«Аж до смішного неймовірно: був цілий світ — і вже нема

Кінцевий пункт російської літературної еміграції

«Взросление — пожизненный урок Умения творить посильный пир. А те, кто не построил свой мирок, Охотно перестраивают мир», — мудро зіронізував поет. У те, що шляхом написання чудових літературних текстів можна перебудувати на краще світ і людей, вірили мільйони російських інтелігентів протягом двох століть. А неминучий крах цієї літературної релігії став найбільшим болем і головною духовною подією для всієї творчої частини російської еміграції 20–30-х років минулого століття.

Ке фер?

Активне читання мемуарів і біографій великих російських парижан міжвоєнного часу рано чи пізно викликає у сучасного читача подив. Ми бачимо людей, які страждали перш за все від незатребуваності, але які не прагнули працювати по-західному; котрі намагалися змінювати світ спогляданням — і це на Заході, де цивілізація заснована на неспоглядальних принципах.

Чому на одного Гайто Газданова, який пропрацював 24 роки шофером таксі, а перед тим розвантажував кораблі, мив потяги, учителював, а на старості співпрацював із радіо «Свобода» — а для цього йому довелося переїхати з Парижа до Мюнхена (і все це зовсім не вбило його музу) — припадає сотня літераторів, котрі, за прикладом Георгія Іванова, відмовлялися навіть займатися журналістикою і перекладами, аби не засмічувати душу?

Це невміння діяти зафіксувала Теффі з властивою їй іронією — хоч і на прикладі офіцера, а не літератора: «Розповідали мені: вийшов російський генерал-біженець на плас де ла Конкорд, подивився довкола, глянув на небо, на площу, на будинки, на магазини, на строкатий гомінкий натовп, — потер перенісся і сказав з почуттям: «Усе це, звичайно, добре, панове. Навіть дуже все це добре. А от....ке фер?»*

* Que faire? (фр.) — що робити?

Адже й згаданий Газданов, хоч і писав російською, був полтавчанином-харків’янином осетинського походження, а кавказці за межами Кавказу просто «вгризаються» в життя. До речі, цікавий нюанс — велика проза Газданова, оцінена Європою на рівні тих самих Буніна й Набокова — залишилась незрозумілою не тільки для російських побратимів-емігрантів, але й для тієї частини вітчизняної інтелігенції часів перебудови, яка ніколи не покидала країни, внаслідок чого ця проза залишається маловідомою у нас і досі.

Сам же Володимир Набоков — єдиний у цій когорті носій первісно неросійського підходу до літератури — тому й не сприймається він нами як російський еміграційний письменник: він у чомусь був американцем і виразно американським письменником ще тоді, коли писав російською і жив у Європі.

А от практично вся решта російської еміграції 20–30-х років у Франції поділялася на дві діаметрально протилежні групи. З одного боку — люди, які вміли влаштовувати життя собі й близьким. З іншого боку — творча інтелігенція, котра цього не вміла категорично.

Зрозуміло, поділ не абсолютний: зайві люди траплялися і серед нелітераторів (нефілософів, нехудожників, немузикантів). А росіяни, які вміли влаштовуватися, іноді траплялися і серед творців. Щоправда, такі значно частіше опинялися не у Франції, а в цивілізаційно близькій Сербії або в «дореволюційно-російських колоніях» тодішнього Китаю. Або зразу в Америці, де можливостей влаштуватися було більше, і куди рано чи пізно перемістилася більшість російських емігрантів першої хвилі, яка дожила до кінця Другої світової війни.

До того ж православна церковна інтелігенція у переважній більшості належала саме до першої групи емігрантів, яка добре облаштовувала сімейно-побутове або чернече життя. І це твердження легко довести: якщо церковний інтелігент-емігрант мав нащадків, вони майже без винятку ставали носіями мови країни проживання — але ж це дуже засмучувало інтелігентів позацерковних.

Секта світооблаштовувачів

Власне, чому літератори «нічого не робили» — зрозуміло. Вони відчували себе носіями хисту, великого мислительно-мовного хисту — і вважали неможливим розміняти цей хист на щось менше, аніж велика література. Про те, що висока бездіяльність вища за метушливе діляцтво, написано в половині російської літератури, включаючи казки, та у чверті літератури близькосхідної. Саме в російській літературі, крім образів «зайвих людей», сяє яскравий пунктир, який починається пушкінськими «благословенними лінощами» і проходить через фігуру Обломова до головних героїв Достоєвського, котрі, хоч і багато рухаються, думають і говорять — але ніяк інакше в житті не діють.

Та найразючіше те, що допоки літератори жили в Росії, вони за такої позиції примудрялися не тільки виживати — але й жити з постійним душевним підживленням свого хисту. І справа в Росії була навіть не у дворянському «вродженому» капіталі багатьох письменників ХІХ століття — і не у високих гонорарах Золотого та Срібного віку російської літератури (у тому числі захмарних багатотисячних доходах, влаштованих Горьким у його видавництві «Знання»: після виходу першої ж книги письменники могли спокійно податися на кілька місяців у мандри по Європі, навіть не замислюючись у найближчий рік про хліб насущний).

Зауважимо, що багато емігрантів до від’їзду до Європи встигли пожити перші післяреволюційні роки на батьківщині, коли вже не мали не те що гонорарів, але й жили без опалення. Та й самі їхні тогочасні помешкання й харчі (навіть у петроградському «Будинку мистецтв») були чимось середнім між проявом якогось життєвого глуму й загрозою зникнення. Проте й тоді російські літератори були у своїй рідній стихії.

Це була стихія сакрального, священного, високого ставлення до написаного слова. Стихія релігійного сприйняття літературних подій — і самого літературного середовища. «Для Росії література — точка відліку, символ віри, ідеологічний і моральний фундамент», — таке кредо не просто міститься в прекрасному збірнику літературно-пізнавальної есеїстики «Рідна мова» Вайля та Геніса: їхній вступ до російської літератури саме з цих слів і починається.

Отже, аж до падіння СРСР для абсолютної більшості російських людей література була однією з найпотужніших релігійних складових. А для самих письменників літпроцес був життям такої собі могутньої священнодійної секти, що безпосередньо впливала на долю світу. Не гріх буде сказати, що російські літератори (і трохи меншою мірою філософи, художники, музиканти) відчували себе священнослужителями цієї літературної релігії, котра охоплює своїми засобами весь світ.

Вони не були зайвими людьми. Приміром, будь-який європеєць або американець, довідавшись про термін «зайві люди», легко записує до них не тільки Печоріна, але і його автора, неприкаяного Лермонтова. Однак насправді патріарх літератури (зовсім молодий, однак безперечний патріарх), написавши вже десяту частину ­своєї безперечної класики і побачивши її поширення — а в російських реаліях це означає: могутній і масовий світоглядний вплив, — уже, грубо кажучи, спав спокійно і взагалі не боявся смерті. Він зробив головну справу російської інтелігенції — і тим виконав надзавдання, що полягало у зміні світу текстами.

Звичайно, коло читачів класики складав невеликий відсоток населення імперії. Але колективна підсвідомість цього кола незримо впливала на багатотонну машину колективної підсвідомості решти населення імперії незалежно від національностей. А колективна підсвідомість інтелігенції керувалася свіжими літературними текстами в цілковито незвичному для світу буквально ручному режимі.

Відблиск цієї надреальності літератури падав і на авторів іноземних. Ні в Англії, ні в будь-якій іншій країні не було стільки байроністів — котрі переносили інтонації англійського поета до свого власного життя. Не могло бути ніде й такого Срібного віку з його релігійно-еротичним струмом, яким іскрилося життя літераторів, — хоч і виросло це явище почасти з поезії французького символізму.

Ніде, зрештою, не сприймався б імператор Николай І уже найближчими поколіннями як такий собі посередній політик епохи Пушкіна, відомий переважно тим, що заважав жити й творити останньому. І в жодній з країн, що воювали в Першій світовій, ця війна не могла стати менш значущою у сприйнятті літераторів, аніж пітерське літкафе «Бродячий собака» — як це трапилося в російських головах.

«Поводирі душ, а не мас»

І от приблизно третина творців цього Срібного віку (і підлітки, які рівнялися на них і швидко теж ставали поетами) опинилася у Франції 20–30-х. Найразючіше, що тут вони намагалися продовжити ту саму російську традицію зміни світу літературою. Але якщо публікації та літконцерти з переповненими залами до якогось часу дають їм мінімальні кошти — то відсутність зміни світу, зміни колективної підсвідомості від їхніх текстів приховати не вдається.

Захід не змінюється і аж ніяк весь не вирує ні від творчості нобеліата Буніна, ні від творчості Набокова, Цвєтаєвої, Ходасевича з Берберовою, Г. Іванова з Одоєвцевою, не кажучи вже про Адамовича, Оцупу, Ладинського, Бориса Поплавського і так далі. Нічого не змінюється й від організаторських камерних зусиль Мережковського та Гіпіус; їхній гурток «Зелена лампа» зовсім не сягає «атмосферного» рівня релігійно-філософських зустрічей і цехів поетів початку ХХ століття в Росії.

Утім, перше десятиліття еміграції літературна інтелігенція мало переймається з цього приводу — ще сильною залишається масова віра у швидкий «кінець більшовиків» і повернення на батьківщину. Але коли настали 1930 ті та виявилося, що швидше впаде Європа, ніж тодішній СРСР; коли стало зрозуміло, що навіть переважна маса російських емігрантів прагне підключитися до колективної підсвідомості Заходу, а не власної інтелігенції; коли виявилося, що сприйняття літератури навіть у «своїх» набуло загальносвітового типу — або публічно-розважального, або літературознавчо-наукового, але зовсім не світоглядного — мав відбутися страшний злам.

І він стався досить символічно — будучи оформленим у вигляді одноразової події. У 1932 році російський поет і публіцист Горгулов, який писав під значущим псевдонімом Павло Бред, застрелив доброчесного і патріотичного 75-річного президента Франції Поля Думера. Лише у 2011 році відбулася подія, що стала в один ряд (не за кількістю жертв, а за символічністю) з цією горгулівщиною — акт норвежця Брейвіка на острові Утойя — цю паралель негайно відзначив Дмитро Биков. Звісно, в обох графоманів, і 80 років, і рік тому, було якесь обґрунтування їхніх вчинків, що зайняло безмежну кількість сторінок — але воно ще більш безглузде, аніж самі вчинки. Важливіше для нас інше: підсвідоме бажання обох божевільних терористів попередити про щось світ таким екстравагантним способом — здійсненим після того, як попередження у вигляді тексту не вплинули на світ.

Потім, того ж 1932 року, ще одна літераторка — теж, як і Горгулов, кубансько-козачого походження — Єлизавета Скобцова, живий «носій Срібного віку», прийняла чернечий постриг з ім’ям Марія (зараз Mère Marie конанізована Константинопольським Патріархатом як преподобномучениця).

А ще раніше, у 1926 му, прийняв постриг молодий, успішний «літературний дворянин» — поет Дмитро Шаховськой — він у майбутньому стане видатним архієреєм американського православ’я. Ці сигнальні дзвіночки і мали продемонструвати літературній еміграції неможливість жити на Заході їхніми минулими літературно-світозмінювальними мірками, показати необхідність виходу з цього кола. Але дзвіночків майже ніхто не почув.

А Нобелівська премія з літератури, отримана в наступному 1933 році Іваном Буніним (а фактично — всією російською еміграцією в його особі), мала стати надмогильним каменем цієї інтелігентської ідеї — адже, власне, і саме бунінське «Життя Арсеньєва» було автоепітафією колишній колективній підсвідомості. Проте, як часто буває в нас, замість тризни по літературній еміграції відбулася «гальванізація трупа», — як це російське явище називає той самий Биков.

«Ласково кружимся в вальсе загробном на эмигрантском балу»

Літератори підбадьорилися. А відчуття безглуздя все одно посилювалося. У 1935 році світ полишає талановитий 32 річний поет Борис Поплавський. У 1939 му помирає від хвороби (але явно депресивного походження) теж нестарий Владислав Хадасевич.

У 1941 му не стало Цвєтаєвої — всупереч поширеній думці, мені здається, що її відхід обумовлений не перебуванням у СРСР в останні кілька років життя, а навпаки, неперебуванням у ньому ж перед тим — її проймала отруйна депресія чисто емігрантського характеру.

Нарешті, знаменний свого роду постриг проходить і Антонін Ладинський — від кінця 1930-х він стає заповзятим соціалістом, пише наївно-сервільні вірші про колгоспників, і нарешті його виганяють з Парижа, певно, йому ж на радість. Дописувати «Анну Ярославну — королеву Франції» автору довелося вже в СРСР, неподалік від батьківщини головної героїні.

У багатьох літераторів надто помітна втрата моральної чутливості — проте зовсім не в дусі містично-еротичного Срібного віку. Йдеться про речі, які не пояснити фізіологічним «затьмаренням», речі значно більше продумані й легкодухі.

Наприклад, Одоєвцева у «На берегах Сени» змальовує не менше чотирьох жахливих вчинків Георгія Адамовича (програв у казино гроші на її ж квартиру і, більше того, змусив її відіграватися в Монте-Карло, знаючи, що це вже безглуздо; пустив неправдиву чутку, що Одоєвцева з чоловіком під час окупації влаштовувала прийоми для німецьких офіцерів — такий «донос» у кінці 1940-х у Франції означав втрату друзів і добре якщо не тюрму; у голодні роки познущався над дівчиною, примусивши її шукати їжу, яка буцімто була у квартирі і якої насправді не було — і таке інше). Але дивовижно: мемуаристка не відчуває, що говорить про гидотні речі, котрі вражають читача, буквально про сморід душевний, про те, що після будь-якого з таких вчинків людині, яка змогла таке зробити, не подають руку; для неї важливіше, що Адамович — гарний поет.

Крім цього, в емігрантських мемуарах ми зустрічаємо надзвичайну кількість творчих людей, які страшенно бояться лишатися на самоті. Дивна масовість неврозу показує його підсвідому природу: з-під літературоцентричної особистості висмикнули ґрунт, викинули у безповітряний простір, — отак це ними відчувалося. Останні вірші Георгія Іванова добре передають містичний жах цієї богопокиненості.

Це звучить по-блюзнірськи, але я впевнений, що чимало з емігрантів-літераторів іноді заздрили радянським побратимам, які гинули в таборах і прогиналися під владу. Коли Сталін телефонував Пастернаку і питав про Мандельштама або коли він разом із Ворошиловим і Берією відвідував хворого Горького — це ж було знаком приналежності до долі світу, здійсненням потаємних мрій російського літератора.

Що приховувало зерно

І лише в 1950-і роки, після тектонічного зсуву Другої світової, літератори-емігранти погоджуються з анігіляцією своєї літературної віри. Цікаво, що франкомовна фантастка російського походження Наталія Геннеберґ у першому ж романі «La naissance des dieux» («Народження богів») включає поета, вченого і космонавта до числа останніх людей, які залишилися на землі та мають можливість створювати з туману нові істоти — так от, в обох непоетів виходять нормальні «конструктивні» істоти, люди й тварини, а в поета постійно виходять чудовиська... Це був вирок «літературній релігії».

Зате усвідомлення цієї втрати смислу і краху дало такі шедеври як передсмертні вірші Георгія Іванова, з котрими по силі відчаю мало що можна порівняти.

І лише небагатьом авторам вдалося знайти з цього відчаю вихід — наприклад, про це свідчить чудова інтонаційна тканина передсмертного ж роману Ладинського «Останній шлях Володимира Мономаха». Цей роман — дуже російський або український випадок (естафету цей репатріант підхопив у киянина Марка Алданова — і передав її теж киянину, але вже неемігранту: Павлу Загребельному): абсолютно історичний текст містить не тільки натяки на сучасність, а й імпре­сіоністичний тон, що звучить поміж слів і вловлюється на якомусь нижньому поверсі сприйняття (адже й «Війну і мир» ми любимо більше за міжрядкову світлу імпресію, а не за ті смисли, які належиться знайти в ній при вивченні в школі).

І цей тон у Ладинського якось поступово показує повільне віднайдення цілком релігійного смислу життя адміністратором-полководцем крізь його метушливі начебто і непривабливі часом справи (а радше, всупереч їм). І дивовижне незнайдення такого смислу неймовірно милим і сонячним, яскраво-душевним, але все-таки позбавленим духовної глибини гуслярем Златом, котрий саме й уособлює мистецтво-як-релігію.

Нарешті, без цього емігрантського краху літератури-релігії не з’явилося б «Пробудження» пізнього Газданова — яке сюжетом вже прямо вказує на часткове віднайдення втраченого смислу життя певним нелітературним діяльним способом (інтригу не розкриватимемо).

Подібні виходи — і сама можливість вихід знайти — і були плідні паростки емігрантського літературного зерна, яке свого часу відчайдушно опиралося зіт­к­ненню із землею звичайних справ і з землею західного світу, так жадало насичувати собою повітря, висіти перед очима всіх — але того не відало, що якщо пшеничне зерно, впавши в землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, але принесе багато плоду (Ін., 12, 24).

Таким чином, емігранти першими пройшли через смерть ідеї змінити світ текстами — просвітницької ідеї ХVІІІ століття, що затрималася в Росії як спокуса на кілька століть (та й на Заході відроджувалася, наприклад, у рок-музикантів — і знову ж, закінчилася безглуздим терактом: убивця Джона Леннона помстився кумирові за відсутність кардинальних змін світу, які він від Леннона та від усього рок-мистецтва очікував). Ті, хто залишився в СРСР, та їхні нащадки — тобто ми з вами — пережили це вже в 1990–2000-х — саме тоді й поезія, і проза, і рок-н-рол, і бардівська пісня стали остаточно «мертвими»: не в сенсі фактичного зникнення, а в сенсі втрати віри в їхню релігійно-світозмінювальну функцію.

Нам було набагато легше це пережити. У нас перед очима вже був досвід російських літераторів-емігрантів, які першими провели російську ідею надлітератури на той світ.

Опублiковано: № 3 (57) Дата публiкацiї на сайтi: 25 May 2012

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 5 з 5
13:35 12.06.2012 | a
Пробуждение» позднего Газданова не оттого "cюжетом уже прямо указывает на частичное обретение потерянного смысла жизни неким нелитературным деятельным способом" что автор разочаровался в идее менять мир текстами. Этот роман, думаю - простая плакатная иллюстрация к чисто франкмасонскому "пробуждению духа", "пробуждению воли". Газданов всю жизь был практикующий масон и достиг в своей ложе магистерских высот. Потому и взялся к старости, как Толстой за "Воскресение", так и он за вполне масонское "Пробуждение".

Тут и в назаниях-то параллель: место, которое в изначальном христианстве занимает Воскресение, в масонской антропологии занимает как раз Пробуждение.

Но это не беда еще. Беда, что комментатор А.Клыков и иже ним считают лубок Шмелева и фашизм Ильина более богоносными, чем творчество Пастернака и Быкова. С такими эстетическими взглядами православных уж лучше масонская проповедь Газданова, она-то хоть не лубочная и не фашиствующая :(
23:33 29.05.2012 | Светлана
Спасибо автору за статью и А.Клыкову за комментарий:)
16:12 28.05.2012 | А. Клыков
Спасибо уважаемому автору за статью.
Не уверен совсем, что это может быть интересно отрокам, но за Г. Иванова большое спасибо от немолодых.
Впрочем, и возражения есть: мир меняется, если и не политика и медиа-мир, то мир, каким он нужен Богу. И меняется, если не текстами, (так русские литераторы и философы не мыслили - это слово скорее постмодерна), то тем, что тесты порождает: духовным актом творчества, об этом хорошо писал в своей последней книге "Аксиомы религиозного опыта" эмигрант-философ И.А. Ильин.
Его, как и второго Ивана Вы забыли - Шмелёва его "Пути небесные", "Няня из Москвы" и, конечно, "Лето Господне" - сокровища не только русской культуры, но и русского духа - это более причастно миру перед Богом - его священной истории, чем вся подсоветская писанина, включая, боюсь и многие поздние вещи Б.Л. Пастернака, не говоря уже о постсоветских быковых, сорокиных и прочем зоопарке...
А что до Просвещения и русских его последышей, то правда, конечно, в том, что "просвещение" это в Европе было безбожно, а в России - нет (ну,конечно, в силу нашей отсталости).
Закончу цитатой "И голоса играющих на гуслях, и поющих, и играющих на свирелях, и трубящих трубами в тебе уже не слышно будет; не будет уже в тебе никакого художника, никакого художества" [Откр.18:22].
14:40 28.05.2012 | Диана
Очень понравилась статья!! Я раньше тоже зачитывалась вышеперечисленными авторами в надежде найти в их творчестве какой-то мировоззренческий фундамент, пока не открыла для себя духовную литературу.И тогда вот это ярко-душевное померкло на фоне духовно-глубокого.Какие это разные стороны жизни! Какая разная литература! Благодарю автора, отличная статья!!
16:25 25.05.2012 | blood clot
класна стаття! дуже сподобалась.
втім, із висновком про "смерть" поезії, прози ітп не згоден:)

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: