Нотатки на полях «Кобзаря»

Гарний жарт утнув із нами старий Кобзар! У греків була «Іліада», у фінів — «Калевала», в німців — «Пісня про нібелунгів». Для українців міфологічний епос написав Тарас Шевченко.

Ми читаємо Кобзар малюкам. Вони заспокоюються і засинають, їх заворожують гармонійні співзвуччя. Ми даємо ці вірші школярам. При всій нелюбові до «укрліту», вони доволі прихильні до Шевченка. Підліткам тут багато шо подобається.

Але ось ми дорослішаємо і — ніде правди діти — багато з нас відсторонюється від поезії Шевченка. Можливо, тут спрацьовує відчуття протиріччя до офіційного шанування Кобзаря. А вже якщо поставити за мету «знайти на Шевченка компромат», то зробити це неважко: можна засмутитися його різкими висловами і сарказмами, жахнутися розлитими в його текстах ріками крові, нарешті, просто втомитися від трагічно-депресивних нот, наскрізних у його поезії.

Якщо думати, щшо Шевченко — реаліст, то рахунок йому можна пред’явити чималий. На жаль, багато хто так і робить, з таємною радістю виносячи вирок: «А король — голий!» Наприклад, інколи можна почути, шо таку жорстоку поезію варто пояснювати лише за Фрейдом. Мовляв, у автора були проблеми у вигляді важкого дитинства, неодруженості, заслань — відповідною виходила і творчість...

1

Але Шевченко — це не реалізм. Навіть у назві його книги немає нічого реального. Вуличний співець-кобзар не є головним героєм цих віршів. А якщо такий співець і зустрічається, то це кобзар з маленької літери, один із багатьох. А на обкладинку винесений кобзар як символ, сліпий оповідач епосу, український Гомер.

І вже перші читачі відчули, що українським Гомером автор справедливо вважає себе. Він цього і не приховував: наприклад, у «Гайдамаках» порівняв пожежу Умані з по-жежею Трої. Власне кажучи, «Кобзар» — це єдиний ланцюг із величезних поем, написаних особливим епічним ритмом (тільки часом поміж поемами вставлені віршовані ремарки, нотатки, роздуми). Тобто це класичний народний епос нового часу. Тут діє гоголівська міфічна стихія, в якої свої закони. Адже мало хто морщиться і втікає від чортівні гоголівських «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». Мало хто обурюється розлитим у російських казках духом лінощів і лукавого обману. І сучасників Шевченка, пітерських росіян, теж не дуже зачіпали в його поезії горезвісні «москалі» і прокляття, вбивства і самогубства. Читачі розуміли: «Кобзар», як і повісті Гоголя, містить образи колективної підсвідомості народу. А вона часом блюзнірська і жорстока.

Тарас Шевченко помічав і всією душею проживав напівпідсвідомі народні віяння. Він їх утілював, нанизуючи на каркас міфологічних образів, і ось перед нами з’являється обдурена спокушена дівчина, її стара мати, москаль-брехун, ворожка, хлопчик-сирота, бундючні безсердечні пан і пані, козак, що повертається з походу, демонізовані царі і цариці, ляхи і жиди-кровопивці, німці-педанти і, нарешті, жахливо-гротескно безрадісне село або ж, навпаки, село ідилічне, майже казкове. Все це не описи дійсності, а система умовних символів народної свідомості.

При цьому в міфологічній системі Шевченка є свій «золотий вік» — ідеальний суспільний устрій, який був зруйнований, але який обов’язково повернеться в післяісторичну епоху. Це козацька степова воля:

Оживуть гетьмани в золотим жупані;

Прокинеться доля; козак заспіва:

«Ні жида, ні ляха», а в степах України -

Боже мій милий — блисне булава!

Є у Шевченка і свій рай на землі — ідеальна територія та ідеальний стан людей. Це хрестоматійний вишневий сад біля сільської хати, в якому матері чекають на вечерю своїх плугатарів і дочок, що йдуть із поля, співаючи. Нарешті, є тут і вищий (для автора) людський прояв:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим Тієї Матері Святої,

Що в мир наш Бога принесла...

Тарас Шевченко у своїй ненависті до цивілізації «осквернених палат» продовжує мотиви Жан-Жака Руссо і випереджує ідеї Льва Толстого. Він проповідує ідеал злиття з природою у вигляді сільського господарства, не скутого ніякою владою. Він за сім’ю велику, сім’ю вільну, але проти державного керівництва.

Тому сміх і сльози викликають два ворожих державних табори, які зробилй з Шевченка ідола. Для українських націонал-патріотів він пророк, прирахований ледь не до лику святих. Про нього пишуть пафосно і урочисто, особливо у відомі дні березня. Для комуністів всього світу він предмет такого ж ідолопоклонства. Першим пам’ятником, який більшовики встановили в Петрограді вже у січні 1917-го, був пам’ятник Шевченкові. Навіть твори його трактують по-різному. Одні «Заповіт» уважають закликом до національної незалежності, інші — до соціальної революції. А між тим, за словами сучасного критика, словосполучення «державна премія ім. Шевченка» звучить фан-тасмагорично — не гірше, ніж «авіакомпанія „Шлях Ікара“».

Міфотворець Кобзар не може бути «державотворцем». Будь-яка історія, будь-яка держава, та й будь-яка церква є ворогами Шевченка. Вони рано чи пізно порушують вимріяний ним рай — сина з матір’ю в саду і козака у степу.

2

Шевченко і релігія — не до кінця вивчена проблема. Молитви в «Кобзарі» зустрічаються постійно: кожна вирішальна подія, кожен згин думки випереджені зверненнями до Бога. Між поемами часто зустрічаються переклади псалмів і глав старозавітних книг. Крім того, дві поеми, «Неофіти» і «Марія», прямо присвячені християнській історії. Саме біблійні мотиви у Шевченка допомагають зрозуміти, як працювала його творча свідомість:

Мій Боже милий, як то мало

Святих людей на світі стало.

Один на одного кують

Кайдани в серці. А словами,

Медоточивими устами

Цілуються і часу ждуть,

Чи швидко брата в домовині

З гостей на цвинтар понесуть?

Порівняймо цей шевченківський переклад псалма з оригіналом. Спаси мене, Господи, бо не стало праведного, бо немає вірних між синів людських. Марноту говорять один до одного; їхні вуста облесні, і серцем подвійним говорять (Пс. 11, 2-3). У версії Шевченка немає прохання «спаси, Господи», проте є яскравий образ «брата в домовині». Та й узагалі його образи надзвичайно яскраві, вірші бездоганні. Але смислова обробка досить однобока, пізнавана, характерна для більшості віршів Шевченка. Змалювати її нелегко: це химерна суміш особистого і колективного, свідомого і несвідомого, фольклорно-міфологічного і біблійно-житійного.

Релігійність у текстах Шевченка активна і постійна, але... войовничо антицерковна. Він постійно і грубо іронізує над «попами» і «візантійським Саваофом». Його християнство — не Православ’я. Це напружений індивідуальний пошук Бога, який дещо нагадує ранній протестантизм:

Молітесь Богові одному,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі нікому

Не поклонітесь; все брехня —

Попи й царі...

«Шукаю Бога, а находжу таке, що цур йому й казать», — гірко скаржився Тарас Шевченко. При всій неоднозначності його поезії буде відвертим самообкраданням відкидати «Кобзар» за різкість, русофобію або неправославність. Це зворотна сторона іншої поширеної крайності: культу Національного Генія, «чий зболений дух ширяє над просторами Неньки». Обидві крайності — поклоніння та відторгнення — наші психологічні комплекси: вони не стосуються безпосередньо поезії Шевченка.

Для автора цих рядків подолання «особистої шевченкофобії» почалося з одного психологічного відкриття. З усвідомлення, шо Тарас Шевченко був перш за все не українець, не поет, не революціонер. Він був перш за все страдник: людина, відмічена великим і страшним даром. В його серце було вкладено надлюдське відчуття гармонії. Але це відчуття божественної гармонії було ніби з обідраною шкірою. Його серце зовсім не мало захисного панцира, і від оточуючої дисгармонії воно обливалося кров’ю. Він переживав щоденні смертні муки.

Шевченко був обдарований даром незносним, моторошним, надважким. І хоча він згинався під його важкістю, хоча і збивався зі шляху — але він не зарив свій талант у землю, не кинув свій хрест. Відчувши серцем гармонійність і величність міфологічного слова Шевченка, якось перестаєш обурюватися жорсткістю і жовчністю багатьох його слів. Хоча і не приймаєш їх, але якось розумієш.

І тому поезія Кобзаря, крик обпаленої, зраненої душі може парадоксальним чином зцілювати душевні рани читачів. Його крик богооставленості може укріплювати віру. Його крик безнадії може вселяти надію.

Опублiковано: № 6 (17) Дата публiкацiї на сайтi: 13 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 6 з 6
13:02 23.10.2009 | Олег Ш.
Сильна стаття!
Натрапив випадково... тепер прийдеться прочитати всі статті автора! ;)
17:48 05.10.2007 | Сашко)
І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить...
18:17 03.10.2007 | Александр
Стихи Шевченко воспринимал с детства, хотя в запой и не читал просто легко уловил его чистые рифмы и они стали близки. "Кобзарь" прочитал уже в зрелом возрасте, читал - и плакал. Даже воспитанный в русскоязычной культуре - проняло. А вот Пушкин - это для меня непонятный неискренний мир, ну не воспринимаю я его, признаю что великий, но принять не могу, все чужое, Хотя Лермонтова, опять-таки очень люблю.
11:17 19.09.2007 | Руслан
Хочеться відповісти Єлєні. Ви пригадайте часи СРСР, коли ми Пушкіна (та інших поетів Росії) аж надто вивчали. Й довивчалися, що не знаємо української літератури в усій її красі. А з "Кобзаря" Шевченка вибірково подавалися певні вірші. Тому нічого дивного в переорієнтації шкільної програми немає. Хай діти вивчають більше своїх письменників і поетів, Таких як Барка, Стус, Загребельний, Мушкетик, Малик, Довженко, О.Вишня, Вінграновський, В.Симоненко та інших. Можливо тоді діти будуть якось цінити власну рідну землю.
10:37 19.09.2007 | Елена
В школе к Шевченко была равнодушна, а когда у старшего сына в школе было 11 часов на Шевченко и аж 1 час на Пушкина - была возмущена. Никак не могу преодолеть в себе негативного отношения к человеку, которого выкупили из крепостных москали, а он их, мягко говоря, "неполюбляє". Несомненно, он талантлив, но делать из него икону нельзя.
12:28 14.09.2007 | багинская Нат
я согласна с Вашей главенствующей оценкой Шевченко - страдалец. И правда, что с таким комментарием стало легче принимать его творчество. спасибо.

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: