— Ну що ви, це якось незручно...
— Незручно спати на стелі.
Моя улюблена пора — сніданок. На ранковому столі з’являється холодне масло, вершки для кави, м’який рогалик і сир. Снідати приємно без поспіху, поглядаючи при цьому у вікно, де стрибають шпаки, світить сонце й акація підставляє йому ніжні гілочки.
— Що ти тримаєш чашку на відльоті? — сміється мама.
Це у нас такий сімейний вислів — «на відльоті». Наприклад, ти їси щось смачненьке і збираєшся покласти собі ще, але, оскільки ти культурна людина і не хочеш виглядати жадібним, то ставиш свою тарілку не перед собою, а ніби осторонь, ніби й не цікавлячись зовсім, що там таке чудове лежить, і потім непомітно береш по шматочку. Всім зрозумілий цей спектакль, всі свої люди, але це така гра. Зрештою, хтось не витримує і каже: «Та постав ти тарілку як слід! Що ти її тримаєш на відльоті?» Після цього ти вже не церемонишся, усі сміються, і стає ніби вдвічі смачніше.
Ми з дитинства звикаємо до того, що потрібно поступатися місцем, ділитися цукерками або іграшками, допомагати батькам, а інакше — негарно. Коли люди виростають, то говорять по-іншому — «незручно» або «ніяково». Незручно телефонувати посеред ночі, надто голосно розмовляти в громадських місцях, просити грошей у борг, вказувати іншим на їхні помилки, скаржитися на життя стороннім людям, вішати свою мокру білизну над чужою, так, щоб на неї стікала вода, вимагати підвищення зарплати, йти з роботи вчасно, не затримуючись, їсти без ножа, однією виделкою, їздити «зайцем», перебігати дорогу на червоне світло... Інтелігентна людина нікому не заважає жити і якомога менше уваги вимагає до своєї персони.
Але буває і «перегин». Вам ніколи не зустрічалися люди, які всього бояться і всього соромляться? Вони до такої міри бояться когось потурбувати, що, здається, раді були б жити під землею або стати невидимками. Такій людині ніколи і нічого не потрібно, вона нічого не хоче на день народження, просить не купувати їй квітів, тим більше подарунків, не витрачати на неї гроші, вічно вибачається, перш ніж про щось запитати (і після теж), ходить тихенько, ніби пригинаючись до землі. Робота в колективі для неї — мука, тому що вона соромиться зробити перерву і випити чаю, якщо в кімнаті знаходиться хтось іще. Чашку вона ледь утримує двома пальцями, що називається, «на відльоті», самотня цукерочка нудиться в обгортці (найчастіше вона так і залишається там лежати, тому що сором’язлива людина не може дозволити собі нетактовність — жувати при свідках).
Як люди від простих правил пристойності переходять до суперізоляції від усіх інших людей? І чи потрібна їм любов, допомога, підтримка? Чи будь-який прояв участі з боку оточуючих, навпаки, мучить їх, змушуючи відчувати себе «ніяково»? Це сумнозвісне слово, якесь дурне слово «ніяково», узагалі-то, допомагає нам обманювати себе і ближніх. Ось, знайомий їде у відпустку і запитує, яку книгу привезти з Москви. Або, може, ще що-небудь? — Що ти, що ти, — відповідаєте ви, перш ніж він договорить (навіть якщо вам щось потрібно). — Нічого не потрібно! Зовсім нічого! Не смій і думати про це! Може, людина хотіла вибрати подарунок з любов’ю, виявити турботу, допомогти знайти нову цікаву книгу — але вона натикається на мармурову стіну пристойності, яка наказує нам нічого не хотіти і ні в кому не мати потреби.
Про цю «стіну» багато пишуть дослідники західного менталітету (особливо Англії). Мовляв, англійці такі далекі одне від одного, навіть родичі, батьки і діти, бабусі та онуки! Ніхто не цікавиться по-справжньому, як у тебе справи. Якщо і запитають при зустрічі — how are you? — Все у тебе повинно бути fine або alright. Дійсно, для англійців (а мені доводилося з ними спілкуватися) головний принцип — невтручання в чуже життя і повна свобода самовираження. Недарма в Британії так багато ексцентричних людей. Ти християнин, колекціонер будиночків для кішок, феміністка, байкер, буддист, гей? Будь ласка, будь ким завгодно, вір у що завгодно, лише б закон не порушував і не зачіпав нічиїх прав — бути ким завгодно і вірити у що і в кого завгодно.
Роз’єднаних до неможливості людей намагаються хоч якось зібрати воєдино за допомогою дубуватого слова «толерантність». Це не любов, а всього лише «терпиме ставлення одне до одного». Толерантність — це коли біла здорова дитина з благополучної сім’ї не вважає для себе «незручним» дружити з чорною дитиною-інвалідом із бідної сім’ї. Проводяться фестивалі та зустрічі, присвячені толерантності: діти малюють картинки, на яких усі товаришують із усіма. Такі виставки на рівні ЮНЕСКО — це добре, ніхто не говорить, що це погано, але все-таки, якщо вдуматися, хіба не дивно доводити дітям XXI століття, що дружити — можна і потрібно? Та ще й придумувати для цього спеціальний термін.
За звичкою сварячи усіх іноземців, ми пишаємося широтою слов’янської душі, нашою гостинністю, взаєморозумінням — і не замислюємося: а чи немає і в нас цього «європейського» відчуження? Адже все більше людей (особливо молодих) хочуть бути самодостатніми, фінансово й інтелектуально незалежними, оригінальними і — самотніми. Модно бути красивим, здоровим і багатим, тобто нікого особливо не потребувати. За свою чашечку кави дівчина поспішає заплатити сама (щоб у жодному разі не бути зобов’язаною!). Булгаковська фраза: «ніколи і нічого не просіть» актуальна як ніколи. Її повторюють і повторюють, не згадуючи про те, який персонаж вимовляє її у романі.
Є й інша фраза, яку чомусь особливо люблять повторювати успішні люди в телевізорі: «Ніхто нікому нічого не винен». Вони мають на увазі, що розподільної системи, яка діяла в СРСР, більше немає, і доводиться розраховувати на себе, якщо хочеш чогось у житті досягти — але виходить щось гнітюче. Зовсім ніхто? Зовсім нікому? Невже зовсім нічого? На жаль, ці фрази звучать переконливо і привчають нас жити в якомусь безбарвному, нещадному світі. Подивіться, як поводяться влітку абітурієнти, знервовані, засмикані, утомлені від боротьби за прохідні бали. Багато хто заздалегідь налаштований на те, що нікуди не вступить. Незрозуміло, які цілі переслідують ті педагоги, які розповідають випускникам і студентам, що світ жорстокий, все скрізь куплено і ніхто нікому не потрібен. Залишається сподіватися, що в цьому «психологічному тренінгу» нам вдасться залишитися нормальними людьми, які не соромляться вірити, любити, радіти і допомагати один одному.
Одна моя знайома якось зауважила: «У церкві люди весь час чогось просять. Я так не можу — вічно набридати Богу своїми проблемами...» Напевно, єдиними людьми, які завжди, усе своє життя просили і потребували інших, були жебраки та юродиві, «Божі люди». Їх не просто жаліли, але здавна любили якоюсь особливою любов’ю, змішаною із вдячністю, тому що вони не лише просили, але й приймали допомогу, тобто давали можливість тому, хто подає, зробити добру справу. Адже для того, аби щось дати, потрібні дві людини: та, яка дає, і та, яка приймає. А якщо одному незручно запропонувати допомогу, а іншому ніяково її прийняти — люди розходяться, так і не зустрівшись, і знову ми — індивідууми, ніяк не пов’язані одне з одним.
Это логично из ролей, которые приняты в обществе и, возможно, из их генетических особенностей, но у мужчин это тоже иногда принимает извращённые формы. У меня папа поздно женился, и всё умеет делать в быту. В результате он не только не хочет (что никого бы не удивило), чтобы я его содержала, но и боится, чтобы я приготовила пищу специально для него, постирала лично для него. Феминизм феминизмом, но это выглядит, как какой-то невроз. Странный страх, что кто-то позаботится о тебе.
Я другая. Возможно, это типа женская роль, возможно, я нагловата, но никогда не отказываюсь от маленькой помощи, чаю и пироженки в гостях и т.д. И мне становится ужасно неудобно, когда кого-то при мне угощают домашним печеньем, а он отказывается так, буд-то подозревает, что его хотят отравить.