Чужі сльози здатні викликати найрізноманітніші емоції — від глибокого співчуття до відрази. А буває, що несподівані сльози іншої людини стають для тебе відповіддю на болюче запитання... Або навіть зразу на декілька запитань.
Для віруючої людини очевидно, що безліч частин величезної мозаїки світобудови перебуває не тільки в певному внутрішньому зв’язку та логіці, але й у безперервній взаємодії. І це лише ще одне свідчення того, що світ наш до дрібниць продуманий у генеральному задумі Великого Художника. Навіть людина невіруюча, якщо вона достатньо розумна й щира, теж побачить певну незбагненну логіку в мільярдах найтонших збігів, відповідностей і рівноваги. Попсову теорію випадковостей проковтнути, не вдавившись, здатний, мені здається, лише невіглас.
Та ось що мене особливо дивує: не тільки беззаперечні істини, доведені факти й правильні відповіді пов’язані між собою. Виявляється, навіть наші хибні думки, глухі кути й помилки теж знаходяться в незрозумілому та, на перший погляд, дивному співвідношенні — одне чіпляється за друге, друге за третє, й усі вони разом виконують якийсь вигадливий танець у віддзеркаленій реальності. Якщо вивернути навиворіт светр із візерунком — зсередини теж виявиться візерунок, але не такий, який був первісно замислений дизайнером. Реальність навиворіт. А вже набір помилкових поглядів, як і малюнок на светрі, у кожного свій.
От і переді мною довгий час поставала низка запитань, які постійно отруювали мені життя і, здавалося, ніяк не були пов’язані одне з одним. Серед найважливіших було таке: навіщо Господь узагалі нас створив? Навіщо ми Йому знадобилися? І це не було просто пустопорожнє запитання. Це було запитання з претензією, якщо не сказати — з обуренням. Адже кожному зрозуміло, що ми відповідаємо за тих, кого приручили. І будь-якій дитині, яка канючить у батьків собаку, пояснюють, що про нього слід буде піклуватися, годувати й у жодному разі не мучити... То навіщо Творцеві нашого світу, Який передбачає все наперед, з Його надчасової висоти, було створювати нас, аби ми страждали, хворіли й у поті чола свого добували собі бутерброд?
Запитання, певна річ, не нове. Але, як-то кажуть, своя сорочка ближче до тіла. І коли обставини притисли з усіх боків, не даючи передиху, закреслюючи надії та підкидаючи все нові випробування, — одвічне філософське запитання перетворилося на відчайдушний крик: «Навіщо?!».
Я, звісно, не вважаю себе фігурою, рівною до патріарха Іова, — той міг обґрунтовано ставити це запитання Богу, будучи впевненим у своїй праведності. Але й звичне пояснення, що, мовляв, за гріхи наші отримуємо по заслузі, мене також зовсім не переконувало. В юриспруденції існує поняття «непереборна сила», яке виключає відповідальність. Вона ж непереборна, так що ж можна ставити порушникові за провину? Але ж і гріх — це сила, яку людині не до снаги остаточно здолати попри все бажання: «Несть человік, іже жив будет день єдин, і не согрішит...» То навіщо ж було нас створювати, якщо Господь знав про наше майбутнє падіння? А якщо вже ми впали, то чому нам не забезпечується необхідний «прожитковий мінімум» і відсутність злиднів, страждань? Якщо дитині не можна бити собаку, який нагидив в улюблені капці, то чому Господь б’є нас? Адже ми не просили про те, аби з’являтися на білий світ!
Розуміння того, що православ’я вважає гріх хворобою, а скорботи — гіркими ліками, трохи пом’якшувало гостроту запитання. Але жодним чином не відповідало на нього по суті, адже, якби ми не були створені схильними до гріха-хвороби, то не потрібно було б і нікого лікувати скорботами!
Друге моє складне запитання також не вражало оригінальністю. Навіщо люди заводять дітей? Ні, навіть інакше: чому люди хочуть завести дітей? Я міг зрозуміти появу дітей як форс-мажор (не хотіли, але так сталося). Міг зрозуміти народження дітей віруючими батьками «за послухом» — подружжя не стримується, довіряючи Божому Промислу: скільки Бог пошле. Міг зрозуміти всиновлення дітей-сиріт як вияв милосердя і жертву...
Але як же можна свідомо бажати створити собі таку грандіозну проблему на все майбутнє життя? Адже приказка «З малими дітьми — малі клопоти, з більшими — більші», з усіма її фольклорними варіаціями, працює, як годинниковий механізм. Пелюшки, соплі, крик, зв’язані руки й ноги, брак вільного часу, грошові витрати, уроки, гуртки, інститут, весілля і так далі. Навіщо?!
Єдиний логічний аргумент «за», який я міг вигадати: діти — це інвестиція в старість. Тобто ти багато років інвестуєш свій час, працю і гроші, аби було кому за тобою доглядати в старості. Але які гарантії? Хіба мало покинутих, самотніх і нікому не потрібних старих? Чи не логічніше витратити ці колосальні ресурси праці та часу на створення бізнесу, кар’єри, капіталу, щоб тоді найняти кваліфіковану й усміхнену допомогу? Також є ризики, проте менші. І тут не буде на кого нарікати — чого сам домігся, те й отримав...
Наступний мій проблемний «пунктик» був значно меншого філософського розмаху: чи може чоловік дозволити собі плакати? Складно сказати, чому це вважається проблемою — мужики, мовляв, не плачуть! Чи то від гордощів, чи то ревма ревіти не відповідає споконвічному архетипу билинного богатиря, чи то це підступне жіноче лобі спритно налаштувало громадську думку, аби залишити тільки за собою цю солодку прерогативу... А втім, коли емоції, що стискають груди, так і рвуться назовні недоречними й незручними слізьми, завжди намагаєшся до останнього зупинити їхній тиск.
Ці запитання, здавалося б, ніяк не пов’язані між собою, спливали й мучили мене доволі довго, то трішки відступаючи, то навалюючись усім своїм незручним тягарем. Але тут сталося несподіване — я побачив, як плаче від радості мій друг.
Ви не подумайте, він абсолютно нормальний, дорослий та адекватний чоловік, навіть трохи «брутальний» через твердість суджень і бородатість! Вельми щасливий у шлюбі й із незрозумілим для мене оптимізмом ростить свого однорічного сина... Сльози, що бігли по його обличчю, дали перший і дуже важливий поштовх до розплутування клубка моїх здивувань.
Рідко коли в наші дні побачиш сльози радості — значно частіше плачуть від образи, від зради або від того, що горе друга стає твоїм горем. Хіба мало через які негоди плачуть люди! Це і я на своїй шкурі зазнавав не раз... Але в чому ж була причина такої несподіваної радісної сирості?
Мій друг через певні причини вирішив не відзначати свій день народження, провести його скромно, по-домашньому. Проте наша компанія, що складається з православної молоді — і сімейних пар, і неодружених хлопців, і незаміжніх дівчат, і навіть молодих священиків, — це такий своєрідний острівець дружньої теплоти й привітності, що дивом зберігся в просякнутому грубістю світі. Ми, звісно ж, не могли стерпіти такої несправедливості й вирішили зробити сюрприз. Після консультацій з місцевим резидентом — дружиною — був розроблений план: кожний гість з інтервалом у 15–30 хвилин приходив з невеликим подарунком (проходив, мовляв, тут недалеко) і приносив із собою заздалегідь обговорене підношення «до чаю», аби забезпечити смачненьким. Приходити почали з полудня й зібралися повністю години до шостої. Кожний наступний «щиро» дивувався, виявивши тих, що прийшли раніше. Дехто навіть удав, що образився — а чого це мене не запросили! — і намагався піти. Зіграна п’єса була напрочуд добре — друг потім зізнавався, що лише на десятому гостеві всерйоз почав щось підозрювати, та до кінця впевненим не був. Коли всі зібралися, за допомогою проектора на всю стіну був показаний спеціально підготовлений відеоролик з добіркою знаменних подій з життя іменинника, що сталися за нашої пам’яті.
І друг так розчулився, що кілька хвилин не міг як слід говорити, проливаючи «ганебні» сльози на бороду й на килим. Опанувавши нарешті емоції, він сказав: «Ви найважчі друзі! З Вами страшенно важко грішити!». А у відповідь на наше здивування продовжив: «Так склалося життя, що з дитинства я не мав справжніх друзів. Були порожнеча й самотність. І я молив Бога, щоб він дарував мені це щастя — бути для когось близьким і потрібним. І ось завдяки Церкві в мене є всі ви! Це невимовна радість і водночас — величезна відповідальність! Важко бути гідним великого дарунку!».
...Цієї миті в моїй свідомості щось клацнуло. У мене завжди були близькі друзі, а ситий, як відомо, голодного не розуміє. Та мені раптом вдалося на якусь мить усвідомити, що насправді означає для іншої людини щира дружба — і я зміг від душі поспівчувати цій радості!
А за кілька днів я стояв на літургії позаду матері з сином років десяти-одинадцяти. У храмі було багато люду, усі тіснилися, і я мимохіть чув деякі короткі репліки, якими зрідка ця пара обмінювалася (вони зовсім не теревенили, ні!), і помічав міміку, жести, тон — усі ті невербальні засоби спілкування, які часто говорять про людину більше, ніж слова... І раптом став розуміти, що мати й син — справжні друзі! Друзі, які поважають і люблять один одного, відчувають взаємний інтерес і бояться один одного образити. Стало радісно за них.
І раптом трохи відкрилася завіса над таємницею, чому ж люди хочуть бути батьками. Якщо мій товариш, зазнаючи мук самотності, не міг знайти друзів і, слава Богу, зміг їх вимолити, то батькам дане священне право створити собі найрідніших і найвірніших друзів — кров від крові, плоть від плоті! І якщо родина здорова, то ці друзі розділять з тобою щасливі дні й скорботні, звеселять добрим словом, утішать твою старість і підтримають молитвою, коли ти відійдеш в інший світ. Якщо плачуть інколи батьки через своїх непутящих дітей — це горе, але ще більшим горем було б узагалі не мати нікого, кому ти дорогий і хто дорогий твоєму серцю! Це ціна, яку слід заплатити за радість і повноту спілкування в любові.
А звідси — наступний логічний крок до розуміння Божої волі про створення людини: Небесний Отець створив Своїх дітей для повноти радості, спілкування та любові! І наша, І Божа радість була б творчою, сповненою благодаті, якби не відпали непутящі діти від Отчої волі. Але ж любов, як відомо, неможлива без свободи з обох сторін, а отже, цей ризик — так само неминуча й виправдана ціна.
І раптом зовсім по-новому я усвідомив те, що Господь у Євангелії багаторазово називав нас Своїми друзями. Адже Він не лише називав, але й закликав, просив нас бути друзями Йому і подавав нам приклад. Виходить, що Господь потребує нашої дружби, потребує нашої любові. Ми Йому дорогі — дорогі настільки, що Він був готовий розділити з нами всі ті скорботи, біль і страждання, на які ми самі себе прирекли, відкинувши Божий заклик, який прозвучав уперше в Едемі.
Чи це не велика таємниця і велике чудо: Владика, Який створив небо й землю, потребує нас, Він самотній без нас, і це з особливою, щемливою силою видно в проханні Спасителя до трьох Його найближчих друзів-апостолів побути з Ним у Гетсиманському саду, аби розділити з Ним ці найтяжчі часи.
Так, на моє здивування й радість, виявилося, що справжні чоловіки іноді плачуть від щастя. Я це бачив на власні очі. Друзі часто-густо проливають сльози, прийнявши у своє серце й розділивши чужий біль, як плакав навіть Сам Господь за померлим Лазарем разом із його скорботними рідними. Та коли горе настільки глибоке й всеохоплююче, що, здається, заповнює собою весь Всесвіт, простих слів виявляється замало, і тоді Той, Хто називав нас друзями Своїми, проливає на Хресті Свою Кров.
