Світло рухається зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду. Це можна зрозуміти, але неможливо уявити. Зі властивою йому швидкістю, світло пролітає в безживній тиші космосу величезні відстані, які також неможливо уявити, а розуміти це можуть лише астрономи.
Зорі якось народжуються і чомусь згасають. А ми встигаємо самі народитися й померти під їхнім холодним блиском, тому що світло від них, уже згаслих, усе йде й іде в різні боки, в тому числі й у наш ― до Чумацького шляху, до великого скупчення (sic) із двохсот мільярдів зірок, одна з яких ― Сонце.
Найближча до Сонця зірка ― Проксима Центавра. Вона за сорок два трильйони кілометрів від нас. І я не можу зрозуміти, чому дивовижні зірки, що літають одна від одної на величезних відстанях, можуть називатися «скупченнями». Серед усього цього стрункого й гармонійного жаху Сонце ― пересічна зірочка, і мені за нього образливо.
Чумацький шлях закручений у спіраль, яку навіть не назвеш величезною. Слова бліднуть і втрачають сенс. Ця спіраль примудряється рухатись і крутитися.
Говорячи про це все, ми вже стоїмо на тонкій межі, що відділяє хворого від здорового. Обережно робимо півкроку, і… розплившись в ідіотській усмішці, продовжуємо. Продовжуємо бадьорим голосом радіоточки «Маяк» з упевненістю шкільного вчителя: «Найближча до Чумацького шляху галактика ― туманність Андромеди. Вона віддалена від Землі на два мільйони світових років». Додамо від себе: вона також закручена в спіраль і також примудряється рухатися.
П’ятнадцять хвилин читання підручника астрономії ― і от я вже заблукав, як геймер, котрий заліз у комп’ютер і не може вилізти. Хочу додому, на нашу маленьку планету. Вона мило водить танок навколо маленького сонця десь у хвості незносно великої Галактики.
Необхідно одразу ж уткнутися носом у свіжоскошене сіно або випити горня свіжого молока. Після читання підручника з астрономії треба впасти у траву і спостерігати за мурахами і цвіркунами. У радянських фільмах так робили космонавти майбутнього, коли поверталися на Землю. І, Боже ж мій, як правильно робили! Зоряний пил ще блищав на знятих скафандрах, а вони вже плескалися голяка в річці й реготали, як діти.
Так, на Землі помирають. Наша скорботна планета просякнута сльозами. Сльози проникають крізь ґрунт і шиплять, крапаючи на магму. Але зате на ній люблять і моляться. І кому потрібні були б холодні, як могила, простори космосу, якби на малесенькій Землі Серафим не годував із рук ведмедя, Симеон не стояв на стовпі, а Марія Єгипетська не переходила Йордан по воді, як по суші…