Підписатись на розсилку нових статей

С 2009 года журнал издается при поддержке Международного благотворительного фонда в честь Покрова Пресвятой Богородицы


Журнал «Отрок» приглашает авторов для сотрудничества! Пишите нам на адрес: otrok@iona.kiev.ua

Рекомендуємо відвідати

Свято-Троицкий Ионинский монастырь Молодость не равнодушна Покров Страничка православной матери Журнал Фамилия Ольшанский женский монастырь

Наші друзі

Несподівана радість

Про Сергія Йосиповича Фуделя, богослова, філософа, духовного письменника, який розділив трагічну долю ХХ століття, його син згадував: «Батько для мене — це здійснена молитва до Бога про примноження любові». Ці слова якнайяскравіше показують людину, яка крізь 30 років заслання й таборів змогла пронести горіння серця і вдячність за життя. Його книги, просякнуті святоотецьким духом, широко розходилися в 50–70-х роках самвидавом, допомагаючи багатьом знайти істинний шлях.

 

Сергій Йосипович глибоко переживав через зубожіння віри й писав про це, але не з учительським пафосом, а зі щирим самоприниженням. «Бути в Церкві — це означає вступити на тісний та вузький шлях Христовий, і як же мало тих, хто наважується на це! Наскільки ж легше сидіти «біля церковних стін» на сонечку, слухати пташок і, покурюючи, розмірковувати без особливих зусиль про цю тисняву й скорботність. Такі ми, нібито віруючі».

 

Його особисте переживання та відчуття Церкви як світла й святості, як Чуда, як спільноти святих помітне в усіх його працях, фрагменти з котрих «Отрок» сьогодні пропонує читачеві.

Церква — це припинення самотності. Аби жити в Церкві, треба йти до людей, треба стояти з ними в тисняві храму, треба пити Божі Таємниці з однієї Чаші. Але чи хоче людина припинення своєї самотності? Цей бік християнства деяким людям здається найбільш складним. Чи не є це, кажуть вони, віджита фаза релігії? «Хіба Бог не бачить, якщо я молюся сам?» Бог, звісно, бачить усе, але Церква починається там, де, за словом Христовим, «двоє або троє зібрані в ім’я» Його. Не там, де «один», тому що любов починається тільки там, де «двоє або троє». «Двоє або троє» — це первинна клітина любові, а Церква починається там, де долається самість, відокремленість, де починається любов. Можна й потрібно говорити про значення для Церкви ієрархії або про роль в її історії вселенських соборів. Але коли забуваються слова Христові про «двох або трьох», тоді забувається любов як першоджерело Церкви, соборів і догматів; тоді вся решта слів втрачає свою силу, стає нікому не потрібним «кимвалом звучним». І тоді краще б їх зовсім не знати.

Церква є таємницею долання самотності. Це долання має відчуватися цілком реально, тож коли ти стоїш у храмі, то тільки тоді справді приходиш до стін Церкви Божої, коли промінь любові несміливо, але й помітно починає розтоплювати лід самотності, і ти вже не помічаєш того, що зовсім недавно зводило навколо тебе колючий дріт: ані невірства священика, уявного або дійсного, ані злості «уставних бабів», ані дикої цікавості двох парубків, які випадково зайшли, ані комерційних перемовин за свічковим ящиком. Крізь усе це ти йдеш до сліпої душі людей, до людини, яка, можливо, за хвилину почує щось краще за тебе, — голос Людини та Бога: Ісуса Христа.

У святих отців дуже багато сказано про те, що спасіння людини від гріха, або, інакше кажучи, її піднесення до Бога, іде через ближніх, через людей, і через них же йде до неї її духовна смерть.

Ми можемо на людей сердитися, загордитися, дихати на них хіттю; у цьому троякому злі ми вмираємо. І ми можемо любити людину, упокоритися перед нею і дивитися на неї чистим оком. І, коли це в нас відбувається, ми раптом пізнаємо, що кожна людина — це «нерукотворний образ», за яким стоїть Сам Христос. Практика християнського життя тому й зводиться до того, щоб між мною і кожною людиною завжди стояв Христос… Потрібно бачити людей тільки крізь Христа.

Писати про любов — означає передусім писати про смирення, точніше кажучи, — про смирення любові, оскільки «любов не шукає свого», але забуває про «своє» і віддає «своє» у смиренні. Тільки смирення може про себе забути. Смирення є сама природа любові, що віддає себе, жертвує собою.

«Щоб створити основу любові, треба починати з жертви», — так «по-святоотецькому» сказав військовий льотчик Екзюпері.

Найбільш, мабуть, важке в смиренні, — це смиренно не вимагати від інших любові до себе. Напевно, можна зітхати про це («Господи! — я замерзаю»), але не можна вимагати, навіть внутрішньо. Адже нам да`на заповідь у нашій любові до людей, але заповіді про те, аби ми вимагали любові до себе від цих людей — нам ніде не дано. Любов і є в тому, щоб нічого для себе не вимагати. І коли це є, тоді опускається в серце, неначе сонячний птах, Божа любов і заповнює все.

Любов є якість волі, або, як говорив святитель Миколай Кава`сила (ХІV століття), «чеснота волі». Бог чекає від нас тільки цієї нашої волі до Нього, тобто любові, і дає Себе не за справи наші та подвиги як певну плату, а лише за цю волю — любов, за бажання Його буття, за волю до життя.

Бог-любов чекає на любов, а тому чекає на волю. Людина вся в путах первородного гріха й сама по собі нічого не може зробити, аби знайти Бога, тобто своє спасіння, крім того, аби забажати Його, потягнутися до Нього своєю волею. І Бог, побачивши цю свободну волю, дає людині допомогу Своєї благодаті, через яку й наближає її до Себе і здійснює в ній усі її добрі справи. Не людина здійснює своєю силою, але благодать Божа — заради людської волі, тобто заради любові, що виявила себе спробою — «працелюбного роблення» в подвигу.

Саме на цьому засноване вчення Церкви про спасіння людини даром, за смиренну віру, а не у вигляді винагороди, як учить Рим. Подвиг є лише вияв або ознака благої волі — любові до Бога. Духовна праця абсолютно обов’язкова, але все, що людина отримує, це не її, а Боже, й отримує вона не через працю, але з милості Божої. «Нехай би ми зійшли на саму гору доброчестя, але рятуємося ми все ж з милості» (свт. Іоан Златоуст).

Це одна з найбільш вражаючих і найрадісніших антиномій християнства.

Свята Вселенська Церква твориться із церков окремих людей. Ви храм Божий, і Дух Божий живе у вас (1 Кор. 3, 16). Слово «Церква» мовиться і щодо багатьох, і щодо однієї душі.

«Церкву можна розуміти у двох видах: або як зібрання вірних, або як душевний склад» (прп. Макарій Великий).

Боротьба за чистоту цього «душевного складу», за створення всередині себе «малої церкви» і є життя церковних людей. Церква є співрозп’яття і співвоскресіння Христу, і тільки той, хто бере участь у цьому, хоч би найменшою мірою своїх малих сил, бере участь у святій Церкві. Один російський подвижник ХІХ століття писав: «Мир не жене своїх улюбленців, а закоханих в Ісуса Христа терпіти не може. Якби нам супротивності не зустрічалися, ми не належали б до войовничої Церкви» (Георгій, затворник Задонський).

Внутрішня духовна боротьба християнина із «супротивностями» є боротьба за святу Церкву і в собі, і в історії, і єдиний переможний доказ догмата про неї.

Заклик до подвигу є закликом до особистої Голгофи, через яку людина веде боротьбу з темрявою всередині себе, а тим самим — і всередині Церкви. Це і є велика справа Христова у світі, Його «велика думка», аби через незліченні Голгофи людей, через їхню жертовну віру і любов загорілося над світом вселенське Воскресіння. І в цьому сенс життя Церкви.

Є одне визначення Боже або одне Його попередження нам, яке ми, сучасні маловіри, найбільше забуваємо, а згадуючи, з особливим невдоволенням відкидаємо: Царство Небесне силою береться, і ті, хто застосовує зусилля, добувають Його. Ось де лежить шлях до збереження себе у Богові. Це і є вузький шлях, що веде до життя вічного: Тісні ворота і вузький шлях веде в життя, і небагато знаходить їх. Для нас це найнестерпніше. Століття благополуччя в зовнішньому християнстві привчили нас саме до того, щоб не робити над собою жодних зусиль, тобто не шукати вузького шляху. Відстояти години дві чудову, багатобарвну відправу, а потім їхати додому, аби їсти пироги з усіма начинками, — для цього не вимагалося великого зусилля. Через це благополуччя входило у відчинені двері невірство, а коли воно почне давати тон мисленню, то проти спонукання себе, проти «вузького шляху» виникає особлива, підкреслена, принципова ворожнеча. «Коли в мене буде настрій, я молитимусь» — ось звичайна формула широкого шляху. Очевидно, що «я шукатиму Царства Божого тоді, коли в мене буде настрій»… І чого тільки ще не скаже душа, яка не бажає прийняти всерйоз християнства, не хоче зробити його своєю реальністю?! Хіба перехід до іншої держави, прийняття іншого підданства досягається без зусиль? У цьому й уся справа, що прийняттям християнської віри людина повинна почати цілковито реальний перехід до іншої держави, і цей перехід — вузький.

Коли ми робимося жорстокими і раз у раз бурчимо з будь-якого приводу, — це дуже небезпечна ознака. Слід мати якщо не радість, то принаймні добросердість, а якщо не добросердість, то принаймні гумор до своїх неприємностей і спокус. В очах Христових наша «інтелігентська знемога» від життя є вже якась відмова від хреста. Першу історичну Церкву Він хвалить у таких словах: Ти багато зазнав і маєш терпіння, і в ім’я Моє трудився і не знемагав. (Одкр. 2, 3).

Треба усвідомлювати окремість світу від Церкви: ми не маємо права не знати, що світ не хоче Церкви і протиставляє себе їй. Прощальна бесіда Господа, записана апостолом Іоанном, є заповіт. У ній про Церкву, що залишається у світі, оточеною невірством і ненавистю світу.

Духа істини світ не знає, а ви знаєтеСвіт уже не побачить Мене, а ви побачите МенеЯкби ви були від світу, то світ любив би своє; а як ви не від світу, а Я обрав вас від світу, тому ненавидить вас світВи будете плакати і ридати, а світ зрадієУ світі цьому скорбні будете, але будьте мужні — Я переміг світ (Ін. 14, 17, 19; 15, 19; 16, 20, 33).

Переміг же Господь хресною любов’ю до цього самого світу.

Є ще одне місце в Христовому Завіті про те саме: Іуда, не Іскаріот, говорить Йому: Господи, що це, що Ти хочеш явити Себе нам, а не світові? Ісус сказав йому у відповідь: хто любить Мене, той слово Моє збереже; і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до Нього і оселю сотворимо у Нього (Ін. 14, 22–23). Учень, вихований в ідеї земного месіанського благополуччя, був збентежений тим, що Христос на цій останній Вечері так явно утверджував Себе главою не світу, а тільки Церкви. І відповідь Христа розвіяла останні ілюзії про «явлення світу». У світі створюється «оселя» Церкви, і в ній і через неї буде «явлення Христа» світу.

Увесь світ завжди, щоденно, повсякчас закликається до Церкви, яка хоче стати усім світом, або щоб увесь світ став Церквою. Але світ — ми бачимо — хоче залишатися самим собою.

Не знаючи слова Божого, як може людина здолати спокуси, що звідусіль насуваються на неї в Церкві? Де Церква свята й де просто люди, які чомусь вважають себе Церквою? Де Боже і де людське? Не знаючи слова Божого, не знаючи, що Царство Боже — Церква має подвійний аспект, що в її земному, історичному шляху співіснують добро й зло й що це співіснування передбачене Богом аж до Страшного Суду, як співіснування пшениці з половою на полі або риб у неводі, добрих і поганих, у євангельських притчах про Царство Боже, — ми спокушаємося не тільки від кричущого беззаконня окремих представників Церкви, але й від якоїсь брутальності або невігластва старости. Скільки людей ішли в сектантство лише тому, що «піп — п’яниця». Крім того, ще не маючи справжньої віри й через це ще не відчувши сповна свою власну гріховність і зло, ми не в змозі усвідомити самих себе нижче й старости, й інших спокусників Церкви. «Ворота пекла» долають Церкву не тільки іззовні, але всередині її, через кожного з нас, через кожний гріх і зло кожної людини, яка добросердо припускає, що вона живе в ній. Церква справді свята й непорочна, але ця святість невидима й незбагненна. Видима ж у Церкві перш за все пляма зла на золотій ризі. Це і є найважче для щирого, але не умудреного словом Божим серця.

Якісь молоді люди, котрі нещодавно прийшли до Церкви, бездумно й довірливо приймають усе, що в ній є, а потім, отримавши удар від церковного двійника, засмучуються смертельно, аж до повернення до безбожності. А нам же сказано: Будьте мудрими, як змії, і простими, як голуби.

Про церковного двійника слід говорити від самого початку, говорити ясно й просто, так само ясно, як про нього говориться в Євангелії. Знайте про нього й шукайте Христа в Церкві, тільки Його шукайте, бо Церква і є тільки Тіло Христове у своєму людстві, тільки Тіло Його, і тоді вам дадуть мудре серце для розпізнавання добра й зла в церковній огорожі, для того аби бачити, що Світло (Церкви) в темряві світить, і темрява не огорнула його.

Чим більше відчуваєш незбагненність святості Церкви, тобто чим більше входиш у неї вірою («вірою й любов’ю прийдемо»), тим менше спокушаєшся від видимого зла й неправди всередині історичних церковних стін.

Цьому вчить одне зображення, яке ми завжди бачимо в храмі. Подивіться на «Таємну Вечерю», яка завжди над царськими ворітьми: серед апостолів — Іуда. Оскільки початок Церкви здійснився на цій Вечері при ньому, то чи не для того Церква встановила над своїми царськими ворітьми це зображення, аби завжди нагадувати нам про «подвійний аспект» Церкви, про те, що «ворота пекла» і всередині неї, але що, і будучи всередині неї, вони її все-таки не здолають.

Століття минають, і щоденно виноситься Чаша, а вгорі завжди те саме нагадування. Якщо Таємна вечеря, попри присутність Іуди, залишилася для людства початком Церкви, початком весни людства, тож що може бути більшого в нас?! Усе те ж саме в меншому розмірі.

Люди, котрі якось вірують у Бога, але не вірують у Церкву, наприклад, теософи, зазвичай говорять: «Невже Богу потрібні обряди? Навіщо цей формальний бік справи? Потрібна тільки любов, краса й людяність».

Закоханий чоловік іде до дівчини і, побачивши по дорозі квіти, зриває їх, або купує, і несе їх до неї, зовсім не вважаючи, що це лише «формальний бік». Це і є ідея церковного обряду.

Любов до Бога природно породжує красу й людськість обряду, який сприймається як квіти, що приносяться до ніг Божих. Віра є любов і сутність християнства — закоханість у свого Бога й Господа й тим самим відчуття, що на землі залишилось і живе Його Тіло — Церква. Як же можуть ці відчуття не виявити себе у зовнішніх діях, які ми називаємо обрядами?

Житія святих потрібно читати, але не завжди треба обмежувати своє сприйняття даного святого прочитаним текстом. Потрібно бажати довідатися щось, про що тут, можливо, і не сказано. У «житіях» буває іноді деяке затемнення образу, — індивідуальність святого, тобто реальність у божественно-людському значенні ховається іноді в тумані якоїсь благочестивої стандартності, а велике чудо преображення людини, той «подих Ісуса», який несе у своєму диханні кожний святий, — усе це, завдяки туману, робиться невидимим і нечутним.

У житіях преподобного Сергія, і надто преподобного Серафима, немає туману, хоча там змальовані й великі чудеса, здійснені ними. Ось чому образ преподобного Серафима такий особливо близький нам, такий усесильний стосовно нас, ось чому так радісно буває ясної літньої днини закинути голову, вдивитися в легкі хмари й раптом усвідомити, що вони, ось ці хмари, ось зовсім так само йшли по блакитному небу над Саровом, коли там ходив живий преподобний.

Входження в духовність дає людині усвідомлення умовності часу. У духовності починається стежка Вічності, де «часу більше не буде». Знімаються якісь стіни, стіна, яка відділяє і закриває моє сучасне від мого минулого, від улюблених померлих, від спільного з ними життя, від дитинства, від, здавалося б, давно втрачених скарбів.

І ще виникає нове: можливість якось змінити щось у своєму минулому, у собі, щось у темному осаді падіння і зрад Бога. Нам сказано: Усе можливе віруючому.

Зовсім особливе відчуття нетлінного життя звідує людина, коли усвідомлює, що стоїть біля справжньої святості Церкви. Це триває недовго, а людина в ці хвилини ще не знає напевне, чи перебуває вона сама в цій святості, тобто у Святій Церкві, але на якусь блаженну мить вона відчуває, що стоїть біля її пречистих стін.

Бо наше буття в Церкві — це не право наше, а завжди Чудо й Несподівана Радість.

Опублiковано: № 3 (69) Дата публiкацiї на сайтi: 23 June 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 3 з 3
10:17 27.06.2014 | Анна
Спасибо.
18:57 24.06.2014 | Ксения
Хочу сказать огромное спасибо протоиерею Андрею Ткачеву за книгу " Тебе и мне Бог письмо написал".Помогла она мне очень, эта светлая весточка от Бога.ХРАНИ ВАС ГОСПОДИ!
09:21 24.06.2014 | Игорь
СПАСИБО!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: