На будь-якому шляху мають бути правильні вказівники. Особливо, якщо мова йде про духовний шлях, що досить часто оплутується міфами, ілюзіями і непорозуміннями. Чудова книга черниці N «Плач третього птаха», яка нещодавно вийшла у світ, дає вдумливому читачеві дуже точні орієнтири, чесно порівнюючи власне життя з якими, можна оцінити правильність власного руху по життю.
Однією з важливих ознак духовного здоров’я матушка вважає здатність радіти й веселитися. Саме про це і піде мова у одній з глав, яку ми публікуємо...
«На обличчях їх сяяла дивна радість, якесь божественне захоплення, якого не побачиш у інших людей на землі... ми не бачили жодного сумного обличчя...»; так пише Руфін, пресвітер Аквілейский, що відвідав Єгипет у 70 х роках IV століття, про монахів з монастиря авви Аполлонія, послідовників Антонія Великого.
У наш час подібний стан духу зустрічається нечасто; будь-хто знає, наприклад, по П’ятидесятниці: святковий настрій зберігається в кращому випадку декілька днів, а потім знов починаються «страстные печали» (Блок), і стає шкода, що минув піст, з більш співзвучними серцю зітханнями про гріхи і скорботними піснеспівами. Смуток і печаль зрозуміліші й звичніші; привід завжди можна знайти: образи, невдачі, прісна їжа, холод, спека, чоботи тиснуть; можна все життя бурчати, хникати, нарікати: чи одного немає, чи іншого — все не так, як хочеться.
Більшість жителів нашої планети постійно незадоволені своєю долею. У XIX столітті філософ Дюрінг, відомий тим, хто отримав радянську освіту, по «Анти-Дюрінгу» Енгельса, пояснював етичну зіпсованість людства розлиттям по всьому світу песимістичної отрути ворожих життю світобачень; він мав на увазі дарвінізм, боротьбу за існування і подальші руйнівні теорії, що перекрутили мислення у бік заздрості й підозрілості і обернулися революціями, насильством, наругою і деморалізацією особистості.
Преподобний Антоній харчувався переважно хлібом і водою, не лікувався і ніяк не доглядав за своїм тілом, ніколи не мився; прожив він 105 років, і до самої смерті, до якої готувався, тріумфуючи, ніби повертався в рідне місто з чужого, він зберіг міцне здоров’я, прекрасний зір, не втратив жодного зуба, працював руками, ходив на своїх ногах. На думку лікарів, морок і відчай приносять організму більше шкоди, ніж найважча фізична недуга; легко уявити, наскільки згубна дія суму та зневіри на душу.
Преподобний Феодор Студит вважав, що песимізм виходить безпосередньо з пороків: чорний як ніч гордій, ласолюб, нероба, наклепник і соромітник. Будь-яке беззаконня підлягає каяттю і розрішається милістю Божою, але зневіра перевершує всі гріхи, бо закриває Христа, подібно до хмари, що приховує сонце, і стає сатанинською пасткою, сіючи сумніви.
Дехто, приходячи в Церкву, чомусь вважає належним для християнина нещасно-скорботний вигляд і боїться не лише сміятися, але навіть посміхатися, оголюючи зуби. Інші ж, подібно до Гоголя, уявляють, що хвороблива туга, важкість і бажання втопитися якнайкраще допомагають отримати звання ченця; а після висвячування батюшки, ототожнюючи значимість сану з власною важливістю, напускають крижану неприступну солідність і відкривають рот лише для того, щоб вчити, викривати і наставляти.
Жартівливість зовсім не вітається: одного ієродиякона, що назвав собачку Катавасією, звинувачували прямо в підриванні Православ’я. Зате розповідають випадок у Греції: варто було подати на обід нашим суворим богомільним батюшкам вино, як натягнута обстановка розрядилася: пішли жарти, анекдоти і байки; під кінець тривалої трапези пишний архімандрит, відкинувши сувору поважність, виконував соло «Сережку вільхову», а всі решта недружньо підтягували приспів і змахували сльози ностальгії.
Розповідали також про паломницьку групу з великого монастиря, що відвідала італійські святині; ченці, як відомо, народ музикальний; вони до самозабуття виспівували тропарі по черзі всім святим, чиї мощі лежать в соборі Святого Петра; коли на закінчення по бойовому грянули «Русь Свята, бережи віру православну», в храм збіглися стривожені карабінери, але швидко розібралися, ніякого інциденту не відбулося. Після повернення паломники в числі інших вражень розповіли отцю намісникові цей епізод, а той задумливо, без тіні посмішки прокоментував: «Так... спробували б вони у нас тут заспівати, ми б їх на вогнище...»
Почуття гумору необхідне як повітря, особливо ченцям, як ліки від пихатості, що загрожує тим, кому дано так багато (Лк. 12, 48). Хтось із письменників мимоходом відмітив: «сміхотливий, як усі ченці»; зрозуміло, споконвіку гумор властивий безтурботним людям, біднякам, тим, кому нічого втрачати і нікого боятися; судячи з літературних творів, найдотепнішими є люди з низів, жебраки, блазні, скоморохи, слуги, могильники; лиходії зовсім не здатні до гумору: всі скорботи і гріхи, писав Честертон, породила буйна гординя, нездатна радіти, якщо їй не дане право влади*.
* Цит. по: Диакон Андрей Кураев. Почему православные такие?.. М., 2006, с. 144.
Недарма велика частина церковних анекдотів, розсипаних на православних сайтах в Інтернеті, присвячена ченцям, завжди готовим посміятися над собою; гумор оголює дистанцію між уявним, словесним благочестям і його дійсним наповненням:
— Чи можна спастися? — запитує послушник.
— Практично неможливо, — відповідає о. Савва, — але спробувати варто.
— З чого ж почати?
— Подзвони мамі.
Гумор підмічає дуже поширену незнищенну, на рівні інстинкту, схильність до забобонів: дві черниці, повертаючись зі служби, завмирають в нерішучості, оскільки дорогу перебігла чорна кішка.
— Чого ж ви такі маловірні, — заспокоює їх третя, — плюньте через ліве плече і йдіть далі!
Гумор виправляє звичні загальні поняття у бік живої дійсності: хтось, бажаючи випробувати християнську незлобність, ударив ченця по обличчю; той підставив другу щоку і отримав ще один ляпас, після чого сказав: «А третьої (щоки) у мене немає!» — і відправив бешкетника у нокаут. Гумор змушує нас переглянути, наскільки істинна неважка зовнішня праведність.
У переповнений людьми храм входять двоє в масках з автоматами:
— Хто хоче отримати кулю за Христа, направо, інші на вихід!
Коли залишається декілька чоловік, оголошують:
— Ну ось, віруючі в зборі, можна починати богослужіння.
Гумор висміює тих, що самовільно зробилися вчителями (Як. 3, 1), розкриваючи їх ідейну пихатість, яка вирує з найнікчемнішого приводу. Гумор — прекрасний засіб від бездумного лицемірного рабства звичним умовностям. Гумор викриває гордісну відчуженість і сліпоту: один чернець прийшов до Ілія Відлюдника і сказав йому:
— У миру я зустрів людину, яка була про себе дуже хорошої думки.
— Будь упевнений, — відповідав йому Ілій, — що коли у когось про себе дуже хороша думка, то це єдина хороша думка, яка у нього є*.
* Отцы пустынники смеются. М., 1996, с. 49.
У невтішних обставинах, що призводять до відчаю, гумор володіє властивістю послабити біль і додати сили жити далі. Святитель Іларіон (Троїцький) запитав прибулого в табір ігумена одного з монастирів:
— За що ж вас заарештували?
— Та служив молебні у себе вдома, — відповів той, — ну, збирався народ, і навіть бували зцілення.
— Ах от як, навіть зцілення бували... скільки ж вам дали Соловків?
— Три роки.
— Ну, це мало, за зцілення треба було дати більше, радянська влада недогледіла.
Ситуація зовсім не весела, але напевно і учасники діалогу, і всі його свідки щонайменше посміхнулися і хоч на мить відключилися від горя і тягаря, від усвідомлення втраченого без будь-якої провини життя, яке «пропадає без діла і без користі»*, і знов віднайшли людську гідність. Людину, загрузлу в болоті повсякденного жаху, гумор ніби підштовхує до свободи від підпорядкування тваринній природі, до світла від закону самозбереження, що тягне на дно.
* Жития новомучеников и исповедников Российских ХХ века. Декабрь. М., 2004, с. 136, 154.
Гумор, звичайно, не має нічого спільного з іронією, хворобою інтелігенції «все ставити під сумнів», нібито підносячись над життєвим гармидером, а насправді повзаючи по його поверхні, з однаково награним сарказмом сприймаючи добре і погане; і вже безумовно, хоча б елементарне відчуття такту не дозволить реготати над розв’язним анекдотом або старенькою, що посковзнулася.
Але «аскетичні» намагання обмежити або зовсім викоренити сміх приречені на невдачу, бо людина є істотою, схильною сміятися, — як писав преподобний Іустин Попович в статті про свого друга, відомого сербського комедіографа Браніслава Нушича*, чиї п’єси, особливо «Доктор філософії», з галасливим успіхом йшли і у нас, в обхід жорстких рамок стерильного радянського репертуару.
* Собрание творений преподобного Иустина Поповича. М., 2004, т. 1, с. 225.
Природа сміху завжди залишається таємницею, яка веде до бездонних глибин особистості, безперечним є лише одне: сміх розковує, тобто тимчасово звільняє — від страху, напруги, від виконання якоїсь ролі, від кóрчів ураженого самолюбства; вірно, що Спаситель ніколи не сміявся — але це тому, що, не маючи гріха, Він завжди залишався вільним*.
* Примітка С.С. Аверинцева.
Преподобний Серафим говорив: той, хто знехтував світом, завжди веселий, а сум нерозлучний з пристрастями; у пору послуху на кліросі він смішив і розважав співаків, блазнював, юродствував, розганяючи втому, яка, на його думку, викликає зневіру. Преподобний Амвросій Оптінський змолоду умів розворушити будь-яку компанію смішними експромтами, несподіваними епітетами; веселість не залишила його і в званні старця: винахідливо й талановито, з віршами і примовками, які так і сипалися, чи то з пам’яті, чи то були вигадані ним самим, він знаходив шлях до душі, замкненої через сором і збентеження, не травмуючи гордого серця, бо «правда груба, хоть и Богу люба», а «от ласки у людей бывают совсем иные глазки». Любов, говорив святитель Тихон Задонський, віднайде слова, якими можна підтримати («созидать») ближнього*.
* Святитель Тихон Задонский. Сочинения. Т. 2, с. 319.
У тих же цілях невичерпний дар дотепності застосовував афонський старець Паїсій.
Хлопці сказали:
— Геронда, хотіли, щоб ти тут перед нашими очима зробив диво, щоб ми увірувати в Бога.
Старець відповів:
— Почекайте трохи.
Пішов до келії, приніс ніж і сказав весело парубкам:
— Сідаєте, хлопці, в ряд, відріжу вам голови і приклею дивним способом; лише відсуньтеся один від одного, щоб не переплутати потім!*
* Иеромонах Христодул Агиорит. Старец Паисий. Свято-Покровская монашеская община, 2000, с. 160–161.
Не будучи пафосним, він своєчасним вдалим жартом миттєво встановлював контакт з ким завгодно і, добродушністю та простотою завоювавши довіру, починав тоді серйозну бесіду про найважливіше. Святитель Григорій Палама, коментуючи пораду апостола Якова мати повну радість (Як. 1, 2), роз’яснював: автор закликає не до невідчуття скорботи, це неможливо; але до того, щоб бажаний Богу настрій був сильнішим за відчуття скорботи*, як читається на кожній утрені: звесели нас у всі дні наші — за ті дні, коли Ти смиряв нас, за літа, коли ми бачили зло (Пс. 89, 15).
* Беседы (омилии). Вказ. вид., ч. II, с. 67.
Житіє преподобного Симеона Нового Богослова відобразило один вельми злий період, коли, здається, весь світ повстав проти святого: братія робила замах на його життя, архієрей намагався спіймати його на єресі, синкел невтомно писав доноси, шість років тягали по судах, врешті-решт його вивезли на човні за межі обителі і кинули взимку без теплого одягу і їжі біля колони засудженого дельфіна. І ось, сповна відчувши перемогу, взяту безумством і заздрістю, преподобний без гіркоти віддає вдячність Богові, а пізніше письмово дякує і гонителеві за скорботи, які принесли переслідуваному славу, радість і вінці, наповнили веселощами, звели на вершину духовного знання і стопи розуму утвердили на камені*.
* Прп. Симеон Новый Богослов. Прп. Никита Стифат. Аскетические произведения. Указ. изд., с. 168.
Один ієромонах, о. В., якого за видатну сміливість думок менш освічена братія називає «трішки єретиком», говорить, що Господь його особливо любить, як мати любить дитя-каліку, і часто запитує: ну чого ви сумні такі? Поганий настрій він вважає образою Бога: уяви, ти підібрав каліку на смітнику, помив, обігрів, годуєш, поїш, усяк догоджаєш, а він все одно невдоволений, бурмоче щось під ніс, ображається... такий собі стомлений похмурий гість на негідній землі, непридатній для його пихатої величності...
І не треба виправдовуватись фанатичною скорботою через гріхи: зовсім навпаки, блудний син, митар, що покаявся, вчорашній розбійник, мають значно більше підстав для радості, ніж бездоганні розумники, що не скуштували гіркоти падіння, не відчули болю і не знають вдячності за зцілення. Греки початок Великого посту за традицією відзначають простодушною дитячою акцією: запускають з високих горбів повітряних зміїв, які символізують поривання угору і радість від приходу весни покаяння. «Якщо зажурившись, знудившись і бичуючи себе, станеш ти каятися і плакати багато, то не отримаєш жодної користі, — стверджує преподобний Симеон Новий Богослов, — бо Він є радість і незгоден входити в будинок, де сумують і тужать»*.
* Слова прп. Симеона Нового Богослова. М., 2006, с. 411.
Кажуть, на Афоні веселість ченця є критерієм правильності його подвигу; так бачить і преподобний Макарій: радість — свідчення втіхи небесної благодаті*, яка подається за щирість. Що може засмутити ченця? образи? скорбота? смерть близьких? Все зло, все тлінне земне просвітлюється сяянням вищого світла, освячується цінностями небесними, стає приводом для осмислення і сходинками до вічності.
* Св. Макарий Великий. Добротолюбие. Т. 1, с. 221.
Якщо можна говорити про християнську гідність, то вона полягає в тому, щоб не проливати соплів, жаліючи і оплакуючи себе; у тому, щоб не дозволяти свідомості в хаосі паніки безглуздо блукати по стихіях світу; у тому, щоб дякувати Господу за це нове, розумне, серйозне життя з Ним; у тому щоб дивитися вгору і не в собі шукати цінності і опори, а припадати до Джерела животворящого і живоносного; у тому, щоб завжди вірити: Господь милостивий, а це означає, що все діється на краще.
