«Я был в Риме. Был залит светом. Так, как только может мечтать обломок! На сетчатке моей — золотой пятак. Хватит на всю длину потемок».
Слова російського поета могли б стати сумою всіх освідчень у коханні до Італії, зроблених великими людьми протягом більш ніж двадцяти століть. Адже всі дороги європейської історії, думки, мистецтва і сьогодні ведуть до Рима.
Вражатися масштабами культурної спадщини Італії краще здалеку. Наші довгі зимові сутінки — відмінне тло для читання історичних фоліантів, класичних поетів та святкових спогадів. Гете, Гоголь, Мортон, Муратов, Стендаль зі своїм синдромом, хто там іще. Удома є простір для мрій: ось ти прийдеш на це, можливо, найголовніше у житті побачення з історією, ступиш на каміння Аппієвої дороги, відчуєш весь цей тягар тисячоліть, сплющених у повітрі Капітолію. І взагалі, проймешся і усе зрозумієш.
Та де там... Варто мрії здійснитися — вітер колише римські пінії, рожевим перламутром світяться дахи, і на руїни форуму Августа приземляються із криком гігантські чайки... І ти вже відчуваєш, що усе не так, тобто все добре, навіть надто добре, аж навіть ніяково. Ось ти вже й забув, яким замислено-засмученим мав бродити сред руїн Палатину і прозрівати сенс історії людства — а натомість усі дні поспіль відчуваєш незбагненне, пронизливе щастя. Щастя, яким заражає цей простір і цей сонячний народ, що живе тут, на руїнах великих республік та імперій. Але й дивуватися власній легковажності — немає часу, всю увагу поглинає розкіш кольорової палітри, кришталь фонтанів, лінії куполів, первісне багатство зелені. Усе, виявляється, «добре», навіть бароко, навіть занадто. І в повітрі розлите таке милування життям, такий захват і легкість буття...
От чого вони так радіють життю, ці італійці? Не скажеш, що життя їх легке. Смерть і час панують на землі, і тут, як і всюди, хворіють, помирають, розлучаються. Однак у все це італійці додають якоїсь прозорості, ясності. Блукати лабіринтами екзистенційного мороку і болісно драматизувати буття — це не для них. Чи то хандру перемагає сонце — національний антидепресант, чи то невисокий, за європейською міркою, рівень життя береже від пересиченості, на яку хворіють сусіди. Італійці залишаються істинними майстрами насолоджуватись найпростішими радощами життя. Зсередини нашого менталітету важко повірити, що небесні гармонії італійської музики, живопису, архітектури віднайдені представниками нації, яка так міцно стоїть на землі.
Вони творять мистецтво з нічого. Хрестоматійний випадок часів Другої світової: у 1943 році в таборі на Оркнійських островах групі італійських військовополонених під капличку були виділені два стандартних металевих бараки. Італійці перетворили їх на витвір мистецтва, збудувавши з підручних матеріалів на зразок бетону справжню церкву, прикрасивши її витонченими розписами. Коли незадовго до кінця війни полонені були звільнені, автор розписів, Доменіко Гьйокетті, залишився на островах — треба ж завершити роботу. А потім впродовж десятиліть італійці час від часу навідувалися туди, реставрували створену ними красу.
Ми виховані у традиції, яка чітко акцентує протистояння «матеріального» та «духовного». Італія начебто не прагне вирішити це протиріччя — вона його просто не помічає. Навіть побутову її культуру не назвеш цілком матеріальною, це суцільне «служіння муз». Заглиблюючись у тутешній побутовий контекст, бачиш, наскільки кожна річ може бути і прекрасною, і корисною, і вдало вписаною в навколишнє середовище й у історію.
Та й самих себе італійці вміють вписати у середовище з належним смаком. Якось друзі надіслали фото з подорожі, де відпочивали разом із італійською компанією. Як фон — середземноморський пейзаж, класика. «Зелень лавра, доходящая до дрожи, чьё-то судно с ветром борется у мыса». На відкритій терасі ресторації, у передчутті гарного обіду, фонтанує радістю група молодих людей. Що цікаво, чудово одягнених — у тридцятиградусну спеку. В нас не кожен художник спроможний вкласти у свій повсякденний костюм стільки відчуття прекрасного. Ламаєш голову: хто ж ці хлопці — дизайнери, артисти? Виявляється — карабіньєрі, поліцейські. Так вони одягнені у вільний від роботи час. Втім, і на службі в них усе гаразд —форму для італійської поліції розробляв Валентино.
Не дивно, що без видимих зусиль італійці виглядають прекрасно: сотні поколінь виростають у музеї під відкритим небом, змалку оточені гармонійними сполученнями кольорів, ідеальними пропорціями, розкішними пейзажами. Не бачать нічого надзвичайного в тому, щоб, пораючись на грядці, знайти етруську вазу у відмінному стані. «Мабуть, все ж таки, месапійську, — уточнить сусід, зазирнувши на каву. — Але в будь-якому разі ваза непогано виглядатиме на вашому буфеті у вітальні».
Та італійці уважні не лише до власного зовнішнього виду. Якщо довго дошкуляти їм питанням на зразок «Як ви відрізняєте росіян — від поляків?» — через деякий час, зрозумівши, що перевести бесіду на іншу тему не вдасться, співрозмовник, зніяковівши, визнає: «За манерою одягатись». Військовополонені англійці, що втікали з таборів під час Другої світової війни, зазнавали найбільших труднощів, просуваючись саме через територію Італії. В жодній з європейських країн їх костюми, перешиті з військових одностроїв, ковдр і простирадл, не привернули б такої пильної уваги. Таке могли пропустити німці, але не італійці!
Нам, необізнаним іноземцям, жителі Італії можуть видаватись певним монолітом. Варто зав’язатись поверховій розмові — кожен із учасників пригадає кілька стереотипних тверджень у стилі «всі китайці на одне лице». Однак узагальнення скажуть більше про тих, хто їх робить (чи повторює), ніж про предмет міркувань. Незважаючи на окремі риси, не схоже, щоб італійці сприймали себе, як одне ціле. Хіба що під час європейського футбольного чемпіонату, коли «Сквадра Адзурра» грає проти збірної Німеччини.
Про культурні, побутові, гастрономічні та філософські відмінності між регіонами Італії написано сотні книг. Умбрія, Калабрія, Венето, Лаціо, Базиліката... — загалом двадцять областей, які часом здаються одна одній різними планетами. Весь світ чув про протистояння між північчю (діловою, раціональною, зосередженою) та півднем (бідним, привітним та безтурботним). Цей антагонізм багато що спрощує і мало що пояснює. Вододілів сотні, тисячі. «Істинна» Італія роздроблюється на незліченні шматочки, і для окремо взятого італійця вміщається в межі того населеного пункту, де йому випало народитися. Це явище тут зветься «кампанілізм» (від слова «кампаніле») — кожне містечко дивиться зі своєї дзвіниці. А дзвіниць в Італії — не злічити.
Містечкова «герметичність» не здаватиметься такою вже й дивною, якщо пригадати, що Італія як єдина держава існує лише з 1861 року. Протягом довгих століть півострів складали численні герцогства, князівства, графства. Які до того ж не завжди практикували добросусідські взаємини. В різних кінцях сучасної Італії хто тільки не панував — греки, етруски, фінікійці, араби, нормани, кельти, візантійці, німці, іспанці, австрійці, французи... Їх сліди не могли не відбитися у мистецтві, способі життя і звичаях жителів різних регіонів. І, звичайно, відчутна відмінність — мовний фактор: діалекти та акценти — приналежність не областей, а міст, містечок, навіть сіл. Молодь, хоч і знає з дитинства говірку рідних місць, віддає перевагу все ж таки офіційній італійській, але жителі сусідніх регіонів — наприклад, Барі та Неаполя, — які за давнім звичаєм користуються діалектами, справді можуть не розуміти одне одного. Фільми, зняті на півдні, доводиться дублювати для північних жителів.
Те, що прийнято вважати італійською мовою, насправді є тосканським діалектом, яким писали Данте і Петрарка. Він вважається найбільш близьким до класичної латини, оскільки менше зазнав іншомовного впливу. Після об’єднання Італії літературна версія тосканської (доволі відмінна від розмовної) була обрана як офіційна мова міжрегіонального спілкування. Мова ця, щоправда, стала виконувати свою місію єднання нації лише завдяки розповсюдженню телебачення. Втім, на той момент цю почесну роль міг би вже відігравати й футбол.
Єдина італійська кухня, в якій головують піца й паста, — такий самий міф, як і образ єдиної Італії. Розмаїття клімату, природних умов та культурних запозичень дало фантастичну кількість кулінарних традицій.
Не перебільшують наші мандрівники, розповідаючи, що їжі тут надається колосальне значення. Запам’яталась розповідь учасниці однієї з міжнародних наукових конференцій. Йшлося про італійського кита постмодернізму — уславленого сеньйора Умберто Еко. У своєму виступі він як завжди витончено препарував сутність епохи, що настала. У світі більше не існує, — стверджував учений, — загальнолюдських цінностей. Залишилися в далекому минулому ідеї та поняття, по-справжньому значимі для людини.
Проте варто було настати обідній перерві... Та увага, та надзвичайна серйозність, з якою професор вивчав запропоноване меню, наштовхнули оповідачку на тріумфальну думку: є, є все ж таки щось важливе у житті італійського професора!
Про їжу в Італії мовиться багато й зі смаком. Та, здається, їхні застілля далекі від того кулінарного марнославства, що ним тонко, але відчутно приправлена слов’янська гостинність. Гості не змагаються у компліментах господині, а господиня наче й не прагне здивувати гостей. Ніби само собою ясно, що все смачно без зусиль, і смачніше, ніж тут, не буває.
Італійська їжа, як істинна красуня, не хизується прикрасами, вона неперевершена завдяки природним даним — краще сонце, кращий ґрунт, краща вода — це досконалість за правом народження. Метушливі французькі кухарі мудрують з вагами, приправами й складними соусами, — італійці готують харизматично, приблизно, в рецептах у них частіше дрібки і жмені, ніж грами й мілілітри.
«Побожний єврей при зустрічі казав: „мир тобі!“, живий і веселий грек: „радуйся!“, практичний же й здоровий римлянин — тільки: „будь сильним!“ (vale) і „будь здоровим!“ (salve)»... Так писав філософ О. Лосєв, і, цитуючи його у своїх нотатках про Рим, отець Георгій Чистяков зазначає, що саме тут, у цьому місті, ці три різні цивілізації зустрілися, і так народилася Нова Європа. А з нею — і ми, європейці, в душах яких назавжди змішалися три начала — єврейське, грецьке, римське.
Дві тисячі років тому хвилі глобалізації котилися по світу з Риму. Сьогодні вони долинають до Італії зовсім з інших епіцентрів «шторму». Треба сказати, що наслідки руйнації не так впадають в око, як у інших країнах. Здається, тут іще діє століттями накопичений запас моральної міцності. Хоча б той факт, що в Італії сім’я — незаперечна серцевина життя, навколо якої будується все решта, свідчить про якесь відносне здоров’я нації, про те, що цемент релігії, можливо, й за інерцією, але ще тримає вкупі частини буття, схильні до розповзання.
Ще в XIX столітті Італію — побожну, сердечну — було прийнято протиставляти «розумним землям Європи», що охололи до віри. Але ще й до сьогодні вона залишається серед останніх європейських бастіонів Католицької Церкви — разом з Іспанією, Ірландією та Польщею.
Багато хто говорить про ментальну близькість, про якусь нелогічну, але відчутну душевну спорідненість слов’ян з італійцями. Однак і за духом ми не чужі. Можна погодитись із Сергієм Аверінцевим, при всіх неминучих відмінностях, що «італійський лик» католицизму — народного, не офіційного, — з любов’ю до Божої Матері, шануванням чудотворних ікон, по-дитячому трепетним ставленням до релігійних свят — є багато в чому близьким до нашого, православного відчуття святині. А через те що в Італії особливо багато «наших», Православна Церква влаштовує багато парафій по усій країні, і часом у найнесподіванішій глибинці натрапляєш на православну церкву. Не так давно в Римі, прямо поблизу Ватикану, виріс православний храм святої великомучениці Катерини — легкий, світлий, чудовий. Височіючи на пагорбі врівень із собором святого Петра, храм шатрової архітектури, традиційної для Русі, не виглядає скромним прихистком ущемленої православної діаспори.
Самими італійцями прекрасно перекладена на італійську мову не тільки літургія Іоанна Златоуста, але й наш Часослов, основні святкові піснеспіви обох Тріодей, величезна кількість духовної літератури.
Не можна не відчувати силу самої цієї землі, в якій лежать апостоли Петро і Павло. Тут добре дихати повітрям перших століть християнства, добре знаходити на кожному кроці витоки могутніх рік християнської культури. Добре вчитися в італійців їх кращим рисам — відчуттю гармонії, легкості, життєлюбності. І вчитися бути щасливим, вірячи словам Гете: «Хто добре бачив Італію, і особливо Рим, той ніколи більше не буде зовсім нещасним».
