Ми шукаємо справу, яка б нас годувала, була б до вподоби й приносила користь ближньому. Спаситель говорить про це в притчі про таланти, котрі потрібно примножувати, аби потім не зостатися коло розбитого корита. Але будь-яка справа довжиною в життя містить в собі стільки спокус...
Якось я взяв таксі, щоб дістатися до віддаленого кінця міста. Ми розговорилися з водієм. Він розповів мені, що «таксує» з необхідності, аби мати живу копійчину. А взагалі він будівельник. Зводив багато чого й багато де, але найцікавіше, за його словами, було працювати з кіношниками. Будувати декорації для фільму.
— Ух ти! — відреагував я, готуючись до розповіді про те, що побудувала ця людина для «фабрики мрій». Можливо, він відтворив київський повоєнний дворик для якоїсь багатосерійної мелодрами. Або вирив лінію захисних укріплень для героїчної картини про війну...
— Було цікаво, — повторив він. — Я виписав по документах дуже багато лісу. Цемент, швелер, цеглу. Директор картини трапився тямущий. За документами все оформили гарно. Було ду-у-же цікаво, — повторив він і ляснув себе по кишені.
І я зрозумів, що він просто вкрав на тій картині багато грошей. Чим зараз і хизується. Він не побудував київський дворик і не вирив окопів. Він міг би все це зробити. Принаймні, спробувати.
Але... Декорації, задум режисера, шматочок чиєїсь долі спалахнули в моїй уяві, немов промінь прожектора на знімальному майданчику — і перетворилися на пачку купюр. Яку мій випадковий знайомий поклав собі в кишеню.
Він обікрав себе, обікрав світ. І радів цьому, наче дитина.
Я вийшов у ніч і довго дивися, як зникають вогники його машини.
Часто зустріч з новою людиною, інший поворот долі являють собою чудовий задум Режисера. Шматочок захоплюючого сценарію, кілька найцікавіших сторінок нашого життя. Їх потрібно просто не полінуватися написати. Так, треба пожертвувати часом і силами. Але ж тільки таким чином і можна «змусити долю всміхнутися». А ми перетворюємо наші дні на різнокольорові купюри дешевих задоволень.
Я йшов і згадував можливості, втрачені через мої лінощі, жадібність, гордовитість. І так хотілося думати, що мою головну можливість я ще не втратив. Не розміняв на мідь.
— Нецікаво! — хотілося мені крикнути навздогін таксистові, який розчинився в київській нічній імлі. — Анітрохи не цікаво!
