Дві тисячі років слова Христа хвилюють людство: гріють одних і обпікають інших; сьогодні втішають — завтра тривожать. І як дві тисячі років тому відходили від Нього слухачі, які не могли вмістити всю глибину цих слів, так і сьогодні багато хто полишає Його Церкву збентеженим.
Ніхто не може знати, чи не виявиться він завтра серед тих, хто відійшов.
Люди приходили до Нього і йшли від Нього. Солодкість слів вабила, а суворість вимог відштовхувала. То могутнє тяжіння, то несподіване відштовхування. Постійна атмосфера сумнівів: «Чи може від Назарета бути щось добре?»
Прив’язувало до нього щось невисловлене, нелогічне, як у Андрія, котрий запитував: Равві, де Ти живеш? (Ін. 1, 38). А відштовхувало щось холодне, розумне, народжене книжним знанням: Не від Бога Цей Чоловік, тому що не дотримується суботи (Ін. 9, 16). Або: Роздивись і побачиш, що з Галілеї не приходить пророк (Ін. 7, 52).
Хай там як, за Ним ішли й довкола Нього юрмилися, аби за короткий час ті самі, що юрмилися нещодавно, — обурювалися, гнівалися на Нього, аж до криків «Розіпни!»
То до Нього, до від Нього. Так і ми живемо. Він то заколисує простотою й доступністю, тією лагідністю друга, яку так люблять протестанти. То раптом Він змушує заціпеніти й злякатися. І кинутися потім на коліна, як це було і перед Його арештом.
І коли сказав їм: «Це Я» — вони подалися назад і попадали на землю. Він знову запитав їх: «Кого шукаєте?» Вони сказали: «Ісуса Назарянина.» Тоді військовий відділ, тисяцький та іудейська прислуга схопили Ісуса і зв’язали Його (Ін. 18, 5–12).
Упали. Піднялися. Запитали. Зв’язали. Повели мучити. І так постійно.
Він любить, однак він не лестить. Більше ніхто не вміє так любити, але, разом з тим, ніхто більше за Нього не зневажає лицемірство й удавану доброчесність. Для нього людина, яка гноїться від гріхів, проте чесна в криках болю та каяття, краща за удаваного праведника. І Він знає, що земля сердець переважно складається з місць кам’янистих і місць, зарослих тереном. Проте Він сіє. І там, де зерно не знаходить глибини, воно сходить швидко і швидко в’яне.
Люди приходять і люди йдуть. Спочатку їм здається, що вони увірували повною вірою. Учителю! Я піду за Тобою, куди б Ти не пішов (Мф. 8, 19). Але Він же знає, що людина шукає слави, а не подвигу. Слави та шани, а ще — комфорту й безпеки. Тому говорить у відповідь про те, що Йому ніде голову схилити і життя Його менш облаштоване, ніж життя птахів небесних і лисиць. Мабуть, після цих слів прохач засмучено пішов.
Склад Його слухачів приречений на змінність, на плинність. Особливо це помітно на висоті Голгофи, тобто майже в кінці. Там один розбійник рятується, інший гине, перед тим апостол стає зрадником, і сильний Петро каже: «Не знаю Чоловіка», — а безвусий Іоанн стоїть під Хрестом непохитно. Усе перемішалося до повної несподіванки. У прихованому вигляді це саме відбувалося й протягом трьох років проповідування та мандрувань.
До Нього радісно бігли, і від Нього понуро йшли, несучи розчарування та відчуття невідповідності того, що дають, до того, що сподівались отримати. Тільки найвірніші залишалися (і залишаються), хоч і не без боротьби.
З цього часу багато хто з учнів Його відійшов від Нього і вже не ходили з Ним. Тоді Ісус сказав Дванадцятьом: чи не хочете й ви відійти? Симон Петро відповідав Йому: Господи, до кого ж ми підемо? Ти ж бо маєш слова вічного життя (Ін. 6, 66–68).
І навіть вони, найулюбленіші, перед самим входженням до Єрусалима сперечалися за першість. Цими ж суперечками (хто старший?) і раніше — перед Страсною седмицею — захоплювалися учні, так що, варто було Йому ненадовго відійти, як і Він, повернувшись, знову заставав їх за суперечками на тему «хто з нас більший?»
Хто де сяде, хто буде вище, хто з якого боку? Усю подальшу церковну історію ті ж самі запитання хитатимуть ґрунт під ногами християн. Усе-таки людина страшенно зіпсута, і не знати цього не можна.
Те, що було з Ним, продовжується і з Його Церквою. Люди приходять і йдуть. Радісно приймають слово і швидко в’януть, бо не мають під собою і в собі глибини землі. І птахи не перестають клювати зерна Його слів. І терен росте так пишно, немов під нього ночами підсипають добрива.
«Одні говорили, що Він добрий, інші казали, що ні, Він зваблює народ».
Він говорить: «Я люблю вас», — і ми тягнемося до нього, як коти, щоб Він почухав нас за вушком. Але потім Він говорить: «Візьми хрест і йди за Мною. Хреститимешся Моїм хрещенням? Зможеш? Не повертайся назад, якщо поклав руку на плуг. Не люби нікого більше, аніж Мене: ні дітей, ні батьків, ані другу половину твою, з котрою Я тебе вінчав».
І тоді ми йдемо від Нього з образою, з роздратуванням, з подивом. Які дивні слова. Хто може це слухати? (Ін. 6, 60).
Невже ми все ще думаємо, що знаємо Господа? Якби ми вже знали Його достатнім знанням, не потрібно було б запитувати: «Де Господь?», — а між тим таке запитання щодня необхідне. Воно стає повсякчасним обов’язком. Де Господь? Узяли мого Господа, і я не знаю, де Його поклали (Ін. 20, 13).
Він не тільки наближається, але Він же й віддаляється: Я відчинила любому моєму, та любий мій відвернувся, пішов далі. Дух у мені захопило, як він заговорив був; я шукала його, та не знайшла вже; я кликала його, та він не обізвавсь до мене (Пісн. П. 5,6).
Ось звідки сльози. І духовні егоїсти (а духовний егоїзм страшніший за побутовий) думають, що плакати можна лише через гріхи, тобто за себе самого, тому, що ти не такий гарний, як треба. А між тим плачуть найбільш гірко про Нього, а не про себе, любого. Про те, що Його розіп’яли (я сам і розіп’яв!), про те, що душа кличе Його, кричить, а Він не озивається.
Дійсно, для тих, хто знає, який Ісус солодкий, увесь світ згіркнув.
До наших храмів приходять люди. Одні — щоб скропити ноги Христа слізьми. Інші — щоб поставити свічку. Треті — підглядати нашу свободу, яку маємо в Христі Ісусі (Гал. 2,4).
І, прийшовши одного дня, люди не одразу залишаються назавжди. Ті, хто лише те й роблять, що ставлять свічки, не люблять, щоб їх учили. Ті, що прийшли плакати, наридавшись удосталь, можуть піти, бо душа відчула полегкість. А можуть і залишитися, як Магдалина — із вдячності. А ті, що приходять «підглянути», можуть піти розчарованими, тому що не так уже й легко помітити «нашу свободу», особливо там, де її нам самим майже не видно.
Але, так чи інакше, як до Христа за земного Його життя, так і до Церкви Його люди будуть приходити і йти. Плинний буде склад, і лише справжнє ядро на запитання «чи не хочете й ви піти?» відповідатиме: «Господи! До кого ж ми підемо? Ти ж бо маєш слова вічного життя».