У житті кожного з нас трапляються важкі випробування, та інколи, не витримуючи, ми починаємо нарікати: кінець кінцем, де те щасливе буття християнина, про яке говорить апостол: завжди радійте?!
Багато хто серед моїх знайомих, як і я, хочуть жити як нормальні люди. Нормальні люди —ті, хто вміють вирішувати свої проблеми. Вони сміливо скачуть по життю на коні удачі й розмахують шаблею досягнень звичайних. Чого їм журитися? «Нормальні» знають, що робити в житті. «У мене все нормально» — тобто я здоровий, мені є що показати друзям, є причини подобатися самому собі, хоча б інколи. Жити мені комфортно. Якщо ж щось створює напруження, то це вдається сховати й не помічати. Значить, нормальна людина — людина, якій вдається виглядати успішною. І раптом у цей позірний лад вдирається серйозна неприємність...
— Хочу як усі нормальні люди, розумієш?! — говорила, схлипуючи, моя подруга.
— А що це за люди? — відмовлялася розуміти я.
— Це люди, які сидять у кафе й отримують задоволення від життя. Вони ходять по магазинах й один до одного в гості. На їхніх обличчях можна прочитати впевненість у своїх силах. Раніше я була такою, зараз ні. Мама серйозно хвора... усі гроші йдуть на ліки, в мене депресія почалася. Не хочу так жити.
— Тобі здається, що є люди, в яких немає страждань?
— Звичайно. Їм не млосно від цього життя, вони радіють. Якщо сумують, то інколи й через дрібниці. Це нормальні, розумієш?
— А в кого серйозні труднощі, хвороби різні?
— Ненормальні, неповноцінні, як я!
У дитинстві я відмінно вміла справлятися з неприємностями — просто відмовлялася їх помічати. Для чого дивитися на поламану тобою іграшку, якщо можна, піднявши голову, мрійливо стежити за чарівними хмаринками, полинувши з ними в безвість. Це хороший спосіб уникнути розладу почуттів і відповідальності за вчинок. Так приходимо до переконання: якщо я не бачу неприємностей, значить, їх немає.
Дорослішаючи, не хотіла бачити, що образа однокласниці — наслідок моїх насмішок, а трійки з музики — невміння себе організувати. Але я вважала себе сповна хорошою, благополучною панянкою. На жаль, зрілість ставить перед тобою завдання іншого рівня. Небажання бачити свої недоліки несе зовсім інші наслідки. Якщо я так і не зізнаюся собі, що погано воджу машину, і поїду до центру Києва, то...
Одне з бажань, яке змушує нас утекти від роздумів про неприємні сторони життя, — це бажання відчувати втіху й не сумувати. Справді, відчувати радість значно приємніше, ніж навпаки. Та й Православ’я часто помилково сприймається як релігія не духовної радості, а душевної. Преподобний Макарій Оптинський писав: «Не в тому справа, щоб не відчувати скорботу, але вдячно зносити її». Адже будь-який розвиток, у тому числі й духовний, відбувається через подолання перешкод, яке не може не породити емоцій незадоволення. Варто згадати, що саме наше народження відбувається через подолання болю.
Сельма Фрайберг, психоаналітик, у книзі «Чарівні роки» розповідає про наслідки заборони дітям виражати болісні почуття. «У наших спробах захистити дітей від болючих емоцій ми можемо позбавити їх власних способів справлятися з болісними переживаннями. Скорбота є необхідною мірою для подолання впливу втрати. Дитина, якій забороняють відчувати сум, змушена повертатися до примітивніших заходів захисту, заперечувати біль втрати й не відчувати нічого».
Моя подруга передзвонила за тиждень. Розповіла, як зустріла священика, якого любить і поважає.
— Батюшка, помоліться, мамина хвороба знемагає, вдаюсь у тугу.
— А чого тобі журитися, в тебе все добре. Хвороби допомагають нам Богу молитися. Лікуй маму й молися.
Сказано це було не з повчальною зарозумілістю, а з любов’ю і теплотою. «У тебе все добре з духовної точки зору. Хвороба тобі корисна, у ній є сенс». На серці у дівчини стало легше.
І справді, у скорботи є сенс. Сенс робить скорботних цілеспрямованими, піднімаючи від рівня побуту й комфорту до рівня усвідомленого існування. Все це супроводжується складними переживаннями, яких не потрібно уникати. Православ’я аж ніяк не забороняє журитися. Впадати у відчай і саможаління, тобто вірити, що нічого хорошого вже не буде, зневіритись у Божій любові — це гріх. Але перегорювати свою міру необхідно. Достатньо згадати рядки з псалма Давида: Помилуй мене, Господи, я ж бо слабий, уздоров мене, Господи, бо тремтять мої кості; і душа моя сильно стривожена (Пс. 6, 3–4). Не схоже на слова людини, яка переживає радість буття або не помічає своїх проблем. Водночас, переживаючи душевне потрясіння, святий пророк твердо вірить і звертається до Божої допомоги.
Як не дивно, саме відхід від оплакування утрат і породжує депресію. Вічна журба, знижена енергетика, нездатність радіти звичайним задоволенням, проблеми харчування та сну — все це результат зациклювання на своїх тужливих емоціях. Адже відчувати сум, засмучуватися — для багатьох це принизлива ознака слабкості. Хоча саме розуміння своєї кволості виявляється важливим для нас, оскільки сила Божа в немочі учиняється. Головне розуміти, у чому саме я слабкий.
«Страждання є найвищою формою людського існування», — вважав Федір Михайлович Достоєвський. Припускаю, що він писав і про свій досвід. На його долю випало чимало випробувань. А батько-засновник позитивної психотерапії Носсрат Пезешкіан ділиться наступним висновком про життя: «Щасливий не той, хто не має проблем, а той, хто знає, як їх вирішувати». Так що визначення нормальної людини можна розширити. Нормальний не лише той, хто виглядає благополучним, але й той, хто бачить свої слабкості та хвороби, труднощі й проблеми і вчиться їх вирішувати та з ними жити.
Поэтому нужна молитва, исповедь и причастие Святых Даров, как духовная исцеляющая поддержка.
Правда человек кроме просьб должен прикладывать свои усилия, твердость, решительность и желание ставать лучше и бороться с грехами души. Выкоренять их из своего характера.