Ще за життя Бердяєв отримав «титул» філософа свободи. Саме свобода, творчість, свобода творчості — основні теми його творів. Мислитель радикально протистояв будь-якому примусу в духовній та світоглядній сферах. На його думку, особистість має право (і зобов’язана!) захищати свою духовну свободу від будь-яких зазіхань. За таку принциповість Миколу Олександровича не раз «нагороджували»: «я сидів чотири рази в тюрмі, двічі за старого режиму й двічі за нового, мав процес, який загрожував мені вічним поселенням у Сибіру, був висланий зі своєї батьківщини і, напевно, закінчу своє життя у вигнанні» (на жаль, так і сталося).

Відверто кажучи, багато думок Бердяєва не відповідають християнському віровченню. Але — в його творах присутнє істинне горіння духу, і читати їх варто однозначно, — не боячись потрапити на гачок «єретика» й «сатаніста». Адже розум даний людині зокрема для того, щоб вона могла самостійно відсіювати зерно від куколю, не чекаючи, щоб хтось усе вирішив за неї.

Микола Олександрович Бердяєв (1874, Київ — 1948, Кламар під Парижем) — видатний російський релігійний та політичний філософ, представник екзистенціалізму й персоналізму. Поряд із С. М. Булгаковим, П. Б. Струве та С. Л. Франком — один із провідних критиків світогляду революційної інтелігенції — в його «послужному списку» участь у відомих збірках «Віхи» (1909) та «Із глибини» (1918).

У 2014 році виповнюється 140 років із дня народження мислителя.

1. Суворий історичний песимізм звільняє нас від усіляких земних утопій та ілюзій досконалого суспільного устрою. Але він не звільняє нас від обов’язку усіма силами здійснювати Христову правду. Нелегко перемогти радикальне зло людської природи та природи світу, і остаточна перемога над злом є преображення світу, «нове небо» та «нова земля». Але з цього не випливає, що ми повинні погоджуватись на владу зла і злу владу, що воля наша не повинна бути спрямована до максимуму правди в житті.

2. «Правий» я чи «лівий»? Питання, що може цікавити лише тих, у кого зовнішній площинний погляд на життя, тих, хто не визнає виміру глибини. Воістину, «правість» і «лівість» виходять від руху по поверхні. Будь-який рух вгору чи вглибину не може бути ні «правим», ні «лівим». Зовнішній рух до поверхні життя привів уже народи до кривавого розбрату й до нечуваних катастроф. І я хотів би, щоб почався рух углиб і вгору. Тому я зовсім не «правий» і не «лівий».

3. У Великій французькій революції і в усіх визвольних революціях була безсумнівна правда, повстання проти зла, звільнення від початкового рабства, але було й нове зло, обоготворення людської стихії, поклоніння новому земному богу замість Отця Небесного, з яким поєднав нас Христос. Гуманізм, релігія людства, людської могутності та людської досконалості, став пафосом нового людства, яке втратило Бога. Гуманізм остаточно переконав людей нового часу, що територією цього світу вичерпується буття, що нічого більше немає і що це дуже відрадно, оскільки дає можливість обоготворити себе.

4. Спасіння від гріха, від загибелі не є кінцевою метою релігійного життя, спасіння завжди від, а життя повинно бути для. І багато чого непотрібного для спасіння потрібне для того, для чого саме спасіння потрібне, — для творчого сходження буття. Мета людини не спасіння, а творче сходження, але для творчого сходження необхідне спасіння від зла та гріха.

5. Відродження релігійного сенсу життя пов’язане з усвідомленням джерела світового зла, з остаточним вирішенням проблеми теодицеї. Усвідомлення ж настає тоді, коли звільняється людина від брехливої ідеї, що вона є лише в’язнем у злої стихії, що вона ображена зовнішньою силою, коли повертається людині її вище достоїнство, що велить саму себе вважати винуватицею своєї долі й відповідальною за зло. <...> Людина повинна стати внутрішньо вільною, достойною свободи й вічного життя, дійсно перестати бути рабом, а не вдягати костюм вільної, не здаватися могутньою: вона повинна усвідомити свій гріх, у якому брала участь, і релігійний зв’язок зі своїм спокутуванням.

6. Ідея Творця повна достоїнства та свободи: Він побажав вільної любові людини, щоб вільно пішла людина за Творцем, зваблена і зачарована Ним (слова Великого Інквізитора). Ті, які відкидають Бога на тій підставі, що зло існує у світі, хочуть насильства і примусу в добрі, позбавляють людину вищого достоїнства.

7. Христос хотів вільної любові людини і тому не міг залякувати її Своєю могутністю, силувати Своєю владою. Якби Христос з’явився у силі та славі, як Цар, то Він не був би Збавителем, то спасительна жертва не відбулася б. Уявне безсилля Христа і християнства свідчить про Христа, про Його Божественність, а не проти Нього. В кінці світової історії Христос явиться як Цар, явить світові Свою силу і славу, буде владарювати над світом, світу обіцяний прихід Його тисячолітнього царства. Але в царство це увійдуть ті, хто полюбив Розп’ятого, у Ньому вільно побачив Бога та Царя.

8. Христос помер на Хресті — цю слабкість бачить увесь світ; Христос воскрес — цю силу бачить лише той, хто любить Його і вірить у Нього.

9. Зараз аж надто розповсюджене недостойне самообпльовування, яке призводить до розслаблення, — зворотний бік такого ж недостойного самозвеличення. Ми не справжні люди, — люблять говорити, — в минулі часи були справжні. Люди минулого сміли говорити про релігію. Ми не сміємо говорити. Це — примарне самоусвідомлення людей, розпилених «світом», тих, що втратили ядро особистості. Їхнє рабство у «світу» — це зануреність у себе. Їхня зануреність у себе — це втрата себе. Свобода від світу — це поєднання з істинним світом — космосом. Вихід із себе — це здобуття себе, свого ядра. І ми можемо й повинні відчути себе справжніми людьми. З ядром особистості, з істотною, а не примарною релігійною волею.

10. Я утримався в житті, ні на що не опираючись, окрім пошуку божественної істини. Моє головне досягнення в тому, що я заснував справу свого життя на свободі.

Використано уривки з творів «Філософія нерівності», «Філософія свободи», «Самопізнання».