«Коли в сім’ї народжується дитина, вся родина вчиться говорити», — говориться в японській приказці. Перефразовуючи цю східну мудрість можна, на жаль, сказати: «Коли в сім’ї з’являється християнин, усі його родичі стають мучениками». Якщо зараз ці рядки читає один з таких родичів, думаю, він зі мною погодиться. Якщо ж їх читає один з таких християн, то назвуть мене як мінімум наклепником. Не буду співчувати першому — мученики співчуття не потребують, не буду і перед іншим виправдовуватися (справа марна та, між іншим, небезпечна). Просто хочеться поділитись тими думками, які назбирались за час мого «християнства». Тим, хто здивується, що слово «християнство» я взяв у лапки, скажу, що «розлапковане» воно більше стосується святих, і нехай не звинувачують мене у смиреннослов’ї.
Та спочатку про терміни. Всі ті духовні недуги, про які буде йтись нижче, назвемо одним словом — неофітство. Можливо, це неправильно — об’єднувати хвороби, що мають різне походження і перебіг. Мабуть, це не науково. Але моя стаття — не науковий трактат, а реакція живого організму на біль.
В Церкві склалася традиційна думка, що неофіт — це людина, яка не пробула в Церкві десяти років. Але справа не тільки в часі. Неофітом можна залишитися на все життя. Цей період можна скоротити. Чи можна його обминути? Не знаю. Не впевнений. Принаймні, всі мої знайомі, і, в першу чергу, я сам, пройшли через цей відрізок часу, що здається таким піднесеним і прекрасним. Прекрасним тому, що Господь дає новохрещеній воцерковленій людині, за словами Макарія Великого, начало Святого Духа. Але от людям, які оточують нас у цей період духовного дитинства, небо маковим зернятком здається через наші пишномовні повчання, фарисейські молитви і втягування всіх у Православ’я.
Не можна назвати нормальною ту людину, яка заявляє: «Це, мовляв, старці помолились, щоб телебачення в нас не було, тому що воно душу псує, от Останкінська вежа і згоріла!» Те, що при цьому заживо згоріли три людини, очевидно, і було результатом їх благої молитви. Чи, наприклад, такий пасаж. Жінка, яка, мабуть, і Новий Завіт не дочитала до кінця, проте вивчила назубок «Добротолюбіє», кидає своїх малих дітей, чоловіка і всю «мирську погань», і вирушає (нерідко за благословенням младостарця) спасатися в якийсь монастир. Достатньо пригадати нещодавню істерію, яку розкрутили навколо славнозвісних штрих-кодів. З цього приводу була надрукована постанова Священного Синоду. Проте рішення Синоду для наших православних — не авторитет. Одразу посилився шепіт (він, власне, ніколи й не стихав) про те, що наші єпископи, звісно, екуменісти, єретики, хіба можна їх слухати? Настрої ці всіляко поширюють і підтримують так звані старці в монастирях і в миру.
Відомий у російському православному світі архімандрит Іоанн (Крестьянкін), якого, думаю, можна з повним правом назвати істинним старцем, пише: «Зараз ці документи в такому вигляді і з такою подачею небезпеки не становлять. Запам’ятай і усвідом для себе волю Божу: «Сину, дай мені твоє серце». Не паспорт, не пенсійне посвідчення, не податкову картку, а серце! Все це збентеження, сум’яття і безладдя тому так владно приходять, що немає живої віри, немає довіри до Бога». Але навіть думка такої людини, як отець Іоанн, для неофітів — ніщо. На всі докази та аргументи в них є свій лом, проти якого, як відомо, немає прийому. А наш батюшка сказав: «У католицтва є синонім — папізм». Боюся, що Православ’я нам скоро доведеться назвати «попізм». І якщо в католиків слово папи — закон, то у нас при кожній парафії своє католицтво в мініатюрі.
Взагалі неофітство існує, скільки Церква стоїть. Навіть можна сказати, що неофітство старе, як світ. Історія повідомляє нам немало фактів про надміру палких християн, які творять шкоду собі та іншим. Наведу всім відомий приклад. В одного старця був учень, який пристрасно бажав мучеництва. Даремно старець переконував його: «Часи мучеництва минули. Бог кличе тебе до інших подвигів. Ти тільки навчися Його розуміти». Той і слухати не хотів. Благослови на мучеництво, і все тут! Вибивши зі старця благословення, він пішов у пустелю, набрів на сарацинів і, не витримавши тортур, відрікся від Христа.
Сам по собі запал непоганий. Але в духовному житті він може бути страшним. Дивна річ! Здавалося б, запал має свідчити про м’якість душі людини. На мій погляд, захоплена людина — це велика дитина. Світ для неї дивовижний і бажаний, як подарунок, тому він і викликає в неї захват. Але душа неофіта міцна, як граніт, і глуха, як труна.
Англійський письменник Честертон сказав про когось: «Він був здоровий душею бо знав скорботу». Неофіт душею хворий бо не знає скорботи. Він не знає ні жалості, ні милості. Той же Честертон в іншому місці писав: «Виявити здорову душу неважко: в такої людини трагедія в серці і комедія в думках». В неофіта ж не тільки немає трагедії в серці. В нього немає самого серця. На всі життєві випадки він має ходові правила, на будь-який людський біль — прописні істини. Але його істина вбиває, а не животворить, веде в рабство, а не робить вільним. Сам неофіт бадьорий та оптимістичний. Щоправда, його оптимізм квітне за рахунок інших. Це оптимізм людожера. Він побудував із обрядів та закону високу фортецю і з неї споглядає на кишіння хробачні.
Даремно неофітів порівнюють із фарисеями. Фарисеї цього, правду кажучи, не заслужили. Якщо вірити святителю Іоанну Златоусту, вони навіть здатні каятись. Саме так він розуміє прихід фарисеїв до Іоанна Хрестителя. Коли до Христа привели жінку, яку викрили в перелюбі, Його обступив натовп фарисеїв. І, пам’ятається, жоден камінь не полетів-таки в нещасну. Якби Христа оточували неофіти, на жінку б зірвався цілий град каміння. Фарисеї знали за собою таємні гріхи і слова Спасителя присоромили їх.
Неофіти ж не мають гріхів. Не знаю, в чому вони годинами сповідаються. З вуст їх не виходять слова: простіть мене, грішну, «аз єсмь пучина гріха». Але коли вони дізнаються, що їх ближній робить щось, що не сумісне з їх уявленням про благочестя, вони перетворюються на того самого боржника, який за свої сто динарів ладен був задушити. «Як! Ти тримаєш удома собаку? Це ж нечиста тварина! Тобі не можна причащатися!» Знав би Святіший Патріарх, в якого вдома не одна, а цілих дві дворняжки, що причащатися йому не можна! «Ти постійно хворієш, мабуть, у тебе багато гріхів. Тобі треба покаятись!» Я цілком готовий припустити, що Книгу Іова вони не читали і про друзів Іова не чули. Але про руських православних святих, котрі хворіли все життя і від слабкості часом не могли поворушити рукою, повинні б знати. За їх логікою, Амвросій Оптінський та Ігнатій Брянчанінов — найзакорузліші грішники. Святитель Іоанн Златоуст у першій бесіді про статуї наводить вісім (!) різноманітних причин, через які хворіють християни. Не погано було б із ними ознайомитись.
Яка б давня дружба не поєднувала вас із неофітом, якщо тільки неофіт взагалі здатний на дружбу, все руйнується в один момент, коли він дізнається про вас дещо. Це може бути все, що завгодно. Може, ви вбралися в сукню з відкритими плечима, а може, подивилися телевізор. Якщо так, тоді вашу дружбу вже ніщо не врятує. Духівник, який і сам нещодавно прийняв не тільки священство, але й хрещення, однак всемогутній у своїх очах від усвідомлення влади в’язати і вирішувати, скаже, скорботно хитаючи головою: «Вам би слід припинити спілкування». От і все. Даремно приходив Христос. Марно Він збирав розсіяних. Дурно він трудився. Горе-духівник зруйнував усе в один момент. Але для неофіта він — Бог. І слухатися його треба беззаперечно. Чи існує гріх, який може привести неофіта до почуття покаяння? Особистий досвід спілкування з подібними людьми свідчить, що, навіть впадаючи у відверті, грубі гріхи, такі як блуд, людина з такою душею якимсь незбагненним чином примудряється залишати за собою право засуджувати інших і навіть має самодвижну Ісусову молитву. Така людина бадьора і весела.
В перші дні свого християнства вона оволодіває благочестивим сленгом, на зразок «Ангела за трапезою!» чи «Спаси Господи!» Пам’ятаю, як одна дівчина під час їжі попросила в сусіда: «Благословіть чайник!» Через багато років я почув фразу, яка могла б слугувати їй чудовою відповіддю: «Благословляється і освячується чайник цей!»
Неофіт закоханий у себе. Він обожнює свою праведність. До того ж, він — пророк. Так-так, він знає волю Божу! Це святі впокорювали свою плоть, щоб прокинувся дух, нехтували своєю волею, щоб пізнати волю Божу. В неофіта все значно простіше. Воля Божа — це те, що робить він. Неофіт ніколи не скаже: пробач, я тебе дуже підвів через свою неуважність. Ні — це воля Божа була мені проспати, тому я не встиг, тому я запізнився на ділову зустріч, тому я нічим не можу тобі допомогти. Людина, яку при цьому залишили в біді, думає, що це Бог її залишив. Немало потрібно віри, щоб зрозуміти, що залишив тебе не Бог, а байдужий неофіт. Всі інші для неофіта (якщо вони не батюшки) — істоти нижчого ґатунку. А якщо вже той «інший» — не християнин, то він навіть і не людина взагалі, а так, бруд. Згадується оповідь із Патерика про те, як одного разу Макарій Великий із учнем ішли пустелею. Учень випередив Макарія, і йому зустрівся жрець місцевого язичницького капища з в’язкою хмизу за плечима. В голові учня було все в повному порядку, і тому він звернувся до жерця відповідно: «Куди йдеш, бісе?» — за що і був добряче відлупцьований. Коли Макарій підійшов і чемно привітав жерця, той здивовано запитав: «Чому ти, християнин, привітався зі мною? Тут проходив до тебе один, теж християнин. То він почав сваритися і я побив його до напівсмерті». «Я бачу, ти добра людина, і добре працюєш, тільки не знаєш, для чого ти це робиш», — відповів Макарій Великий. Після цих слів жрець хрестився і став християнином. В житті, на жаль, нам частіше трапляються учні, а не Макарії.
Коли людина вміє щось робити вправно, їй легко загордитися. Навіть коли людина просто багато знає, вона не завжди буває вільна від гріха самозвеличування. Але тому й здається дивним, що неофіт просто вражає своєю безграмотністю. Та й навіщо щось знати — батюшки і без того скажуть усе, що треба. Ми без нашого батюшки, як сліпі кошенята, — говорить неофіт і цілком цим задоволений.
Як я вже говорив, неофіт любить гратися в послушника. Чернецькими книгами про послушництво завалені всі церковні лавки. Розпалений своїми швидкими успіхами в житті Церкви, християнин бажає відлетіти «во області заочні». Наковтавшись подібної літератури, яку раніше в монастирях старець-духівник не кожному монахові давав, «подвижник» береться влаштовувати в себе власний Афон. Намісник одного з монастирів, тоді ігумен, отець N розповідав, що якось він помітив, як у молодих хлопців-послушників від читання «Добротолюбія» в голові затуманилось. І тоді він порадив їм почитати щось інше. В той день знайома художниця-поліграфіст подарувала йому свою останню роботу — ілюстрації до «Вінні-Пуха». «Ось, почитайте це». Хлопці остовпіли. «І до якого місця читати? — спитали вони, думаючи, що це розіграш.— До полювання на Слонопотама. Цього буде цілком досить». Засіб виявився дієвим — все стало на свої місця. В цьому випадку послушництво відіграло свою справжню роль. Але не всім щастить із духівниками.
На жаль, ні довга біла борода, ні час перебування в Церкві не є гарантом духовної безпеки. Але це тема для окремої розмови. Церковні хвороби важкі. Ті, що на них хворіють, приносять багато скорботи у своє оточення і, в першу чергу, в свій дім. Людям, далеким від Церкви, вони обтяжують шлях до неї. Людина, яка щиро цікавиться релігійним життям, побачивши такого святошу, з його поведінки робить висновок про всю Церкву. Звичайно, можна їй довго пояснювати (це дуже переконливо робить диякон Андрій Кураєв), що як не можна судити про Музику за попсовими шлягерами, а про Живопис — за коміксами, так і про Християнство ми повинні судити за словами християнських святих, а не за першим-ліпшим парафіянином. Можна говорити йому про те, що історія Церкви буває красивою тільки в поганих книжках. Що в житті все значно складніше. Чи навпаки — простіше. Але бувають такі зустрічі з захопленими християнами-піонерами, рани від яких дуже довго не заживають.
Один знайомий художник розповідав, як у двадцять років неподалік від свого будинку він змальовував храм. «Благочестиві» бабусі зламали його етюдник і виштовхали вшию з церковного двору. Наступного разу мій друг зайшов до храму лише через п’ять років — таким сильним був його страх. Але, слава Богу, страх минув. А скільки людей, зіштовхнувшись із душевною черствістю (а то і відвертим хамством!) православних християн, ідуть до баптистів, ієговистів, богородичників. Або ж просто роблять висновок, що християнство, та і взагалі всі релігії — суцільне мракобісся. Мені б не хотілось, щоб у читача виникло подібне відчуття через мою статтю. Так, повторюю, церковні хвороби важкі. Але, мабуть, усім необхідно ними перехворіти.
Я знаю одне місто, де, завдяки місцевому благочинному, цілком здоровий духовний клімат. Людина переносить неофітську хворобу в досить полегшеному вигляді і швидко видужує. Так от, добре це чи погано? Не думаю, що дуже добре. Християнин там схожий на антарктичного пінгвіна, який не має імунітету, оскільки в Антарктиці немає вірусів. Що буде з цією людиною, коли вона зіткнеться з неофітством в усій його величі, а не зіткнутися з цим неможливо? Християнин, що виріс у тепличних умовах, неморозостійкий. Важливо пройти через неофітство, але не затримуватися в ньому.
Честертон дає чудове, прямо-таки святоотцівське визначення праведника: він вимогливий до себе і поблажливий до інших. Під час духовного дитинства нам не завжди вдається це зрозуміти. І тому збоку неофітство таке малопривабливе. Але всім нам необхідно перехворіти ним. І від цього нікуди не дінешся. В минулі століття було дещо простіше. Церковне Передання, живе та дієве, оберігало людину від надмірного ригоризму. Захоплення здебільшого не переходило в сектантство, а благочестя — в бузувірство. Але так вже склалося в нашій трагічній історії, що тонка грибниця Церковного Передання після революції була вирвана. Ниті, які дивом збереглися, відновлюються дуже повільно і складно. В останні роки до Церкви влився небачений потік людей. З одного боку, це чудово. Гонима Церква на наших очах відроджується з руїн. Але з іншого — Церкву дуже розрідили. Кожна людина, приходячи до неї, приносить свої пристрасті, своє гріховне, ще не змінене Благодаттю, бачення світу. І коли в Церковного Тіла, послабленого комуністичною диктатурою, виявляється стільки нових членів, ситуація нагадує медичний випадок. Якщо в організмі послаблений імунітет, то в нього легко проникає будь-який вірус.
Церква болісно хворіє на неофітство. Велика в нас кількість «не в міру православних», як назвав їх святитель Григорій Богослов, хазяйнують в Домі Божому, як у своєму. Але в нас є дещо, що зміцнює нашу віру в те, що хвороба мине. «А Церква майже в тому стані, як і моє тіло: не видно ніякої доброї надії, все безупинно схиляється до гіршого». Ці слова належать святителю Василію Великому. Тобто їм більше півтори тисячі років. Так, хвороба тяжка. Так, тіло корчиться в конвульсіях. Але Христос сильніший за наші гріхи. І Він зцілить нас.
