Про Візантію всередині нас

Храм св. благовірн. кн. Володимира в Херсонесі

Статтю присвячено пам’яті
Сергія Сергійовича АВЄРІНЦЕВА
(1937-2004)

 

Для нас Візантія не просто країна і не просто культура. Зі шкільної лави ми пам’ятаємо, що з Візантії на Русь прийшло християнство. Основи давньоруської культури заклали візантійські греки. А з давньоруської спадщини виростають культури українська й російська. Отже, і для нас візантійський світ є в певному сенсі «дідусем».

І таких «онуків», схожих і несхожих на нас, візантійський світ породив чимало. З візантійського коріння розвиваються культури усіх країн православного світу. У багатьох культурах інших віросповідань теж тече візантійська кров. Чи замислювалися ми, що під час відпочинку в Криму ми ходимо землями, котрі тисячу років були саме візантійськими? А якщо усвідомити, що у Херсонесі ми бачимо руїни не стільки античного, скільки візантійського міста?.. Тоді починаємо розуміти, що найкращі і найвищі прояви нашої та багатьох інших культур — не більше як листя на величезній розлогій кроні дерева, стовбур якого — Візантія. І виростало це дерево з християнського зерна.

З іншого боку, існує не зовсім правильний підхід до візантійської культури. Він притаманний багатьом, хто цікавиться спадщиною давнини чи бажає пізнати православну церковну культуру. Ми вже усвідомлюємо, що все це має візантійське коріння, але продовжуємо вважати історичний досвід Русі вищим і світлішим. Визнаючи чимало помилок руського досвіду, легко використовуємо поняття «Свята Русь», але чомусь словосполука «Свята Візантія» для нас звучить підозріло.

На жаль, ми не часто сприймаємо Візантію як окрему «особистість», цінну саму по собі. Скоріше вважаємо її передмовою до руської історії, підготовкою життєвого поля для Русі. В нас заховалося щире переконання, що православний світ по-справжньому просяяв лише з хрещенням нашого народу. Любов до християнського Другого Риму (себто Візантії) у нашому серці слабка і немічна, порівняно з любов’ю до Третього Риму (тобто Русі). Візантинізм для нас такий «дідусь», який дав життя гарним онукам, але інших заслуг не мав.

Христос-Пантократор, Софія Константинопольска, мозайка

Звісно, «у Бога немає ні елліна, ані іудея». Але все ж є духовна неправда у старому селянському переконанні: мовляв, усі святі були руськими людьми. Просто вони жили, коли русичі ще були греками. Селянські автори цього софізму під словом «русичі» просто розуміли «носії справжньої віри». І тому вони мали рацію. Але ми, сучасники, називаємо «руським», «російським», «українським» лише певні національні світи з усіма їхніми особливостями. А бісу гордині тільки й треба відділити нас та підвищити у власних очах. І ось непомітно ми починаємо вважати руських подвижників «найсвятішими»; потім і батьківщиною слонів виявиться Русь; а там вже й інші прояви гордині не забаряться. Так і виходить, що на прохання назвати пам’ятки візантійської культури багатьом з нас спадає на думку лише собор святої Софії у Константинополі. Це все, що згадується з історії першої християнської імперії, яка налічує більше тисячі років.

Насправді ж пам’ятки візантійської культури оточують нас довкола. Вони навіть помітніші за пам’ятки російської, української та інших культур. Щоби їх побачити, не треба озиратися: ось перед нами текст зі слов’янською абеткою. А кирилична писемність — це дар нам саме від Візантії, це великий пам’ятник візантійської цивілізації. Можна сперечатися про те, чи створили святі Кирил і Мефодій кирилицю або (як вважає багато дослідників) явно «рукотворну» глаголицю. Але не викликає сумніву поява кирилиці на обрії візантійського світу. Більше того, слов’янська абетка — найпоказовіше візантійське явище, котре повною мірою виявляє всесвітній пафос Візантії.

Ми носимо візантійські імена. Йдеться не лише про походження з грецької мови імен кожного другого з нас. Річ навіть не в тому, що імена іншого походження (стародавні єврейські, перські, римські) ми знаємо у дещо «візантинізованому» вигляді. А суть в тому, що саме у Візантії було встановлено канон наречення імен — відтоді при хрещенні дають імена лише наявних християнських святих. Тому на Русі найпопулярнішими стали не місцеві давньослов’янські імена і не якісь інші, а запозичені разом із вірою з Візантії: Анастасія, Анатолій, Василь, Галина, Георгій, Григорій, Зоя, Ірина, Катерина, Ксенія, Микола, Олексій, Петро, Софія, Тарас, Тетяна й багато інших. До речі, про імена іншого ґатунку: назви рослин «грецький горіх» і «гречиха» — це теж сліди впливу візантійського світу.

Усі ми визнаємо символами давнини наших міст і селищ куполи церков. А куполи (не вежі, не шпилі, а округлі бані) — це візантійська традиція. Церковні дзвони теж родом звідти. А мистецтво мозаїки мистецтвознавцями взагалі вважається за специфічно візантійське явище в історії живопису. І мозаїки давньоруських соборів, на одностайну думку дослідників, були створені грецькими майстрами. Зокрема, й один із символів нашої культури, Богоматір «Оранта» у київському соборі святої Софії.

Богоматір Оранта, собор св. Софії, Київ, мозайка, 12 ст.

Хочеться нагадати, що у Візантії створені й звідти привезені на Русь ще два символи нашої культури — ікона Богородиці «Володимирська» та славнозвісна «шапка Мономаха». Так само і в Угорщині чільний символ державності — корона угорських королів — створена у Візантії та оздоблена за візантійськими сюжетами. Продовжувати ряд подібних прикладів можна нескінченно: більшість матеріальних пам’яток візантійського мистецтва залишилася серед інших культур. І в цьому теж проявився всесвітній дух Візантії. Зауважте: ми говорили тільки про виконані безпосередньо візантійцями предмети мистецтва, не заглиблюючись в опис «візантійських культурних впливів». А без останніх не було б мусульманської культури епохи халіфатів, не було б і грандіозного явища західноєвропейського Ренесансу.

Втім, не все так оптимістично у візантійському досвіді. Найсмішнішим і найсумнішим є те, що вищезмальований східнослов’янський та інший подібний «патріотизм» (завдяки якому ми не знаємо Візантію, приписуємо усі її досягнення досвідові своїх народів) — це теж візантійська спадщина. Адже ця імперія народилася з союзу Вселенської Церкви Христа і всесвітньої держави Риму. Та на жаль, неухильний поступовий розгром цієї держави перетворював візантійське почуття «всесвітньої місії» на протиставлення своєї культури іншим, на самовивищення. Що на повну силу проявилося (і досі проявляється) і на Русі, і серед решти культур візантійського кола.

Проте все-таки головна пам’ятка візантійської культури є величною і світлою, матеріально не обмеженою. Вона стосується самого серця світобудови і виявляється щоденно і повсюди. Адже не лише канони храмового будівництва і власних імен людей, але взагалі УСІ КАНОНИ всього православного церковного життя були встановлені з Божою допомогою саме у візантійських історико-культурних умовах. Власне, важкий шлях виношування канонів і боротьби за них і складає внутрішній нерв історії візантійської культури — від перших Вселенських Соборів ІV-V століть до ісихастської та унійної полеміки ХІV-ХV століть.

Досить сказати, що канон Священного Писання затверджено у межах візантійської історії й культури — з цього вона і починається. А також складний, величезний і невимовно цікавий канон річного кола богослужінь, як у текстах, так і в мелодиці, створено і затверджено там само. Чи не забуваємо ми, що церковнослов’янські служби є чудовим перекладом грецького першоджерела?

Втім, і сама слов’янська версія богослужіння є пам’яткою, явленою переважно візантійськими силами. І це одне з унікальних явищ візантинізму. Протягом усього кількох десятиріч було зроблено переклад на тоді ще «дику» слов’янську мову повного зібрання богослужебних текстів і майже усіх творінь Святих отців. Уявляєте працю по розробці тисяч нових термінів, які мали бути зрозумілими простим слов’янам, але чіткими й точними за своєю суттю? До глибини душі зворушує ця феноменальна пересадка на доти незайманий мовний ґрунт одразу всього корпусу багатющої писемної культури. Як відомо, початок цій роботі поклали й величезну її частину зробили згадані брати Кирил та Мефодій. А вони ж були не слов’янами, а візантійцями з цілком грекомовної родини.

І основи вчення православної Церкви вистраждано у напруженій боротьбі з єресями у Візантії. І канони іконопису в усьому їхньому розмаїтті теж героїчно вистраждані у боротьбі з іконоборцями у Візантії. А ще є канони монастирські; канони взаємних стосунків Церкви й держави; канони, пов’язані зі священнослужінням і церковним управлінням; канони житійної літератури; Канони богослужіння... І ще багато, багато настанов, якими ми живемо, і за які не можна не дякувати від щирого серця. Неможливо не любити синівською любов’ю цю країну й культуру — і з її благодаттю, і з її помилками — цей великий і рідний для всіх нас світ, що називав себе Ромейським царством, але став відомим нащадкам під ім’ям Візантії.

Опублiковано: № 6 (11) Дата публiкацiї на сайтi: 13 September 2007

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 2 з 2
20:30 17.04.2009 | Илья
Очень-очень хорошая статья!!!
00:36 06.07.2008 | Шураня
хорошая статья

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: