Найважче говорити про те, без чого не можеш жити: Крим став уже такою частиною мого світу, таким моїм обраним місцем на світі, що я не спроможний подивитися на нього відсторонено і розкрoth,frити таємницю його привабливості. Часом я шкодую, що народився не тут, а часом радію з цього: звісно, я не так любив би його, аби випало мені тут зростати і сприймати усю його розкіш як норму. Хоча енергетика цієї місцевості (ненавиджу це поняття, та інакше сформулювати не можу) відчувається навіть звичними уродженцями: вони відчувають, що Крим ідеальний для творчості, що тут краще розуміється щось вічно невловиме. Думаю, справа в його межовості, приналежності до двох світів — російського та українського, грецького та слов’янського, християнського та мусульманського. Протилежності сходяться тут , як вода й суходіл, і не заперечують одна одну, а підкреслюють складність і багатство світу. У Криму все — межа, і тому тут можна за неї зазирнути, побачивши іноді — на обрії, у просвіті хмарин, у призахідному диму — небесні барви прихованої, справдешньої реальності. Пелевін сказав якось, що саме сюди — ймовірно, до Артеку, — утекли грецькі боги.
Багато хто нарікає на те, що Крим небагатий, що відпочинок тут некомфортний, — любителі гламуру нехай їздять у Ніццу, а простіші понтовили обирають Туреччину. Мені чомусь і прославлений Капрі здався лише блідою тінню Артека: Лазуровий грот? — таж у нас є Пушкінський, у вас у Лазуровому все синє, а в нас там усе зелене. Може, уся справа в тому, яке враження виявилося першим, — а я побачив Крим дуже рано, у сім років; але то була Євпаторія, місце не найтиповіше, а Ялта була пізніше, у дванадцять, а в Артек я потрапив уже тільки журналістом, після армії. Начебто після двадцяти років щорічних — а то й по три рази на рік — поїздок на Південний берег настав час позбутися підліткової захопленості, — але я щоразу із почуттям гострого щастя перетинаю Ангарський перевал, знаючи, що зараз буде море. І запах, звичайно, — так не пахне більше ніде: тепла хвоя, суха глина, морська сіль, розчинена в повітрі, відчутна навіть у Сімферополі. Утім, гоже і кримське небо, бліде від спеки, небо, з якого море випило всю синь, — море в Криму головне, воно найкраще, і тут воскресає якийсь найдавніший інстинкт, якому немає пояснення. Поруч із морем усі наші проблеми мізерні, а самі ми — чомусь ні. Море — обіцянка й виклик, відкрита стихія, можливість усього на світі, і, незважаючи на всі свої небезпеки, ці брижі чомусь ваблять. Напевно, тут спогад про материнське лоно — звідси й «лоно вод»: як-не-як життя вийшло звідси. Рідний простір чудес і пригод, Одіссейова мрія, і Крим — дивовижне поєднання затишку й відкритості: ось вона, безкрайність, — поруч, але ж ми поки що на березі й милуємося всіма цими чудесами здаля. Щоб гостріше відчувати затишок, потрібне сусідство безодні, і ось воно — але Крим, завдяки численності бухт, саме затишний: стихія тут — ручна, шторми нечасті навіть узимку. І ще те, про що говорив Бунін: «огіркова свіжість» води, якої не відчуєш більше ніде. Це — не говорячи вже про серпневе світіння, про міріади блакитних лампочок, що світяться в серпневій нічній воді. І навіть узимку ці зелені вали здаються рідними й ручними — може, тому, що їх одомашнив для нас Волошин, хранитель Криму, товстий ангел російської поезії. Я завжди плачу в Коктебельському музеї — не тому тільки, що мені нестерпно шкода старого Макса, змушеного проводити екскурсії по власному помешканню для нових, найчастіше тупих гостей, а тому, що подвиг його дотепер не оцінений, що фігура його досі викликає не тільки захват, але й глузування. Але ж саме Волошин створив найкраще у світі літературне середовище — Будинок Поета, де примудрялися жити поруч вічно ворогуючі російські літератори; будинок, що став для сотень людей найкращим образом раю. «Я рай уявляю собі, як під’їзд до Судака», — зізнався Кушнер. Та що розмінюватися на дрібниці, чому Судак, а не весь Крим? І Мандельштам би під цим підписався, автор кращого у світі віршованого рядка — «Я сказал: виноград как старинная битва живёт»...
Крим прекрасний своєю легкою, недратівливою необов’язковістю і певним нехлюйством, невмінням і небажанням перетворюватися на дорогий та престижний курорт: тут все дещо занедбане, та якби було інакше — хто б їздив сюди?! Крим схожий на величезну квартиру початку ХХ століття: саме таку облаштували в Ялті замість звичайного міського музею. Заходиш — як у будь-яку зі старих квартир, де всього багато, де однаково сильно відчуваються багатство і невлаштованість. Ось так і Крим: усе дано — від гір до цілющих джерел. Зробити з усього цього гламур та комфорт заважають не лише чиїсь лінощі, а загальна непристосованість до гламурного існування. Він втратить весь шарм, щойно тут виростуть «комфортабельні готелі». Тут усе має відбуватися з тією ж мірою необов’язковості, легкості, шляхетного пофігізму, з якою ми зустрічаємо любих, але не парадних гостей: зрозуміло, що над усе дорожча духовна близькість.
Крим наскрізь літературний — може, більше, ніж Кавказ, і література про Крим здається мені кращою за кавказьку. Кавказький цикл російської літератури — весь про підкорення, про битву, чи принаймні про похмурі легенди, як лермонтовський «Демон». А Крим — це пізній Чехов, Бунін, Грін, Вересаєв, той-таки Волошин, Цвєтаєва, Мандельштам, Бєлий, із пізніших — Щербаков з його «Кримом», який став гімном цілого покоління вісімдесятників. Простір, але не порожній, а живий, сповнений невидимими та доброзичливими сутностями, — так я сприймав цей півострів від самого початку. Аксьоновський «Острів Крим» — втілення вічної інтелігентської мрії про місце, де збираються хороші люди, які не заважають один одному, творять і думають разом. «Щось є в самих обрисах Криму, що гріє душу,» — казав Аксьонов; і щось є в самому його повітрі, що дозволяє саме жити й працювати разом, без ворожнечі та ревнощів, у пориві спільної вдячності Творцеві. Саме таким середовищем був для мене — і залишився, хоча дуже змінився, — Артек, і його головний вожатий Володимир Вагнер, кращий мій друг, котрого немає більше.
Визначні пам’ятки Криму як такі цікавлять мене мало — туристи нехай відвідують Бахчисарайський палац, Альтанку вітрів, Ластівчине гніздо, Казантип та Демерджі; для мене Крим не ділиться на селища й міста, хоча, Севастополь і Ялта — звісно, два його центри, два дивовижних білих міста, кожне зі своїм обличчям. Ай-Петрі — також острів окремого блаженства, таємничий і страшнуватий, коли дивишся з вершини вниз і бачиш трипалубний корабель розміром із сірник. Та в Криму, правду кажучи, немає нудних місць. Мені скажуть, що на всьому цьому панегірику лежить певний відбиток Массандри — що вдієш, так. Але Массандру ми любимо не за пиятику, а за сп’яніння — зовсім інша справа. У Криму п’єш не для того, щоб відчути захват, а, навпаки, щоб його притлумити: інакше впадеш в ейфорію від надмірності.
Гостро пам’ятаю, як в один із перших артеківських приїздів йду асфальтовою (є ще нижня, через парк) дорогою з Артека в Гурзуф, обертаюся з тієї верхньої точки, що з неї Адалари видаються суміщеними, малі губляться на тлі великих, — і раптом з невимовною гостротою розумію: це моє місце на світі, моє, я знайшов його. Цей схил з кипарисами — увічнений Чюрленісом на полотні «Похорон сонця», ці сухі трави, яруси кедрів, шари туфу, ця гостинна, вічно жива давнина, лагідна спека, Генуезька фортеця і щасливі дитячі верески з пляжу — ось місце, звідки я б не хотів їхати ніколи, місце, де погляд, нюх, слух насичуються найкращою, невичерпною поживою. Ось природа, що ніколи не витісняє людину, велич, що не принижує її; союз нечванливої розкоші та благородної бідності, селище з мрії Гріна, що амфітеатрами збігає до моря, — лише тут я й потрібний, адже також умію робити свою справу й не заважати нікому.
Та їхати звідси все одно треба — просто щоб пережити спалах майже нестерпного щастя, коли повертаєшся.
Спеціально для журналу «Отрок.ua»