Між реальністю й нашим сприйняттям реальності може бути величезна різниця, аж до «нічого спільного». Та й хто знає, яка вона — реальність?
Таку ж різницю можна спостерігати й між різними видами сприйняття реальності. Учора було одне сприйняття, а сьогодні — зовсім інше. Світ не змінився — картина світу змінилася. Здогадайся, який світ, якщо картина його так часто й так помітно — до невпізнанності — змінюється.
А для когось картина світу не змінюється ніколи. Гуртом усі навколо волають такому твердолобому впертюху: «Подивись, настали нові часи!» А він відповідає: «Часи завжди однакові!» Або навпаки. Доходить до бійки — і це не найгірше, на що здатні прихильники різних поглядів на світ.
Узяти, наприклад, час. У добі 24 години, у годині — 60 хвилин, у хвилині — 60 секунд. Якщо б це не було саме так, Швейцарія не змогла б прославитися точністю своїх годинників. Але через сталість складових часу його можна, по-перше, вимірювати, по-друге, вимірювати зі швейцарською точністю.
Але годинник — неживий механізм. Немає ні душі, ні поезії в його монотонному — нехай ювелірно, нехай нейрохірургічно точному — цоканні. А якщо годинник стоїть — чи стоїть час? Сумнівно, щоб час знаходився всередині металевих, пластмасових та дерев’яних корпусів і корився забаганкам його шестерень та пружин. Малоймовірно, правда.
Проте мало хто не випробував на собі мінливість швидкості, з якою рухається час. Це навіть відобразилось у словах, якими описують його рух. Час іде, плине, летить, мчить або повзе, однак це все ті самі 60 секунд, зібрані у хвилину, 60 хвилин, складені в годину, і 24 години, утрамбовані в добу. Як змусити найкращий швейцарський годинник відрахувати 5 хвилин, що «пролетіли» або «проповзли»? — Не вийде! — А відчути всередині себе ту, цілком визначену, швидкість, з якою рухається час, нічого не варто, це так само, як відчути температуру повітря або подув вітру.
Ця загадка вперше вразила мене в ранньому дитинстві, ще в тому віці, коли я ходив до дитячого садка. Зимові ночі — найдовші в році, але мені вони здавалися найкоротшими. З того свого віку я лише й запам’ятав ось це відчуття шаленої швидкості, з якою пролітали найдовші ночі. Ця швидкість сприймалася мною навіть не як рух, а як дія певного механізму. Зараз розповім. Можливо, все було не зовсім так, але я так запам’ятав.
Ранок. Я ще не прокинувся, у моїй голові ще змішуються сни й дійсність, але я вже стою, напіводягнений, притулений до стіни в коридорі. Я відчуваю, як повільно сповзаю по цій стіні, а свідомість моя так само плавно й непомітно зісковзує назад у затишний сон.
За вікнами — темрява, з якимись поодинокими вогниками, що зливаються в химерну лінію невидимого горизонту. Тьмяне, жовтувате світло горить тільки в коридорі, решта кімнат темні. Тому мені здається, що там ще всі сплять, і лише мені довелося піднятися серед ночі, щоб іти в цей морозний, непривітний морок за вікнами. Насправді там нікого немає, ми з мамою у квартирі самі.
Ніч почалася дуже давно, ще вчора, коли ми прийшли додому. Ми вечеряли, гралися, дивилися мультфільм, новини, читали казки, а ніч увесь цей час була за вікнами. Ми прокинулися, а ніч усе ще не скінчилася, вона повністю зникне, сховається поступово, коли я вже буду в дитячому садку, а мама піде на роботу, і я більше не зможу бачити її, навіть щільно притулившись обличчям до віконного скла, розплющивши об нього ніс і до болю скосивши очі.
Але зараз, коли я в напівсні повільно сповзаю по стіні коридору, ніч мені видається дуже короткою. Я сприймаю її, як клацання затвора фотоапарата «Зеніт», що зробив кадр на малій витримці. Це механічне соковите клацання лунає в моїх вухах ще до того, як я справді його почую, я передбачаю і передчуваю його.
Крізь стулені повіки я бачу націлений на себе об’єктив з маленькими білими літерами й циферками по колу, його випукла лінза ледь міниться бузковим кольором. Об’єктив висить у темному отворі дверей, що ведуть до зали. Самого фотоапарата я не бачу, лише об’єктив, але корпус фотоапарата я можу легко уявити, у тата був такий самий. Коли ніхто не бачить, я нишком беру його і начебто роблю «знімки» — ненасправжки, без плівки.
Цей об’єктив, що майорить у повітрі на рівні мого обличчя, набагато більший за справжній об’єктив, гадаю, він був діаметром з тарілку середніх розмірів. Таких розмірів об’єктиви бувають у телевізійних камер, але це точно був об’єктив фотоапарата «Зеніт ТТL», я знав це напевне.
Вигляд у об’єктива був абсолютно байдужий, професійно-«об’єктивний». Він був готовий з однаковою холодною увагою знімати пейзажі, натюрморти, портрети, весілля чи похорон.
І потім відбувалося те, що я передбачав, передчував, чого трохи боявся, за чим завжди мовчки жалкував. Невидима кнопка затвора, схожа на голівку цвяха, починала безшумно занурюватися в корпус фотоапарата; я бачив, як за лінзою об’єктива повільно скорочувалася діафрагма, і в той момент, коли рух діафрагми зупинявся, а я весь зіщулювався і вкривався «гусячою шкірою», лунало це очікуване клацання. От і все. Я прокинувся. Ніч закінчилася. Мене переповнювало відчуття, що вона тривала тільки ось цю коротку мить, поки скорочувалася діафрагма і звучало соковите клацання затвора.
І ніякий годинник — найкращий, найточніший, найдорожчий у світі — не переконав би мене, що ніч тривала рівно стільки, скільки їй належиться о цій порі року в наших широтах.
Та я й зараз у це не вірю!
