Бо має бути і різнодумство між вами,
щоб виявились між вами випробувані
(1 Кор. 11, 19)

«Якщо ти не знаєш, навіщо живеш, — це не привід стріляти розривними», — говорив поет і був абсолютно правий. Утім, якщо знаєш — це теж не привід.

Мабуть, вам відомий такий кіножанр, як вестерн. Тож пародію на вестерн ви бодай один раз точно бачили.

Обвітрені, суворі обличчя мовчазних і хоробрих чоловіків. У кутку неговіркого рота головного героя — або сірник, який при нагоді можна запалити об підбір, або недопалок сигари. Маленькі містечка Дикого Заходу, що складаються з однієї вулиці, у кінці якої — дерев’яний протестантський храм.

Ось містечко завмерло під час сієсти (Мексика поруч), і головний герой виходить на занурену в зловісну тишу площу. Увечері із салуна залунає розладнане піаніно, та зараз навіть курка не квокче, не скавчить пес і не форкає прив’язаний до стовпа кінь.

Головний герой стоїть у напруженій підозрілій тиші, і ми бачимо його зі спини. Бачимо по кобурі на кожному стегні, а в них — кольти; бачимо руки, опущені вздовж тіла; руки, готові вхопити зброю будь-якої миті. Нарешті численні вороги висовуються з кожного вікна, немов за командою, і починають стрілянину.

Герой враз блискавично вихоплює пістолети.

Містечко в прерії, яке видавалося вимерлим, умить застилається пороховим димом і поринає в гуркіт стрілянини. Головний герой трощить ворогів з-під плеча, навскидку, злету, стоячи на одному коліні і лежачи на спині. Він стріляє не цілячись назад, уперед, праворуч, ліворуч. І на кожний його постріл вороги відповідають передсмертним криком і з якогось вікна одразу випадає черговий лиходій.

Битва завершується так само швидко, як і почалася.

Сірник або недопалок сигари, як і раніше, — у кутку вольового, презирливого рота. Холодний погляд сміливця з-під ковбойського капелюха оглядає завмерлі в пилюці тіла. Але пістолети ще досі в руках, і дула їхні димляться. Це недарма.

Бо, за законом жанру, якийсь недобитий ворог має підвести голову і тремтячою рукою навести зброю на головного героя. Ось він прицілився. Ось він зловісно посміхнувся. Але...

Герой рішуче повертається в бік підступного стрільця і останнім пострілом відправляє до прабатьків останню двоногу гадину, що пригрілася в цьому маленькому містечку на кордоні з Мексикою.

Мені пригадуються ці незліченні фільми з приголомшливою стріляниною і короткими діалогами з причини, зовсім не пов’язаної з кіно й освоюванням прерій.

Образ влучної і безжальної ковбойської стрілянини праворуч-ліворуч, уперед-назад мені спадає на думку, коли міркую про культуру дискусій.

Ми дожили до тих часів, коли у православних християн з’явилась можливість спілкуватися, обмінюватися думками, обговорювати значущі явища і події світського та церковного життя. Ми отримали доступ до головної радості — до радості взаємного спілкування, причому спілкування з одновірцями. Але тут виявилося, що ми не вміємо слухати, не хочемо думати і здатні часто лише сваритися, вишукувати єретиків і вішати на опонентів цінники укупі з ярликами.

Утім, які опоненти? У нас їх немає. Незгодні, оминаючи категорію опонентів, потраплять просто у вороги, і не лише «мої вороги», а «вороги Істини», «вороги всього святого». І як Некрасов сказав про декого, що «стогін цей у нас піснею зветься», так і ми можемо сказати, що це в нас така «культура дискусій».

Наш православний сперечальник — це викапаний ковбой, пильне око і пострах лиходіїв. Він стріляє не в силуети, а в шарудіння.

Рипнули двері — бабах!

Відчинилося вікно — бабах!

Промайнула тінь — бабах!

Усюди вороги, і бити потрібно на смерть з одного пострілу. Патрони дорогі.

Такий американський підхід до розправи над світовим злом схожий ще на неконтрольовані реакції, на безумовні рефлекси. Торкніться чимось гарячим до шкіри людини, і вона, попри свій світогляд, відсахнеться обпеченим тілом від джерела болю. Це станеться абсолютно неконтрольовано, раніше всякої культурної рефлексії. Але те, що добре відносно болю, погано відносно чужого слова.

Ви почули слово, що не збігається з вашою думкою, і враз випалили у «ворога» короткою, оглушливою, немов постріл, відповіддю.

«Ворог», «гад», «блазень», «біс»! Але, браття, це ж підхід невіруючої людини. Це спосіб розумових рефлексій людини, яка зовсім позбавлена культури внутрішнього світу. Де вже там розмірковувати про боротьбу з помислами і про розумну молитву, якщо навіть елементарних навичок осмислення й аналізу немає, і доброзичливості укупі з порядністю немає.

Нехай би так спілкувалися лише ті, що жодного разу не чули слів «Возлюбімо один одного, щоб в однодумстві сповідати Отця, Сина та Духа Святого!» Або слів «відкладімо всяке життєве піклування»...

Як же ще можуть спілкуватися люди, які цих слів не чують? Але ні. Вони можуть бути стриманішими за нас. А я кажу про тих, хто православний, хто причащається. Дехто із запеклих православних борців думає, що так само гарно знайомий з істиною, як добре товариш Бувалов з фільму «Волга-Волга» знав «Шульберта». А знав він, я нагадаю, «Шульберта — особисто». Ось ці знавці істини — найнепримиренніші стрілки, найвлучніші месники. А стріляють вони лише по своїх.

Чужі їх або не чують, або голос їхній для чужих не авторитетний. Доводиться тоді шпетити своїх, аби чужі боялися. Що ж, і Моська гавкала на Слона з метою прославитися, і без ризику для здоров’я.

Інтернет-простір — це не лише мережа каналів для отримання інформації, колективний організатор і місце ідейних зустрічей. Це ще й колективний каналізатор, оскільки дає змогу зливати в себе душевний бруд і внутрішні помиї.

Сморід від деяких форумів може змагатися зі смородом міського колектора. Скільки агресії! Скільки ненависті! Скільки комплексів та інстинктів випліскується навіть православними людьми, коли вони відстоюють у мережі істину й таврують іншу православну людину!

Ось уже де кінець світу. І ці ж люди ще мають сміливість розмірковувати про коди, що в них — а не в хамстві та невігластві — бачать здійснення пророцтв!

Для одних — Кураєв єретик, для інших — Осипов відступив від віри. Там тріщать списи у боротьбі проти Восьмого Вселенського, тут роздають ярлики, що не передбачають і тіні сумніву.

Аби стратити людину через повішання, потрібно спочатку причепити на її груди табличку із зазначенням провини. «Вона стріляла в німецьких солдатів», — було написано на такій табличці у Зої Космодем’янської. Табличка є, тепер можна вибивати з-під ніг стілець.

Розвішування ярликів під час нерозбірливої в засобах ідейної війни завжди схоже на приготування опонента до страти. «Єретик», «мракобіс», «ліберал», «консерватор», «масон», «оновленець», «ретроград»... Легко вимовлені слова, схожі на смертоносний постріл. От тепер він герой — горда людина, яка навскидку стріляє словами, хвацько здуває пороховий димок із розігрітого дула.

Молодець. Боєць. Православний месник.

Звіробій, який на льоту вбиває комара, кревний брат Вініта Великого Змія, і сам — великий змій.

У спробах вийти з розумових хащ я обмінююсь думками, працюю з ідеями, і мені більше до вподоби не кольт, а образ фотоапарата. Причому не цифрового, а аналогового. Не потрібен Polaroid, так щоб клац — і фото. Не треба поспішати і множити халтуру.

Треба «сфотографувати» явище, потім — ще одне і ще одне, доки не заповниться тематичними знімками плівка. Потім слід плівку проявити. Повільно і таємниче, з дотриманням усіх правил у червонястій пітьмі лабораторії, на плівці проступлять контури зафіксованого явища. Потім потрібний фіксатор чи закріплювач (адже враження слід проявляти і закріплювати). Далі настає час друку знімків, просушки, обрізування, вставляння в рамки.

Так само тривало, специфічно і, отже, культурно, слід ставитися до думок. Їх потрібно ловити, утримувати, проявляти, закріплювати, збільшувати. І лише потім, коли виявилося приховане і з’ясувалося незрозуміле, варто називати їх шедеврами або ж викидати на смітник у розірваному вигляді.

А інакше діла не буде. Інакше, як до зубів озброєний боягуз, некультурна людина буде палити з усіх видів зброї в усяке інакомислення і вражати на смерть часто-густо тих, кого вона не розуміє лише з причини власної нерозвиненості.

Саме цю розумну працю, подібну до праці старого фотографа, я і називаю культурою, і якщо нарікаю на глибоке безкультур’я нашого народу, то маю на увазі не сякання в кулак (це не смертельно), а невміння і небажання думати. І православна частина нашого суспільства, яка має неписаний обов’язок бути по совісті за все відповідальною і розуміти глибинний сенс процесів, повинна вчитися культурі мислення, культурі дискусій і ведення діалогу в першу чергу.

Кажуть, Оскар Уайльд, мандруючи Штатами, бачив у салуні такий напис над інструментом: «Не стріляйте в піаніста. Він грає, як може».

Мені ж, повертаючись до початку, хочеться сказати: не стріляйте у своїх. Не стріляйте в них узагалі. Краще фотографуйте думки, проявляйте й збільшуйте. І лише потім робіть зважені висновки.