Із щоденника психолога
Раніше покоління відділяли 15–20 років, зараз, у час високих швидкостей, покоління розділяють якихось сім-десять років. Усе відчутнішою стає різниця між братами в одній родині, а між батьками й дітьми часом виникає справжня прірва. До споконвічних проблем батьків і дітей додаються «надбання», зумовлені розвитком науки й техніки. Ось лише деякі побіжні спостереження за новими складностями нового покоління.
Спонтанність, імпульсивність
«Тебе образили — ти ображаєшся, тебе розсмішили — ти смієшся», — говорить героїня одного фільму. А потім ставить запитання: «А де ти сам?» Імпульсивність як властивість особистості зазвичай свідчить про хисткість нервової системи. Імпульсивна людина мало здатна до самоаналізу, реагує лише на зовнішні подразники.
Психологи сьогодні кажуть про «кліпову свідомість». Запитайте у дитини, що подобається їй з телевізійних програм, і вона відповість — реклама. Якщо дитина ще зовсім маленька і не розмовляє, то вона покаже це своєю реакцією, варто лише картинці з’явитися на екрані. У тридцяти секундах — зав’язка, кульмінація і розв’язка: яскраво, динамічно, музично. «Дитині» двадцяти років рекламні ролики замінюють картинки й цитати із соціальних мереж. Нестерпними стають Толстой і Гоголь з їхніми описами дуба чи української ночі.
Батьки, у свою чергу, усе частіше скаржаться на проблему гіперактивності в дітей. Синдром дефіциту уваги та гіперактивності (СДУГ) має генетичні й фізіологічні причини. Проте часто навіть за відсутності медичного діагнозу рідні скаржаться на непосидючість і гіперактивність. Розвивається звичка до яскравих стимулів і нудьга через їхню нестачу; нездатність утримувати надовго увагу загрожує й у старшому віці. Те саме відбувається в стосунках із людьми: виявляється нездатність до «створення уз» через їхню «одноманітність і нудьгу».
У світі яскравих стимулів важливо мати «момент тиші». Уміння побути наодинці із собою або з іншою людиною, без втручання картинок, звуків і суєти — це величезне надбання для сучасної людини. Це заспокоює горезвісні нерви, допомагає зазирнути в душу, прийняти важливе рішення, почути голос совісті. Крім того, розвивати посидючість, рефлексію та послідовність можна за допомогою старих перевірених способів: читання бодай протягом півгодини серйозної літератури діє безвідмовно. Для православної людини «моментом тиші» можуть слугувати вранішні та вечірні молитви.
З незвички прогулянка лісом чи малолюдним місцем може видатися нудною. Пригадуватимуться термінові справи, здолає бажання написати комусь «важливе» sms, перевірити пошту з мобільного чи надягти навушники. Але, доклавши зусиль, цю суєту в душі можна здолати. І тоді потреба в цьому «моменті тиші» зростатиме.
Легкість буття
Сьогодні ми ледь встигаємо стежити за новинками техніки, які обіцяють нам райське життя без турбот. Прогрес іде семимильними кроками: кнопки, які нещодавно ввійшли в моду, витіснені сенсором, фотоелементами, «розумними» функціями... Здавалося б, зроблено все, аби людина витрачала мінімум часу на побутові потреби й облаштування свого повсякденного життя. Обіцяний вільний час збільшується, а людина, як завжди, нічого не встигає і страшенно втомлюється. Молодшають «старечі» хвороби: артроз і артрит діагностують уже навіть у підлітків. Лікарі не дивуються: причини хвороби — малорухливий спосіб життя. Рука, що завмерла на комп’ютерній мишці...
Найкращий відпочинок, як відомо, — це зміна видів діяльності, однак у нас, схоже, незабаром залишиться тільки одне завдання — почергове натискання кнопок, залежно від необхідноcті. Аби впоратися з хронічною втомою, заняття слід обирати якомога різноманітніші. Рекомендовані спілкування та допомога людям, як моральна, так і фізична.
Автоматизми: пам’ять як атавізм
У sms-спілкуванні реакції відбуваються часом швидше, ніж встигає визріти думка. «Я з тридцяти слів sms пишу, а він мені — смайлик: мовляв, радий за тебе. Я бідою ділюся — а він той самий смайлик, але в інший бік: „співчуваю“». Зручно, чи не так? Про стисле й байдуже «ok» можна написати цілу книгу.
«Вам не потрібно ні про що турбуватися, він сам про вас потурбується!» Права рука, друга голова, — як лише не називають винахідливі рекламісти мобільний телефон, який сьогодні одночасно слугує і органайзером, і камерою, і плеєром, і радіо, і комп’ютером. Дзвінки, sms, листи приймаються «від тіла до тіла». Спостерігається необхідність постійно намацувати, перевіряти цей «орган» у кишені. Пам’ять людини все більше перетворюється на атавізм, і новий орган ризикує стати не «другою головою», а першою та єдиною.
Ми мало використовуємо свій мозок: нам не потрібно запам’ятовувати дати, цифри, імена, адреси. До чого це веде? Про нас — покоління без пам’яті — уже можна знімати фільми жахів, де людина віддається на волю «пам’яті» розумних апаратів, які раптом разом виходять із ладу...
В одному дитячому таборі був проведений експеримент: у дітей забирали телефони, повертаючи лише на півгодини ввечері — подзвонити батькам. Перші дні діти ходили розгублені, часто вдягнені не за погодою, забували прийняти ліки або почистити зуби. Вони не завжди знали, що треба взяти на пляж, а що — на посиденьки біля багаття. На кінець першого тижня, не отримуючи цінних вказівок від мам, діти стали все більше адаптовуватися і думати своїм розумом. На кінець зміни їх було не впізнати. Хтось із них, сумуючи за домівкою й не маючи звичного та легкого контакту по телефону, вперше у своєму житті спробував писати листи на папері. Навіть між собою діти почали спілкуватися так, наче подорослішали на рік. Зауважимо, що йдеться не про дітей дошкільного віку, а про тих, хто перетнув межу першого десятиліття.
Небезпека благ цивілізації, безумовно, не в самих благах, а в тому, що людина «автоматизується», відключаючи важливі механізми роботи головного мозку. Години, заплановано проведені без мобільного телефону й інтернету, вчать нас бути пунктуальними, гнучкими й творчими. А хтось, можливо, не зробивши «дуже важливий дзвінок», навіть згадає про Бога, покладе надію на Нього.
Душевна булімія
Булімія — психічне порушення, яке призводить до виснаження всіх систем організму. Це свого роду «заїдання» переживань, ненаситність. Булімія виникає внаслідок тривоги за власне зникнення (страху смерті). Людині неминуче доводиться жити в цій тривозі, яка є наслідком гріхопадіння, наслідком нашої відокремленості від Бога. Але долати цю тривогу ми намагаємося не з Його допомогою, а з допомогою доступної «їжі для розуму». Заїдати тривогу можна будь-чим: хтось вихором мотається по світу в пошуках нових вражень, хтось загодовує душу кінофільмами та серіалами. Одні «ковтають» книги — не даючи можливості переваритися одній, одразу заїдають її наступною; інші воліють міняти партнерів, компанії, нескінченно оновлювати свій гардероб, аби заглушити нудьгу на якийсь час... Не ми їмо — нас їсть наш апетит. Первісно нейтральні речі стають отрутою для душі, тривога зростає і доводить до прірви відчаю.
Тривога, страх кінця, втрата сенсу — це все можливо подолати лише дійшовши до тієї межі, після якої приймаєш тільки одну відповідь: Бог є. Тоді стає можливим перетворити тривоги й страхи на благо. Адже саме завдяки їм людина відчуває життєву необхідність у Милосердому Отці й починає наближатися до Бога.
Покоління «безсмертних»
У далекому дитинстві нам показували фільми, які хоча б один раз необхідно побачити кожному. Один із них — «Білий Бім Чорне Вухо». Собак і коней у фільмах завжди жаліють більше за людей. Це пояснюється тим, що тварини зазнають страждань незаслужено і терплять їх покірно, вірячи людині. Ці переживання піднімають цілий пласт несвідомої тривоги за те, що перед смертю і стражданнями ми всі беззахисні й безсилі. За великим рахунком, для дитини це одна з перших можливостей доторкнутися до теми смерті. Багато хто вважає, що подібні фільми травмують душу дитини, змушуючи її думати не про світле й прекрасне, а про горе та біль. Доводи про те, що людина не може прожити без скорбот і втрат, не приймаються. Головне — мислити позитивно й притягувати до себе тільки хороше! У цій самоомані людина здатна прожити до самої зустрічі... зі смертю.
Природний страх смерті нове покоління гасить за допомогою ігор або агресії у ставленні до людей і тварин. Дорослі слушно спрямовують свій праведний гнів на комп’ютерну залежність, на ігри, наповнені бісівськими персонажами, нескінченними реінкарнаціями й перезавантаженнями, які цю агресію й провокують, сіючи в душі конфлікт: смерть є, але не для мене?
Протестувати проти ігор мало, треба запропонувати підліткові те, що допоможе йому впоратися з його страхами й тривогами, які він сам не в змозі ні зрозуміти, ні пояснити. Є вік, коли нас неминуче притягують страшилки про смерть. Так ми знайомимося з нею, осягаємо її природу. Маючи ж цю «страшну» тему під забороною, дитина шукає виходи самостійно, і сварити її тут немає за що. Варто переосмислити й нам свої погляди на життя й на смерть: подивитися «Білий Бім Чорне Вухо» або подібні до нього сучасні фільми, відвідати хворого родича, спробувати свої сили в ролі волонтера в лікарні або хоспісі.
Лише навчившись умирати, людина здатна навчитися жити.
Відсутність самооцінки
Самооцінка — це уявлення людини про важливість своєї особистої діяльності в суспільстві, оцінка себе, власних якостей і почуттів, достоїнств і недоліків. Зараз оцінка себе відбувається переважно завдяки певній функції в соціальних мережах. Подобається? Тисни «лайк». На жаль, кнопки «не подобається» поки немає. Виставивши фотографію або записавши думку в блозі, користувач збирає голоси. Виходячи з цього, складає своє враження — що «піде» і який він сам. Оцінюються не вчинки та якості, а фотографії та вдало підібрані цитати.
Опиняючись у реальному світі, людина часто почувається загубленою, без внутрішніх точок опори, адекватного погляду на свої вчинки та слова, адже сторінка в соціальній мережі й реальність — не одне й те саме. Таким чином, безпечніше стає товаришувати, заводити стосунки й просто спілкуватись і відзначати свята вдома, не сходячи з місця — перед монітором і з мишкою в руці.
Максимально адекватне ставлення до себе — оптимальний рівень самооцінки. Тут не обійтися без самоаналізу та самокритики. «Людина народжується в дії», — сказав філософ. Можливо, розуміння проблеми допоможе відмовитися від пасивного споживання інтернету і перейти до дії. А відгук не забариться, формуючи нашу самооцінку. Звичайно, замість «лайка» в метро можуть поступися місцем, а можуть наступити на ногу або й зробити щось гірше. Реальність не є безпечною, проте лише в ній — справжнє життя.
Оптимізм чи позитивізм?
Позитивізм, або позитивне мислення, що нав’язується сьогодні повсюдно, з одного боку, схожі на оптимізм: не звертати увагу на погане, акцентувати увагу виключно на приємному та радісному. Завдання позитивної психотерапії — виховати ефективну, позитивно мислячу людину, яка б не «парилася» з приводу недоліків, пристрастей і пороків, а бачила б у собі та інших лише хороше. Головне — максимально підвищити ефективність: у кар’єрі, соціальному житті, родині тощо.
Але варто зазначити, що в такій системі цінностей не до боротьби із собою. Навряд чи потрібен Христос Спаситель — рятувати ж немає від чого. Орієнтири духовного життя втрачають актуальність — духовність підмінюється створенням раю тут, на землі, своїми силами, з вірою у свою «ефективність». Засновник позитивної психотерапії Носсрат Пезешкіан вважається найефективнішим психотерапевтом сучасності, гуру, учителем, цілком самодостатнім, таким, що не потребує зцілення.
Сучасна людина, яка розвиває в собі наявне хороше, проходячи повз погане, стає сильною, самовпевненою і, безсумнівно, має право на щастя «за свої заслуги». А ті незначні недоліки, що є... Нехай усі навколо змиряться з ними, адже в них криється індивідуальність, «родзинка» та неповторність. Так і приходить до нас час без Бога, коли ти сам собі бог, сам собі творець.
«Завжди радіти» нам заповідано людиною, яка була нещадною до себе і своїх слабкостей. Важливо обирати правильних учителів. Адже серед них також були оптимісти, які вірили в те, що з Богом на людину завжди чекає найкраще — для її безсмертної душі.
Сни Стругацьких. Чи є вихід?
Не так давно помер Рей Бредбері, відомий письменник-фантаст. У своєму романі «451 градус за Фаренгейтом» він змальовує вельми впізнаване сьогодні суспільство. Читаєш роман — і охоплює жах: те, що він змалював як вигадку, як свій страшний сон, збулося ще за його життя.
Брати Борис і Аркадій Стругацькі також змогли передбачити, до чого веде прогрес, і долями своїх головних героїв (як правило, одинаків і безумців) змогли показати вихід...
«Ніколи не скаржся на час, бо для того ти й народився, щоб зробити його кращим, — писав Іван Ільїн. Справа не в часі, справа в нас. Які б пастки не розставляв нам прогрес, завжди залишаються певні загальнолюдські цінності, які об’єднують покоління, єднають нас із предками і прокладають мости до нащадків. У кожному з нас живе безсмертна душа, але підтримувати в ній життя і прагнення до світла необхідно саме нам; ніхто не зробить це за нас».
«Я тварина, ти ж бачиш, я тварина. У мене немає слів, мене не навчили словам, я не вмію думати, ці гади не дали мені навчитися думати... зазирни в мою душу, я знаю — там є все, що тобі потрібно. Має бути. Адже ж душу я ніколи й нікому не продавав! Вона моя, людська!»
Цими словами з роману «Пікнік на узбіччі» хотілося б завершити свої роздуми й побажати всім нам у цей надтехнологічний час залишатися живими власниками безсмертної душі.
