Дитинство моє не було важким. Навколо Я не бачив навколо себе багато зла. Однак любові до людей теж не пам’ятаю. Батьки, речі, формули, однокласники — все це здавалось однаковими складовими чужого світу. Лише книги дійсно любив.
Якось, коли мені виповнилось дванадцять, по телевізору показували передачу про Достоєвського. Серед інших сюжетів були сценічні постановки з його романів. В одній зі сценок дівчина схвильовано читала юнакові глави з Євангелія. Інтонація і зміст слів були вражаючими! Я схопив Новий Завіт, який уже давно стояв на полиці, і, захлинаючись, почав його читати. А незабаром пішов із батьком купувати «повну» Біблію.
Невдовзі я став переконаним «книжним» православним. На стінах кімнати щороку з’являлось усе більше ікон. На полицях стояли перечитані і в багатьох місцях підкреслені Флоровський, Карсавін, прп. Ліствичник, десятки книг і брошур. Читання і бесіди тоді здавались основними проявами духовності.
Книжна віра відточувалась у проповідях для батька — філософа-літератора. Суперечки відбувались у Лаврі. Туди ми ходили щонеділі на «піднесену» прогулянку, заходячи в храми не більше ніж на п’ять хвилин. І по дорозі безперервно полемізували, доводили, обговорювали. З подивом пригадую, що в шістнадцять років напружено говорив про синергію, про Фаворське світло, про особистість і тілесність — зараз би, напевно, так не зміг.
При всьому високому богословствуванні я нічого не знав про таїнства і богослужіння. Вважав їх необов’язковим символічним виявленням тієї ж філософії. Власне Хрещення (а я був нехрещеною дитиною) все відкладав на потім, «коли ґрунтовно підготуюсь».
Такий теоретичний період продовжувався тринадцять років. Половину мого нинішнього життя.
Нібито я тоді знав, що добре, що погано. Але, дивна річ, скільки не починав боротись із таємними і явними вадами, вони невблаганно перемагали.
Параліч власної волі дивував: адже я знаю, чому ж не можу?! Хоч серед ночі розбудіть, розповім відмінності софійного розуміння вічної жіночності в Соловйова і Флоренського. А між тим, елементарні необов’язкові спокуси приводили до падінь, які легко оминали ті з моїх друзів, що не знали й десяти заповідей.
Скільки не зарікався — довго не витримував і падав знову. Не збираючи, я нестримно марнував, втрачаючи навіть видимість гуманізму і «правильності». Вже своєю волею звершував і виправдовував наймерзотніші вчинки.
Але одного разу слова близької людини, видно, розтопили скалку дзеркала тролів. Сама по собі почала розвіюватись холодна зарозумілість. І скоро я з подивом виявив у багатьох книгах (не раз прочитаних), що не знання про Бога і світ, а Таїнство Причастя є центром життя християнина. Виявилось, що Христос не автор і подавач філософії — і що за християнською філософією я недобачив Його, живого Бога.
Але прийти хоча б до Таїнства хрещення сили волі зовсім не вистачало. Наче й дрібниця, адже Хрещення — це п’ятдесят гривень, а витрачати шкода: краще накупити книг владики Антонія Блума й отця Андрія Кураєва...
Сплинуло немало часу, і я все-таки прийшов хреститись. Під час Таїнства миропомазання ледве не помер. Раптом похолонуло тіло, серце кудись покотилось, страшне тривожне обмирання. Батюшка повернувся, глянув на моє позеленіле обличчя і відправив мене на лавку, продовжуючи читати молитви перед купеллю на самоті. А коли він повів мене за руку у вівтар, я йшов, як сомнамбула: перед очима круги, ноги підкошуються... А коли вийшов із храму на вулицю, відчув себе абсолютно здоровим. Чи варто говорити, як можна пояснити такі несподівані відчуття?
Наступні півроку я провів так само недобре, як і до Хрещення. Без таїнств і з тими ж хибами. Але з кожним днем необхідність воцерковлення наростала, хвилювала серце. Душа вже вимагала, але важко було перебороти лінощі.
Не знаю, скільки б я ще слабовільно уникав храму — якби не знайомство з одним воцерковленим письменником. Його наполегливість, переконливість, логічне розвінчування дурниць додало моїй волі відсутньої сили. Він, можна сказати, стусанами загнав мене на першу Сповідь і Причастя.
Почалось нове життя. В ньому, звичайно, інші радощі і прикрості, інші цінності і цілі. А ще з’явились почуття до людей. То радість, то роздратування, то усмішка, то подив — ось воно, справжнє, нове дитинство!
