Довелося мені якось познайомитися з одним чоловіком — років 40–45, відставним військовим. Колись він служив у ракетних військах, але, як технар за спеціальністю, сам ракети на стратегічних противників не наводив і загони призовників на плацу не вишиковував. Він лише натхненно ремонтував суперсекретні літаючі залізяки.
Нас послали у відрядження, і ми мали проїхати в замкнутому просторі — моєму автомобілі — кілька годин разом до місця призначення. Такі ситуації мене завжди напружують: людину ти раніше ніколи не бачив, та й навряд чи ще побачиш, але з огляду на обставини мусиш знайти з нею спільну мову і якось встановити контакт. Ну справді, не їхати ж усю дорогу мовчки!
Мій вимушений попутник спершу був скупий на слова, та пропоновані мною теми впереміж з гумористичними вставками для розрядження обстановки зрештою налагодили доволі цікавий обмін словесним трафіком.
Виявилося, з цією людиною є про що змістовно поговорити. Ми з ентузіазмом поміркували про історію та політику (зокрема, згадали Карибську кризу), поговорили на екологічні й туристичні теми (екологічна ситуація в Чорному морі, проблеми стародавніх морських шляхів через Тихий океан на плотах і через Атлантику на очеретяних човнах) і т. д. Стало очевидно, що він певний час свого життя присвятив складанню слів у фрази, фраз — у тексти, і розкладання цих словесних пасьянсів посприяло його інтелектуальному збагаченню.
По тому ми переключилися на світ мистецтва — почали з музики, що звучала фоном з магнітоли, а потім перейшли до поезії. Я з’ясував, що розмовляю з великим поціновувачем творчості Сергія Єсеніна. Мені продекламували кілька улюблених віршів, причому після кожного йшов якийсь висновок, зроблений для себе в той час, коли цей твір зачепив потаємні струни душі.
На цей момент я вже зовсім не шкодував, що сталася ця поїздка, а мої побоювання, що тривале вимушене спілкування буде обтяжливим, розвіялися.
Не встигли прозвучати останні рядки чергового єсенінського шедевра, як ми порівнялися з досить великою церквою, що стояла неподалік від траси. Церкву, очевидно, нещодавно реставрували — фасад був акуратно пофарбований, над дзвіницею і над самим храмом сяяли куполи...
І раптом мій попутник кидає фразу, якої я ніяк не очікував від такої різнобічно освіченої й здатної на глибокі почуття людини: «Понабудовували церков! Скільки грошей пішло, матеріалів! Яке фарисейство! Ну, віриш — вір собі! Бог має бути в душі!».
Я не зразу збагнув, як мені відреагувати. До кінця поїздки ще далеко, сваритися — недобре, та й не по-християнськи. Не відреагувати зовсім — не можна категорично: треба намагатись захистити від невігластва й хамства те, що для тебе винятково дороге. Але має бути й позитивна мета — можливо, людина помиляється і почує від тебе щось, що змінить її погляди...
То як же почати?
Роблю вдих, повільний видих. Згадую прописну істину, що напучувати потрібно з любв’ю, ненавидіти — гріх, а грішника треба любити. Ситуація ускладнюється тим, що я запеклий сперечальник — люблю загнати опонента в кут стратегічно підібраними й логічно вивіреними аргументами. Я витратив сотні годин на подібні розваги, які щоразу виправдовувалися «благими» намірами. Знову сперечатися?... Ні, я намагатимусь вести «цивілізовану дискусію в мирному ключі з апологетичною метою». Ще один вдих, видих...
Починаю обережно: «Ви знаєте, мені не здається це фарисейством. Для декого, можливо, Ваше твердження справедливе, але я знаю досить багато людей, які вірять у Бога й переконані в істинності православної віри. Для них, насправді, дуже дорогі церкви — і пишно прибрані, й бідно оздоблені ...»
Одразу йде новий спалах агресії: «Це ж фарисейство! Бог має бути в душі! Нема чого влаштовувати показуху!». І під цією тирадою ставиться жирна крапка — очевидно, козирна карта в колоді аргументів: «І взагалі, усі релігії — це засіб придушення мас! Опіум для народу!»
Чудово! Тепер ще, виявляється, усі релігії на один кшталт. Я вже не кажу про лінгвістичну неточність — адже засновник марксизму називав релігію, якщо не помиляюся, «опіумом народу», без прийменника «для», тобто само-опіум, без тиску зверху.
Замислююсь на секунду, з якого ж кінця почати розплутувати цей клубок нісенітниць. Треба для початку уточнити: «А для придушення мас з боку кого?» — "З боку правлячого класу!« — враз надійшла жвава безапеляційна відповідь, як на екзамені з наукового атеїзму.
На думку спадає ціла низка аргументів — аж язик засвербів! Роблю вимушену паузу в полеміці. Вдих — видих...
Мій багатолітній стаж сперечальника останнім часом дав несподіваний результат — я переконався, що дискурсивним шляхом, за допомогою лише інтелектуальних зусиль у суперечках на релігійну тематику нічого не доб’єшся. ККД дорівнює нулю, а якщо порахувати витрачені марно час та сили, то й у мінусі опинишся.
«Напучувати з любов’ю, напучувати з любов’ю...» А як прикласти це до конкретного випадку? Власний мій духовний досвід, мабуть, надто бідний, аби мої слова «автоматично» розливалися в повітрі чудовими пахощами й доходили без перешкод до серця опонента.
Згадую приклад, відомий з житійної літератури, коли одного місіонера після проповіді побили, а інший навернув багатьох. Перший почав з того, що люто вилаяв язичницьких божків і закликав навернутися до православ’я, а інший учинив мудріше, почав з добрих і привітних слів (гарно ви, мовляв, робите, що ревно виконуєте приписи своєї віри, але одного вам бракує — звернутися до істинного Бога та Йому послужити), і його підхід приніс добрий плід.
Приймаю рішення для початку в чомусь підтримати слова мого співрозмовника (цікаво, а в чому саме?..), але потім відокремити мух від котлет.
«Я з вами згоден, що це добре, коли людина у своєму серці звертається до Бога. Віра в серці — це чудово. Значно гірше, коли віри немає зовсім, або людина вірить у все, що не трапиться: в астрологію, у прикмети... Але мені здається, що не можна всі релігії скидати в одну купу. Слід оцінювати зміст віри: те, з чого вона складається і до чого закликає. Релігії дуже й дуже відрізняються одна від одної!»
Мій співрозмовник відреагував на ці слова вже не пафосним гаслом, а інформаційною довідкою: «Ну так, скільки їх розвелося! Буддисти, християни, іслам, іудаїзм...» — "Так, саме так! — підтримую тон. — І навіть у рамках релігій, котрі визнають Євангеліє як свою основу, теж величезні відмінності. Скільки течій за два тисячоліття відкололося від первісної віри, від Православної церкви, заснованої апостолами, які проповідували Благу Звістку Ісуса Христа!«
Знову інформаційна довідка з пасажирського крісла: «Так, католики, лютерани, молокани, толстовці...»
Продовжую: «Адже ж їхні вчення відрізняються часом настільки, що при розмові з сектантом здається, наче говориш іншою мовою. А нехристиянські вчення — і поготів! Наприклад, буддизм — це просто діаметральна протилежність християнству. Якщо християни сподіваються знайти спасіння й вічне життя, то буддизм закликає до знеособлення і, фактично, до анігіляції людини. Тому дуже небезпечні вчення, що намагаються сполучити несполучуване. Наприклад, Реріхи, які прагнули сполучити християнство з релігіями сходу».
Отримую заперечення: «Ну, Реріх просто був художником і жив у Тибеті!» — "Так, але він один із засновників теософії — спроби винайти круглий квадрат і поєднати лід з вогнем«.
Виявивши певну некомпетентність, вирішую посилити інформаційний тиск: «Ось, наприклад, чому нами, європейцями, часто-густо з таким ентузіазмом сприймається ідея про перевтілення душ? Тому що ми виховані в християнській традиції, цінуємо життя, сподіваємося — інколи неусвідомлено — знайти життя вічне. А правовірний індус з жахом реагує на ідею пожити ще разок — як, знову жити, знову страждати? За що така кара?!».
Мій попутник трохи випав з контексту й весело процитував: «Як Висоцький співав — „родишься вновь прорабом“! Це карма!».
Не звертаючи уваги на «ухиляння», і далі продовжую гнути намічену смислову лінію. Потрібен постріл по буддизму. Пригадую колись почуті уривки лекцій про буддизм і шкодую, що не поглибив знання з цього предмета: «У буддизмі взагалі все дуже логічне. Життя змушує страждати. Отже, слід зупинити бажання (як джерело страждань), та й саме життя. Але якщо вбити себе — все одно знову народишся. Звідси логічно витікає поняття нірвани: якщо по-простому, то це розчинення у безликому абсолюті, припинення особистого існування. Усі базові медитації ортодоксального буддизму спрямовані на те, щоб придушити в собі все, що робить тебе людиною: прив’язаність до рідних і коханих, до краси світу й людини тощо. Народження дітей — безумовне зло, оскільки продукуєш на світ нове життя, тобто нове страждання. До чого ж безрадісна картина, якщо порівняти її з євангельським одкровенням любові!»
Ловлю себе на думці, що захоплююсь і починаю гарячкувати. Разом із піднесенням емоційної температури піднімається й стрілка на спідометрі. Сам собі нагадав паровоз — теплова енергія думки перетворюється на палкі промови, палаючі очі, пару з вух, а потім через передавальний механізм давить на педаль газу. Вдих, видих... Нормалізую емоційно-мовний баланс, знижую швидкість до розумних показників.
Перші завали розчищені, тепер саме час поїздити котком по марксистській риториці: «Так ось, ви казали, що релігія — це засіб придушення народних мас правлячим класом?». Побачивши схвальний кивок, продовжую: «Але як же це виходить, що народ сам себе придушує і до того ж самовіддано бореться за існування засобу свого придушення?! Давайте будемо говорити про християнство — адже воно виникло в період могутності Римської імперії, з її налагодженим годинниковим механізмом державного управління та усунення небажаних. Але хто ж заснував християнство? Господь Ісус Христос під час Свого земного життя був простим столяром, а апостоли — неписьменними рибалками! Що ж, хіба апостоли лицемірили й виконували державне замовлення? Але майже всі апостоли й багато тисяч їхніх послідовників прийняли мученицьку смерть від руки тих, хто начебто виступав „замовником“ релігійного продукту. Перші кілька століть Рим боровся з християнством, яке начебто йому „служило“. І, крім того, проповідь спасіння була почута людьми зовсім різних соціальних груп. Окрім звичайних, некнижних людей, християнство прийняли багато хто з найбільш освічених людей свого часу, наприклад, святитель Іоанн Златоуст. Впливові патриції також наверталися в християнство й приймали мученицьку смерть за його сповідання, наприклад, великомученик Георгій Побідоносець — перший міністр імператора Діоклетіана. Як же після цього можна говорити про християнство як про знаряддя „класової боротьби“?»
Мій співрозмовник мовчить. Я не зовсім розумію, чи то він згодний і йому немає що заперечити, чи то втратив будь-який інтерес до предмета дискусії. Приймаю рішення продовжити тему: «Крім того, невже ви думаєте, що звичайні рибалки змогли б самі вигадати концепцію, на осмислення якої кращим інтелектуалам людства знадобилися століття? Я маю на увазі формування віровчення і догматів Церкви? Адже й зараз богослови продовжують цю роботу. І, тим не менше, що більше заглиблюєшся в православне віровчення, то більше захоплюєшся його стрункістю і цільністю. Чи це не доказ того, що в його основі лежить не людська думка, а Божественне Одкровення?».
Я так захопився, що пропустив потрібний поворот — ми були вже майже біля мети. Довелося робити зайве коло.
Але бажання мені відповідати у співрозмовника якось не було — він сидів мовчки. Я на прощання перевів розмову в інше русло, на легшу тему, намагався навіть пожартувати. Але тих довірчих стосунків і взаємного інтересу, які складалися в середині поїздки, доки розмови велися на мирські теми, більше не відчувалося. Мої слова явно не викликали «духмяного» ефекту. Чи то потрібних слів не знайшов, чи то любові в серці не назбирав. Швидше за все, і те, й інше... Треба якось обдумати пізніше й провести роботу над помилками.
А як взагалі дізнатися, які слова могли б цю людину зачепити? І чи були взагалі такі слова? Скільки ще часу ми позбуватимемося наслідків роботи радянської ідеологічної машини, яка гладенько відпрасувала багатьох талановитих людей, котрі потрапили в її лещата? Що продовжує утримувати розумних, освічених і здатних цінувати прекрасне людей віддалік від Церкви?