Не більше ніж видимість

Колись, може, навіть давно-давно, я працював у антикварному магазині. Більша частина речей там була страшним хламом, якимись безпомічними уламками чужих життів: незугарні обшарпані комоди зі смішними візерунками, фарфорові статуетки, наче пасажири затонулих будинків-кораблів, які випливли з дна часу, — білі та мовчазні. Поламані годинники, запонки, шпильки — все, що намацала рука заповзятливого внука в пожитках своїх стареньких, було виставлене на полицях, на загальний огляд. Здавалося, що ці предмети ніби соромилися свого теперішнього буття, вони нагадували сиріт — адже зі смертю людини в її улюблених речах ніби гасне вогник, зачиняються якісь потаємні двері.

Оскар Уайльд писав: «Як би ми не намагалися, ми не можемо віднайти за видимістю речей їхню реальну сутність. І весь жах полягає в тому, що речі, напевно, не мають іншої реальності, окрім своєї видимості». Ця фраза, сказана, вочевидь, усупереч Платону й німецькій класичній філософії, здавалася мені не надто правильною. Мене цікавило потаємне життя речей, відтінки їх смислу, резонанс між нинішньою сутністю й первісною природою. Усе навколо нас наповнене чимось інакшим — паркетна підлога в кімнаті, по суті, — це ліс, який впав у зимову сплячку, й не варто дивуватися, якщо весняного ранку він розквітне під ногами зеленим листям. Шибки у вікнах можуть розсипатися піском, і проста пластикова пляшка пам’ятає свій величний нафтовий шлях у серці землі. Старі прапори бережуть душі полків, і навіть із заплющеними очима — забувши про видимість — ми відчуємо руками тягар їхнього урочистого шовку. Речі продовжують своє тихе подвижництво, вони пам’ятають, коли люди вже забувають. Старі поруйновані храми, їхні облуплені фрески в радянський час — скількох людей підштовхнули до віри ці мовчазні свідки? Напевне, тому потворні людоїдські режими такі нетерпимі до речей, пов’язаних у їхньому уявленні з «проклятим минулим», таке сильне їхнє прагнення замінити оригінали опудалами й подобами. Вони знають, що речі прості й вірні, вони будуть боротися тоді, коли люди вже не можуть, і заповітний меч — рано чи пізно — знайде руку свого воїна. Тут я хотів би розказати про речі та предмети періоду Французької революції. Деякі події можуть здатися кумедними (такими вони і є), однак не варто забувати, що все це відбувалося під мірний і постійний стукіт голів, що падали з-під ножа гільйотини.

Французька революція, що почалася як безглузда буза, щось на зразок свята непокори, стрімко «нарощувала темп». Гримлять промови та барабани, коло підозрюваних постійно розширюється, «неблагонадійними» визнаються не лише люди, а й предмети — усе, що хоч трохи не відповідає «республіканським цінностям». І от Жозеф Фуше, у майбутньому герцог і міністр Наполеона, а тоді комісар Конвенту, наказує зруйнувати в підпорядкованому йому департаменті всі церковні дзвіниці, замкові башти й навіть голубники, оскільки вони «зневажають принцип рівності, висячись над іншими спорудами». Згідно з цим положенням, якщо дзвіниця виявлялась міцною, то належало хоча б знести її вершину, а зверху встановити статую Свободи або ще який-небудь революційний символ. Його ж «перу» належав новий обряд поховання. Французький історик Олар цитує його цікаве розпорядження: «В кожному поселенні всі померлі громадяни, до якого б віросповідання вони не належали, будуть перенесені на місце, призначене для спільного захоронення, під похоронним укривалом, на якому буде зображено Сон. Спільне місце, де буде покоїтися їхній прах, має бути далеко від усякого житла й обсаджене деревами, під тінню яких буде виситися статуя, що зображує Сон. Усі інші символи підлягають знищенню. На воротах цієї ділянки буде такий напис: «Смерть є вічний сон».

По країні, яка ще кілька років тому вважалася оплотом католицизму, прокотилися масові погроми церков, як правило, супроводжувані дурнуватими й блюзнірськими вихватками. Раки з мощами святих, гробниці королів переплавлялися на дзвінку монету. Депутація комуни Сен-Дені навіть прийняла спеціальне звернення до святинь: «Ви, що колись були знаряддям фанатизму, святі отці, святі жони, блаженні всякого роду, покажіть себе, нарешті, патріотами; повстаньте всією масою, вирушайте на монетний двір. І хай буде нам дано з вашою допомогою отримати в цьому житті те щастя, яке ви обіцяли нам за гробом!» Ікони й дерев’яні статуї спалювалися в багаттях — під веселі пісні, в колі людей, що танцювали карманьйолу, поряд із гільйотиною — по-справжньому шанованою святою дівою революції. Патріотизм, як завжди, виправдовував будь-які акти вандалізму. Із книг робили пижі. Гробниці й свинцеві дахи абатств ішли на кулі, старовинні слюсарські вироби й огорожі храмів — на списи. Ішов у діло й мармур. Так, приймаючи постанову про спорудження пам’ятника такому собі Каласу (нині забутому так само міцно, як і «герої Лютневої революції», поховані на Марсовому полі в Петербурзі), Конвент наказав, щоб «колона була зроблена з мармуру, взятого зі скасованих храмів департаменту, мармуру, вирваного розумом у фанатизму». Зі дзвонів відлили гармати. «Вечірній дзвін, як потаємний поклик, розцвів короною зі срібла» — писав Верлен. Тепер перелита бронза дзвонів розцвітала віялами артилерійської картечі. Цікаво, що зворотне перетворення відбувається набагато рідше, наче метал гармат уже не хоче співати, йому більше пасує мовчання Вандомської колони.

Але не менше, ніж храмам, у республіканській Франції дісталося ніби зовсім простим і скромним речам. У хроніці руйнувань є, наприклад, бронзовий фонтан, що зображав оленя. Його вирішили демонтувати з тієї причини, що полювання — це інститут часів феодалізму. Усі предмети, прикрашені ліліями (які входили до королівського герба), також підлягали знищенню як «ті, що можуть викликати спогади про старий режим». Найбільш курйозним у цьому плані можна назвати вилучення і знищення годинників, кінці стрілок яких закінчувались трилисником, що «нагадував королівську лілію». Зокрема, таке порушення побачив президент паризького кримінального суду, вимагаючи забрати із зали засідань годинник і барометр, які містили «ознаки феодального устрою». Комітет фінансів, у якого Комітет народної просвіти запитав щодо того, «чи можуть годинники, стрілка яких має форму лілії, увійти до рубрики речей, зарахованих до витворів мистецтва», висловився ствердно, але в той же час додав, що влада повинна по-братськи запрошувати громадян знімати з цих предметів прикраси забороненого фасону, а за невиконання пропозиції піддавати їх конфіскації та знищенню.

Спеціальні перевірки для знищення «антиреспубліканських та монархічних моделей» (а, можливо, заодно і власників) посилалися на мануфактури. Узори в формі лілій були «виполоті» не лише на фасадах будівель, а й замазані на табакерках, ґудзиках та інших речах. Заодно вирішили розібратися з апельсинами. Так, в одному французькому місті влада вирішила продати за символічною ціною більше сотні апельсинових дерев, пояснивши своє поривання тим, що республіканцям потрібні не апельсини, а яблука. Було закрито багато теплиць (що були ознакою «дворянської розкоші»), а посаджені в них рослини загинули. Натовпи, що грабували замки, заодно вирубували й вікові дерева — мабуть, аби не бентежити уми республіканців «древністю роду».

Те, що не знищувалося, можна було переробити. Так, одна з ікон Миколая Чудотворця перетворилась на зображення бога Свободи. Ця метаморфоза здійснилася просто: достатньо було замінити митру — фригійським ковпаком, а палицю — лікторською сокирою. Багато образів замазувалося фарбами або забивалося дошками (в Соборі Паризької Богоматері не зачепили тільки одне зображення, оскільки побачили в ньому схему планетної системи). В картини, які зображали королів та полководців (у разі, якщо полотнам випадково вдавалося вціліти від спалення), також вносилися правки. Наприклад, у Баллеройському замку на портреті Людовика XIV в дитинстві королівський скіпетр поступився місцем республіканському спису, а маршальський жезл знаменитого полководця принца Конде було замінено просто мужицькою ломакою. Цікаво, що при цьому Конвент заборонив зображення на килимах людських облич, вважаючи «ганебним, щоб людське зображення топталося ногами за уряду, який стоїть на варті людської гідності».

Але революція поступово «видихалася». Прийшов до влади Наполеон і, помаленьку, революційне свято замінилося обивательськими буднями. Підчищали свої біографії священики, які відреклися й публічно визнали себе шарлатанами, одружилися й надягли фригійські ковпаки під час «піку революції». Громадяни, що прийняли імена «Санкюлоти-Марати» (серед них був майбутній маршал і неаполітанський король Мюрат), підправляли їх у зв’язку з новими реаліями. Фуше переключився на управління поліцією, у чому досяг більшого успіху, ніж в установленні культу «Сну». Сійес, коли його запитали, що він робив, засідаючи у Конвенті, відповів коротко: «Я залишався живим». Талейран придумав афоризм: «Хто не жив за Старого режиму, не знає, наскільки солодке життя», і добре влаштувався за нового.

Вірними, незмінними лишились мало хто — здебільшого ті, хто пав, кого стратили, поховали в безіменних могилах. А ще речі — чесні речі, обезголовлені, але вцілілі дзвіниці, замазані фарбою образи, які, втім, дивилися крізь неї. Люди надто часто змінюються, часом саме речам вдається зберегти дух епохи, врятувати заховані в них частинки іншого, може, достойнішого буття. Варто знову навести цитату з Уайльда, набагато менш парадоксального, щирого Уайльда з його «Тюремної сповіді», де він повторює слова автора «Божественної комедії»: «Данте говорить про душу людську, яка виходить із рук Бога, „сміючись і плачучи, як мала дитина“». Нехай багато речей не більше, але й не менше ніж дитячі іграшки в нашій тутешній історії. І цих речей теж треба бути достойними.

...Але все-таки в кінці статті мені хочеться сказати про дещо інше. Про те, як відмовився Паїсій Святогорець від кавоварки (отримання якої вело до придбання цвяхів, полиці та інших речей), про те, як він замінив паличками ґудзики, зрізані з його одягу якимсь пильним прочанином. Добре любити й берегти речі, створені нашими людськими руками, передавати їх іншим. Але все-таки треба вміти відпускати їх на свободу — щоб вони знову могли стати чимось інакшим: піском, нафтою, деревами.

Опублiковано: № 3 (69) Дата публiкацiї на сайтi: 09 June 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
17:07 10.06.2014 | Тамара
СпасиБо за статью. Одну очень важную фразу, я бы написала немного с другим акцентом: "ПатриотизмОМ, как водится, оправдывалИСЬ любые акты вандализма", так как, патриотизм и вандализм, на мой взгляд, не совместимы, они друг друга исключают. С помощью вандализма пытаются изменить историю (в её материальном выражении), в угоду новой конъюнктуре, но забывают, что это палка о двух концах. Во-первых (это для земной жизни), можно до бесконечности наступать на одни и те же грабли, если с той же периодичностью вычеркивать эту возможность из памяти, а во-вторых, или, в-главных (это для вечности) - конъюнктура приходит и уходит, - а Истина остаётся, Она - одна. Отступая от философски-лирического к экологически-практическому, можно с большим сожалением констатировать тот факт, что отпущенные на свободу вещи не спешат "снова стать "чем-то иным: песком, нефтью, деревьями", валяясь на организованных и стихийных (что ещё хуже) свалках, в силу разных ... конъюнктурных причин.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: