма царствами світу й відмовляється вклонитися нечистому, відповідаючи: відійди, сатано! Бо написано: Господеві Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому! (Мф. 4, 10). Можна довго розмірковувати про критерії вибору, однак останні дві тисячі років не дали нам нічого більш ємного, ніж слова: усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви (Мф. 7, 12). Або коротше: бо яким судом судити будете, таким осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють вам (Мф. 7, 2). Або по-казковому: як гукнеш, так і відгукнеться.

Вовки в овечих шкурах

А як бути в ситуації, коли навколо — лише добрі, порядні, моральні люди? Коли наміри їхні — тільки благі? Коли ці добрі, порядні й моральні люди називають ворогами (своїми та нашими) інших — теж добрих, порядних і моральних людей, які негайно відповідають їм такими ж викриттями? Не дарма ж сказано в Писанні: приходять до вас у одежі овечій, а всередині хижі (Мф. 7, 15), — тобто якщо хтось бреше, то його брехня не може приховувати нічого доброго. Чи не спостерігаємо ми ситуацію, коли «всяк другого мнит уродом, несмотря что сам урод»?

Є ще така річ — лицемірство. Прекрасне викриття цієї властивості характеру дав Некрасов у вірші «Моральна людина». Його персонаж стверджував, що «живя согласно с строгою моралью, я никому не сделал в жизни зла»; при цьому неухильне дотримання «суворої моралі» цим типом коштувало життя чотирьом — його дружині, другу, кріпакові й дочці... Можливо, він був щиро прихильний до канонів «суворої моралі», проте лицемірство його полягає в небажанні, неготовності зрозуміти, що судити за цими канонами можна тільки себе, але не ближнього. Що засоби досягнення високоморальних цілей можуть мати тільки вищу моральну пробу. Що між правдою, істиною й Істиною може пролягати «важка дорога» (С. Довлатов). Тут не тільки лицемірство, але й колосальна гординя, що тягне осудження ближнього й нездатність визнати за собою — не за іншими — помилку. Щира віра в свою праведність і непогрішність — страшна річ, з нею можна дійти і до морального людиноїдіння, і до фізичного людоїдства...

Євангельські лицеміри, тільки в Євангелії від Матфея згадуються 15 разів, демонструють всі рівні морального падіння. Вони сурмлять перед собою в синагогах і на вулицях, подаючи милостиню (Мф. 6, 2), і демонстративно моляться на розі вулиць (тобто в людних місцях) (Мф. 6, 5). Вони помічають сучок в чужому оці, маючи у власному колоду (Мф. 7, 5). Вони зачиняють Царство Небесне, бо й самі туди не входять і тих, хто хоче увійти, не допускають (Мф. 23, 13). Вони поїдають доми вдовиць і лицемірно довго моляться (Мф. 23, 14). Вони дають десятину з м’яти, і ганусу й кмину, але ігнорують найважливіше в законі: суд, милосердя та віру (Мф. 23, 23). У їхньому житті форма повністю підмінила зміст, втративши будь-який сенс: вони шанують Істину устами, серце ж їхнє далеко від неї (Мк. 7, 6). Вони — брехуни, лжеапостоли, лжепропроки й лжеправедники; їхнім словам не можна вірити —"випробував тих, хто себе називає апостолами, але ними не є, і знайшов, що фальшиві вони" (Одкров. 2, 2).

Підміна понять

Добро й зло реального життя були б так само легко помітні, як їхні казкові аналоги, якби всі люди в суспільстві — всі ми — вважали сенсом свого життя спасіння душі. Немає сумнівів у тому, що ми б і помилялися, і оступалися, однак наше прагнення цієї мети постійно вело б нас — і до виправлення, і до покаяння. По суті, нам необхідні наші помилки (вони в природі людини), щоб через їх усвідомлення, сповідання й покаяння ми могли оцінити, наскільки суворо ми дотримуємося обраного шляху до порятунку. Але щойно цей єдиний сенс підміняється різноманітними «сенсами» — а по суті життєвими, суєтними інтересами й поквапливістю, — логіка й сутність наших думок і вчинків ховаються під нашаруваннями лицемірства й брехні. Ми брешемо собі, ми брешемо своїм ближнім, сором’язливо (а часом і безсоромно) прагнучи приховати ухилення від прямого шляху. І простуємо ми по життю, подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистості (Мф. 23, 27)...

Спритні сценаристи з фейлетону Ільфа й Петрова вигадували позитивного героя «від протилежного»: негативний — п’є, позитивний — не п’є; негативний — лінується, позитивний — ударно працює; негативний обідає, позитивний — не обідає... У результаті у них вийшов «надпозитивний герой, якому не вистачає тільки крил, щоб стати справжнім янголом, що грає на цимбалах у райських кущах». Цей абсурд допомагає зрозуміти, що брехня — не просто антипод, антонім правди (неправда). Будь-яка брехня суперечить насамперед Істині. Інакше ми підемо шляхом товариша Фарфуркіса, який стверджував, що брехня — це заперечення або спотворення факту, але факт як такий є щось дуже ефемерне, розпливчасте, недостовірне, тому ані брехати, ані лжесвідчити в принципі неможливо (А. і Б. Стругацькі, «Казка про трійку»).

Відхилення від Істини починається з брехні, а брехня (і лицемірство як форма брехні) починається з термінології. Остап Бендер знав 400 порівняно чесних способів відбирання грошей. Адже між чесністю й відбиранням грошей — явне протиріччя; хіба його можна згладити кваліфікацією чесності як «порівняльної»? Чесність — як свіжість, яка «буває тільки одна — перша, вона ж і остання» (М. Булгаков). Проте словесна еквілібристика дозволяє нам дипломатично оминати негативні значення. Можна сказати «взяв на роботі» замість «украв на роботі», «оптимізував оподаткування» замість «ухилився від оподаткування»... Варіантів безліч, однак головне тут те, що лексичне «облагороджування» проступків примиряє нашу свідомість з їх гріховною сутністю, яка для нас, в принципі, очевидна. Саме тому ми й приховуємо її від себе — брехнею. Тому, хто обдурив себе, стає легше обдурити інших. Але починається все з брехні, яка заколисує совість, з підміни понять, а закінчується — реальними справами.

Моральні орієнтири

Сенс правдивого — іменування вголос речей належними іменами — у збереженні моральних орієнтирів. Це завдання часом виявляється більш важким, ніж вчинення реальних злочинів: «Досить важко вголос сказати про те, що ти обікрав, зрадив, зганьбив і вбив вчителя. Найважче, виявляється, ніж все це зробити» (брати Вайнери).

Моральні орієнтири — лунає досить пафосно, а пафосне звучання за останні століття зазнало сильної інфляції. Проте не знецінилися ж ті речі, про які без благоговіння говорити важко. Проблема в тому, що так — пафосно, урочисто — часто говорять про дрібне й суєтне. Митрополит Сурозький Антоній писав, що «ми живемо нескінченною кількістю речей, які занадто дрібні навіть для нашого людського серця, навіть для людського розуму».

Моряк не стане прокладати шлях, через примхи або лінощі дивлячись на Альфу Центавра замість Полярної зірки, тому що така навігація призведе до краху. Чи не парадокс, що просторові орієнтири й координати, дотримання яких рятує недовге життя тлінного тіла, значать для нас більше, ніж орієнтири й координати моральні, які ведуть нас крізь темряву до вічного життя безсмертної душі?

Ворог — усередині

Сьогодні часто можна почути, що для держави й суспільства добре, коли є якийсь ворог (найкраще — вигаданий). Це, мовляв, стимулює й консолідує народ. Можливо, що безпосередній результат загрози (хай цілком віртуальної) дійсно такий. Однак наскільки така метода досягнення благих цілей далека від тієї, до якої вдався Бог, Який став людиною. Адже Він закликав людину змінювати світ, починаючи з себе, зі своєї «офтальмологічної» проблеми (колода, до речі, виявилася таким потужним символом, що В. І. Ленін на першому суботнику, за легендою, ніс саме колоду). Тобто наш ворог — всередині,і ворог цей — наші власні слабкості. Створення ворога зовнішнього переносить фокус уваги з нашої недосконалості, яка ще вимагає доказів, на недосконалість ворога, яка не викликає сумнівів. Його недоліки цілком спокутують наші. Аналогічний прийом можна розглянути не тільки на міждержавному рівні, а й на дрібніших рівнях, аж до сім’ї. Конфлікти спалахують через недоліки опонента, а не навпаки. Здається, очевидно, що така форма впливу, як викриття чужих вад, суперечить християнським заповідям, які пропонують вищу форму впливу на людину, а саме — виховання в собі самому моральних якостей, освячених заповітом Господа.

Очищення серця

Звичайно, не завжди найвища форма впливу виявляється найбільш ефективною. Тому приклад є і в Євангелії: До Єрусалима подався Ісус. І знайшов Він, що продавали у храмі волів, і овець, і голубів, та сиділи міняльники. І, зробивши бича з мотузків, Він вигнав із храму всіх, вівці й воли, а міняльникам гроші розсипав, і поперевертав їм столи. І сказав продавцям голубів: Заберіть оце звідси, і не робіть із дому Отця Мого дому торгового! (Ін. 2, 13–16). Однак не слід вважати, що бич замінює слово; в даному випадку було явне неподобство — дім молитви перетворився на печеру розбійників (Мк. 11, 17). І це неподобство необхідно було негайно припинити, і припинити його можна було тільки одним способом — бичем. Здається, до такого — пов’язаного з насильством — способу впливу Христос вдається лише з однією метою — для очищення Храму. Чи не свідчить це про те, що насильство — не метод, а виняткова міра у виключній ситуації? Адже Ісус навчав народ: не противитися злому (Мф. 5, 39), любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує (Мф. 5, 44).

Слід також згадати, що Євангеліє, крім суто подієвої сторони, завжди має внутрішню сторону, алегоричну. Ісус, вигнавши торговців з Єрусалимського Храму, сказав іудеям, що зможе за три дні відновити зруйнований храм. Іудеї засумнівалися, адже Храм будували 46 років. Тільки після Воскресіння учні зрозуміли, що Господь говорив про храм Свого тіла (Ін. 2, 21). Чи не означає це, що вигнання торговців з Храму — це насичена алегорія, що закликає до очищення серця? «Дивися і ти, щоб храм Божий, тобто твоє серце, не зробилося вертепом розбійників, тобто житлом демонів... Ми самі себе звернемо до вертепу розбійників, якщо будемо продавати й втрачати голубів, тобто не збережемо в собі дарів духовних» (блаженний Феофілакт Болгарський).

...Дійсність починає здаватися нам неймовірно складною, коли ми самі в собі плутаємося й розібратися не можемо. Зовнішній світ — віддзеркалення нашого внутрішнього світу, ми сприймаємо його через наші ідеї, ідеали й прагнення. Тому прояснення власного «я», очищення власної душі — кращий засіб упорядкування світу навколо нас. І тоді стають зрозумілі слова апостола: Я не писав вам, немов ви не знаєте правди, але що знаєте її, і що всяка лжа не від правди (1 Ін. 2, 21). Істина — не тільки у вівтарях, вона в кожному з нас, і в наших силах принести світло світу, якщо ми самі не будемо виганяти її з наших сердець і залишати за плечима, виходячи після служби з храму.