Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/nedavno_ja_prochel-1.html

Недавно я прочитав…

Олена, 22 роки, економіст:

Останньою книгою, яку я прочитала, була «Гра в бісер» Германа Гессе. Узялася за неї, тому що багато чула від друзів (у декого з них вона улюблена). Книга мені сподобалася своєю неспішною оповіддю, тонкими зауваженнями (на зразок прихованої іронії щодо поголовної манії розгадувати безглузді кросворди). Головного героя трохи шкода, бо він наприкінці свого життєвого шляху, здається, зрозумів, що шлях його був не найкращий із можливих. Не випадково в останніх роздумах Кнехт вигукує: «О, якби можна було порадитися з отцем Яковом!» ― вибираючи з-поміж усіх своїх друзів, у тому числі й мирських, саме священика.

Дмитро, 25 років, менеджер з продажу:

Однією з останніх книг, які я прочитав, була книга «Найлегший човен у світі» Юрія Коваля.

Книга сумна, смішна, дотепна.

Книга смачно пахне ― хуртовинною ніччю, гарячим чаєм, озерними травами.

Книга, пронизана незбагненною тугою та неясними надіями.

Книга з ароматом 70-х років ХХ століття.

Книга для читання листопадовим вечором, коли за вікном дощ, а поруч із тобою ― чашка чаю і собака, що дрімає біля твоїх ніг.

Катерина, музикант, 23 роки:

З останніх книг, які я прочитала, сподобалася «Автобіографія» С. Прокоф’єва. Узявши книгу, приготувалася читати нуднуваті спогади, обтяжені численними варіаціями з життя друзів-музикантів відомого російського композитора. Але справді ― талановита людина талановита в усьому. З перших же сторінок упередження розвіялося перед вишуканістю, красою та дотепністю літературної мови Сергія Прокоф’єва, ясною глибиною та мудрістю оцінки сучасного композитору життя. Гранична чесність автора перед дійсністю й перед самим собою, його інтелігентний оптимізм і порядність зворушують і радують, налаштовуючи душу на православний лад.

Олег, 25 років, банківський службовець:

Остання книга ― Федір Абрамов, «Брати та сестри». Абрамов ― один з авторів-«деревенщиків». Була така плеяда радянських письменників ― серед них іще В. Распутін, В. Астаф’єв, В. Бєлов ― які, зазвичай, походили з сибірських або північних сіл, їх і описували. Але цікаві твори «деревенщиків» не цим ― а глибинним руським духом і багатьма, як це не парадоксально, християнськими моментами, якими мимоволі просякнута їхня творчість. У цьому сенсі епопея уродженця Архангельської землі Федора Абрамова «Брати та сестри» є масштабною художньою проповіддю людського братства та сестринства. І розгортається вона контрастно, в історичних умовах, не дуже сприятливих для цих людських якостей ― дія перших трьох романів відбувається в північному селі під час війни й у перші голодні роки після неї.

А четверта книга абрамовських «Братів та сестер» переносить нас у 1970-ті роки ― в атмосфері яких Абрамов уже тоді вловив та показав духовні риси, які спричинили теперішні біди 1990-2000-х років. Це, звичайно, соцреалізм. Неприхильникам реалізму, можливо, доведеться перші сто сторінок дещо себе пересилювати. Але якщо ви все ж таки «потрудитесь», то, найпевніше, потім вживетесь у життя мешканців Пекашина, поріднитеся з героями роману; родина Прясліних стане вашими «братами та сестрами». І тоді, завдяки їм, можна буде на живому прикладі багато чого побачити й зрозуміти про жертовність, допомогу, захист ― і взагалі про діяльні взаємини людини з її ближніми та «дальніми». І ще: це дуже антиміщанська книга, яка допомагає зібрати свою розслаблену сонну волю, докласти зусиль та почати діяти.

Марина, 22 роки, студентка:

Іноді здається, що народилася не у свій час. Усе що тут ― не моє. Думки, почуття, дружби, розлуки ― там, у недосяжному…

Я з тихим сумом гортаю сторінки мемуарів. Особливо приваблює літопис життя письменників, поетів, художників кінця ХІХ ― початку ХХ століття. Улюблена книга з цього ряду ― «Спогади» Анастасії Цвєтаєвої. Ти поринаєш у світ поетичної прози, головні героїні якої ― сестри Марина та Анастасія Цвєтаєви. Дитинство ― родина професора І. Цвєтаєва ― засновника Музею красних мистецтв у Москві, музика Баха, Бетховена, Гайдна, вірші Пушкіна та Гете, перші подорожі Італією, Німеччиною, Швейцарією, нескінченні канікули в Тарусі. Отроцтво та юність ― захоплення Наполеоном, Е. Ростаном, Сарою Бернар, знайомство з Максом Волошиним, Андрієм Бєлим, Валерієм Брюсовим. Перші вірші Марини, перша любов, шалене щастя ― і крах імперії, доросле життя, уся його неможливість, непосильність. І трагічна смерть ― наче двері в казковий світ срібного віку, які різко зачинилися.

Для тих, хто любить поезію Цвєтаєвої, ця книга ― наче компас у системі координат творчого спадку поета; сходинка до розуміння її складної, бунтівної душі.

Сергій, 21 рік, семінарист:

Щодо книг скажу: зараз пишуть усі кому не ліньки. Тому, щоб знайти хорошу книгу, талановито написану, треба пошукати.

Недавно мені потрапила до рук книга І. Солоневича «Росія в концтаборі». У ній описано історичні події початку 30-х років. Іван разом зі своїм братом Борисом і сином Юрою намагаються тікати із «соціалістичного раю». Їх ловлять і засуджують до 10 років концтабору. Герої були одними з найсильніших людей Росії: так довго «гостити» в ББК вони не захотіли. Вдала втеча відбулася тільки через рік. За цей час вони змогли побачити багато з того, що переживав наш народ у ці страшні роки. Кожен їхній крок був кроком по лезу, кожен день життя ― прикладом оптимізму й сили духу.

Думаю, тим, кому дорога історія нашого багатостраждального народу, кому цікава ціна нашого нинішнього світу й добробуту, варто прочитати цю книгу.

Родіон, 22 роки, дизайнер:

Останньою книгою були «Брати Карамазови» Достоєвського. Я читав книги Достоєвського й раніше, але прочитати саме цю книгу мене спонукала фраза з книги американського письменника Курта Воннегурта «Бійня №5». Там один із пацієнтів психіатричної лікарні казав, що відповіді на всі потрібні для життя питання можна знайти в книзі російського письменника Достоєвського «Брати Карамазови». Після такої фрази-інтриги, звісно, було важко утриматися й не прочитати.

А якщо серйозно, то «Брати Карамазови» ― це одна з головних книг Федора Михайловича, і було б нелогічно прочитати «Ідіота» та «Злочин і кару» й не прочитати «Братів Карамазових». Я взагалі люблю читати поспіль кілька творів одного автора, тоді більш об’ємно можна зрозуміти його світогляд. Звісно, важко двома словами описати враження від такої великої і складної книги. Достоєвський порушує дуже багато складних питань, до того ж не побутових, а тих, які зазвичай хвилюють людину безсонними ночами або в моменти душевних потрясінь. І він не дає на них прямої відповіді. Радше, читач повинен відповісти сам, виходячи з подій сюжету книги. Дуже можливо ― кожен відповість по-своєму.

І ще цікавий збіг: після прочитання раптом побачив, що в театрі ім. Франка поставили виставу за «Братами Карамазовими», причому дуже близько до тексту книги.

Анна, 19 років, соціальний робітник:

На минулому тижні дочитала повість про життя Людвіга ван Бетховена «Один проти долі», автор Антонін Згорж. Чудова книга! Описаний життєвий і творчий шлях великого маестро. Надзвичайно сильна людина, яка, незважаючи на бідність, смерть матері та пияцтво батька, все ж таки стала великим композитором. Будучи зовсім глухим, Бетховен написав надзвичайну симфонію ― «Ода до радості». Чудова книга, раджу всім прочитати.

Антон, 21 рік, студент-філолог:

Останнє, що прочитав: романи «Дрібний біс» Сологуба та «Дядя Петрос або Проблема Гольдбаха» Доксіадіса ― російський початку ХХ століття й грецький сучасний. Що їх поєднує?

Божевілля героїв. Ардаліон Передонов і Петрос Папахрістос приходять до одного й того ж, але в різних місцях. Першого приймають до божевільні, другий усамітнюється в заміському будинку й помирає. У Сологуба ― власне побутова бісовщина, у Доксіадіса ― одержимість генія. І те, й інше зовсім неначе в наш час.

Сологуб, наслідуючи традиції російської літератури середини ХІХ століття, залучає читача до світу з прозорими стінами будинків і відвертою непривабливістю людських стосунків у цих стінах. Відповідей немає, є можливість дивитися в дзеркало, яке зроблене майстерно, багаторазово виміряне й ретельно перевірене, яке не має ніякої кривизни. І бачити в ньому однаково точно відбите потворне й прекрасне.

Доксіадіс добрий до читачів, він не залучає до болісних пошуків себе, свого в зображеному. У нього підготовлені для нас відповіді, до яких додаються на вибір питання. Проблема Гольдбаха в переказі племінника дяді Петроса з коментарями самого дяді могла б стати просто необтяжливою розвагою, обрамленою історіями успіху, заздрості, краху математиків різного масштабу. Здавалося б, дорожнє чтиво, легкий інтелектуальний детектив. Так і є. Але звідки тоді з’являється Пара Простих Чисел, яка обплутує свідомість шовками струнких математичних ідей? Від відсутності любові, як і «створіння невизначених обрисів ― маленька, сіра, в’юнка “недотикомка”» у Сологуба.

Теплий фінал пошуків дяді Петроса я вже прочитав хрещениці. Сологуба вона буде читати самостійно.

Борис, 23 роки, моряк:

Мені завжди важко сказати, яку книгу я зараз читаю, оскільки їх завжди декілька. Щоправда, не всі доживають до фінальної розв’язки. Останньою книгою стала історична праця англійського історика Давіда Бекстона «Абіссінці ― нащадки царя Соломона». Цей захопливий екскурс у надзвичайно багату історію народів Абіссінії (сучасна Ефіопія). Абіссінія ― це перша держава, яка оголосила християнство державною релігією. Абіссінці справді вважають себе нащадками царя Соломона. Їм вдалося зберегти й захистити вірність християнству в цілковитій ізоляції й ворожому оточенні. Завдяки цьому віра проникла в усі куточки життя абіссінців і набула дивовижної самобутності як в архітектурі, так і в іконографії. Цю книгу всім рекомендую прочитати.

Катерина, журналіст, 24 роки:

Часто буває соромно, що, доживши до свого віку, я не встигла вникнути й у половину «програмних», загальноосвітніх творів. Шкільні роки залишили в спадок якийсь дурний імунітет проти класики, який вивітрюється тільки з віком і досвідом. Перечитавши майже весь модний «рейтинговий» постмодерн, рано чи пізно потрапляєш до глухого кута: невже це ― все, до чого прийшов літературний прогрес? От тоді й доростаєш до класиків і, нарешті, починаєш прислухатися до слів «великих», яких, на свій сором, в юності вважав похмурими, застарілими уламками історії. Так, ні з чим не порівнянною виявилася радість пізнання світу Достоєвського…

З того, що прочитала недавно, мене глибоко вразив роман Бориса Пастернака «Доктор Живаго». Існує поширена думка, що проза Пастернака складна, не всім цікава. Безперечно, щоб прожити 600 сторінок життя головних героїв з ними разом, потрібна велика кількість душевних сил і навіть мужності. Історія Юрія Живаго до неможливості пронизлива. Вона ― не для шанувальників детективних історій: автор будує сюжетну лінію дуже передбачливо, зосереджуючи всю майстерність на описі колізій внутрішнього світу героїв, які, здавалося б, неможливо описати. Уся напруженість роману ― в гостроті й глибині переживань, думок, шукань. Під своєрідним кутом Пастернак розглядає любов і зраду, силу й слабкість, талант і посередність. Його важко до кінця зрозуміти, ще важче ― прийняти. Але книга дарує запаморочливе відчуття безкінечності космосу людської душі, у просторі якого кожен крок, кожна мить є рухом назустріч вічному життю. Або ― вічній смерті.

Ігумен Климент:

Останньою з книг, яку я прочитав, була книга ігумена Дамаскіна (Орловського) «Мученики, сповідники та подвижники благочестя Російської Православної Церкви ХХ століття». Цікаво, що, незважаючи на мою ваду майже нічого не дочитувати до кінця, всі сім томів цієї книги я, як кажуть, «проковтнув».

Улюбленими книгами для мене, нехай це комусь здаватиметься банальним, завжди були житія святих. Але мій маловірний розум часто скептично ставився до життєписів давніх подвижників і мучеників, які рясніють надзвичайними чудесами. У книзі ігумена Дамаскіна мене вразило те, що й у ХХ столітті Бог, «дивний у святих своїх», звершував через них такі ж чудеса, як і в перші віки християнської історії. Опис цих чудес підтверджується посиланнями на архівні матеріали протоколів допитів НКВС і свідчення очевидців, дехто з яких живий і нині. Так що будь-які сумніви відступали.

Отець Дамаскін намагався не робити якихось умоглядних висновків, а подавати тільки фактаж, обрамлений чудовою літературною формою, легкою для сприймання «середньостатистичного» читача. На мою думку, найбільшим чудом у новомучеників ХХ століття є чудо їхньої віри. Вони були майже нашими сучасниками. І щоразу, читаючи нову оповідь, я намагався поставити себе в умови, описані в ній, питав себе: а як би я повів себе, якби сьогодні знову повторилися ті страшні події? Здавалося б, на це питання повинна бути рішуча відповідь. Сумно, що часто замість відповіді в моїх думках народжувалися тільки крапки…

Я переконаний, що прочитана мною книга є одним із надійних засобів зміцнення слабкої віри.

Опублiковано: № 7 (18) Дата публiкацiї на сайтi: 09 September 2007