Історія Пустинно-Микільської обителі
Прогулюючись ділянкою Микільської вулиці (нині ― Січневого Повстання), від станції метро «Арсенальна» до парку Слави, ми можемо лише сумно вдивлятися в помпезну архітектуру 1930-х років, вибудувану непарним боком вулиці, далі, задерши голову, спостерігати високу вежу готелю «Салют», а вгледівшись углиб, трохи правіше за нього, роздивитися корпус колишнього Республіканського палацу піонерів і школярів імені Миколая Островського, куди в дитинстві ходив і ваш покірний слуга... Вже набагато пізніше я дізнався про те, який величний церковно-монастирський комплекс століттями існував у цій місцевості й був знищений усього за кілька років безбожною комуністичною владою.
Свій початок Пустинно-Миколаївський (побутувала й назва Пустинно-Микільський) монастир веде від дерев’яної церкви, збудованої ще в Х столітті Великою рівноапостольною княгинею Ольгою на честь святого Миколая (таким було християнське ім’я Аскольда) на місці, де, припускали, був убитий цей правитель Києва. Місцевість відтоді й називають у Києві Аскольдовою Могилою... У цьому ж місці спершу була похована і сама княгиня. Згодом її прах перенесли до Десятинного храму, відновленого Петром Могилою на місці знищеного татаро-монголами. «Тепер на цій могилі невелика Миколаївська церква, зведена 1810 року й приписана до Миколаївського монастиря», ― повідомляла в 1912 році Зінаїда Шамуріна ― мистецтвознавець, історик і автор чудової книги «Київ. Культурні скарби Росії».
Варто зазначити, що кам’яна церква на місці розібраної дерев’яної була побудована на кошти купця з Воронежа ― Самуїла Микитовича Мещерякова, які він пожертвував «у пам’ять дружини своєї Олександри, котра померла в Києві під час паломництва 1809 року». Храм і престол освятили вже 20 серпня наступного року. Всередині цього храму, перебудованого у 1930-ті роки архітектором Юрченко під... парковий павільйон, були дореволюційні написи світського змісту. Один із них повідомляв, що «Блаженної пам’яті Государ Імператор Микола Павлович 1847 року вересня 10 дня вшанували відвіданням церкву на Аскольдовій могилі, і на скаргу інженерів зламати церкву, що мала тріщину від зсуву з одного боку кургану, відповіли: «Нітрохи падінням не загрожує: дещо треба підправити, й церква має існувати». Над західними дверима містився ще один цікавий напис: «На цьому місці таємно існувала церква, влаштована християнами від Андрія Первозванного, апостола просвічених».
Попервах Пустинно-Миколаївський монастир був жіночим, де подвизалася свого часу й мати одного із засновників Києво-Печерської обителі ― преподобного Феодосія, але 1115 року син Володимира Мономаха ― Мстислав ― зробив його чоловічим.
У 1690-1696 роках поряд із Миколаївською церквою розвернулося будівництво великого кам’яного храму, кошти на зведення якого виділив зі своїх багатств гетьман Іван Мазепа. Грандіозний білокам’яний храм в архітектурних формах українського бароко звів талановитий зодчий Йосип Дмитрович Старцев.
Відомий лист гетьмана, відправлений царям Іоанну та Петру 1693 року, в якому повідомлялося про хід будівництва двох великих соборів у Братському Богоявленському й Пустинно-Микільському монастирях. Запис про будівництво нової кам’яної церкви Миколаївського монастиря зберігався в архіві канцелярії Пустинно-Миколаївського монастиря, де повідомлялося, що «заснована ця церква кам’яна на винограді Пустинно-Микільсько-Київському (тобто на місці частини саду обителі. ― Авт.), на честь і пам’ять святого великого архієрея і чудотворця Миколая при державі пресвітлих і благочестивих Великих Государів наших Царів і Великих Князів Іоанна Олексійовича і Петра Олексійовича всієї Великої і Малої і Білої Росії Самодержців і багатьох держав і земель Східних і Західних і Північних отців і спадкоємців і Государів і Володарів, за благословенням у той час новообраного митрополита Київського Галицького і всієї Малої Росії Варлаама Ясинського, утриманням ктиторським премилостивого, ясновельможного Його милості пана Івана Степановича Мазепи, гетьмана війська їх Царської пресвітлої Величності, при ігумені тієї святої обителі Пустинно-Микільсько-Київської при велебному в Богові Отці Іосафові Кроковському. І покладено тут мощі святих в основі тій (часточки мощей. ― Авт.): святого апостола Филипа, святого Іоанна Златоустого, святого мученика Євстратія Печерського, святого мученика Никона Печерського, святого Іларіона Печерського, святого Мойсея Печерського, святого Мардарія Печерського.
У Літо від Створення Світу 7198, від Різдва Христового 1690 місяця червня дня 7».
«Фасади, особливо західний, прикрашені розкішними щитами, напівколонами, увінчаними капітелями, чудовими віконними лиштвами. Чарує красою головний вхід із фронтоном, що закінчується п’ятьма маленькими головками, весь у ліпних химерних візерунках... Багато прикрас, багатства й пишності, але в усьому відчутний великий художній смак... Важко уявити собі щось величніше, своєрідніше й красивіше за цей величезний темнуватий храм, де всі колони прикрашені золоченими орнаментами; на іконах чарівні, у примхливих закрутках також золочені кіоти. Іконостас ― величезна мережана стіна, вся зіткана з найвитонченіших візерунків ― листків, квітів, виноградних грон, наче хтось розвішав між вівтарем і церквою величезний шматок золотого мережива. Такі ж іконостаси в бокових частинах і на хорах. Світло в соборі падає лише згори, з бані, надаючи ще більшої краси золотому мереживу іконостасу та кіотів, таємничої і мерехтливої», ― писала очевидець усієї цієї розкоші Зінаїда Шамуріна.
Переданий 1831 року Воєнному відомству (оскільки ця садиба відійшла до території Нової Печерської фортеці) величний собор, який офіційно почали називати «Микільський Воєнний собор», а в народі назвали «Великий Миколай», на відміну від «Малого Миколая», про якого я розповім трохи згодом, був десятиліттями символом воєнної слави Вітчизни. Тут служили молебні в пам’ять про прославлених воїнів, котрі загинули «за Царя і Вітчизну», а в дні воєнних перемог сюди приходили поставити свічку за упокій душі загиблого воїна безутішні матері, вдови, сестри чи доньки...
Микільський Воєнний собор як видатна пам’ятка українського бароко, та ще й вибудуваний «зрадником» Мазепою, звісно ж, мав пасти від рук більшовиків-інтернаціоналістів. І він був знищений. Німим докором Святе місце залишається незабудованим і досі. Думається, що храм слід відновити, і тим самим хоча би почасти спокутати провину за допущене пращурами святотатство. Утім, кажуть, що «син за батька не відповідає». Разом із «Великим Миколаєм» загинула і його велична триярусна дзвіниця (побудована 1750 року на кошти єпископа Смоленського Гедеона), і, кілька десятиліть по тому ― Трапезна церква колишнього Пустинно-Микільського монастиря. Історик Кирило Третьяк із сумом констатує, що «вдруге собор став „воєнним“ 28 вересня 1931 року, коли постановою президії Київської міської ради його закрили і передали в розпорядження Воєнвідділу». 1934 року храм спершу обезголовили, а потім просто, як тоді казали, розібрали «на цеглу» для будівництва школи. Об’ємну споруду спершу вирішили перебудувати під клуб робітників заводу «Арсенал», однак незабаром передумали.
А 1941 року, напередодні Великої вітчизняної війни, архітектори Іванов, Вероцький, Шулькевич створили проект величезної будівлі Палацу культури заводу «Арсенал».
Реалізації проекту завадила Велика Вітчизняна війна. Оскільки домінанти цієї доволі пустельної місцевості явно не вистачало, архітектори сімдесятих років звели на місці величної дзвіниці будівлю готелю «Салют». На території ж садиби Микільського Воєнного собору до середини шістдесятих років минулого століття виник комплекс Республіканського палацу піонерів і школярів імені Миколи Островського. Тоді ж була зруйнована Трапезна церква, а точніше, те, що від неї залишалося.
З Пустинно-Миколаївським монастирем пов’язано ще кілька оригінальних будівель, що постраждали від рук войовничих безбожників. Серед них ― комплекс будівель «Малого Миколая».
Ще 1713 року на гроші Київського губернатора Дмитра Івановича Голіцина, завершилося будівництво кам’яної церкви, названої в народі «Злупською» або «Стовповою» від оригінальної форми бані, яка виростала вгору. Втім, нам відомо, що на багато століть раніше, в місцевості, де вибудували храм, стояв кам’яний стовп (злуп), на якому була розміщена ікона Миколая Чудотворця ― покровителя всіх мандрівників, а отже, не в останню чергу і паломників, котрі десятками, а то й сотнями тисяч щороку приходили до Києва на поклоніння його святиням. Маршрут їхній від Лаври до Софії та інших храмів Старого Києва неодмінно проходив Микільською вулицею.
Після завершення будівництва цієї «стовпоподібної» церкви, мазепинський храм, як я казав вище, почали називати «Великим Миколаєм», а голіцинський ― «малим Миколаєм». Сюди 1831 року з Микільського Воєнного собору був переведений чернечий штат. Ансамбль Пустинно-Миколаївського монастиря обнесли високою кам’яною огорожею. На його території розбили сади й городи, облаштували гарні клумби. Влітку на його гостинному подвір’ї просто неба ночували сотні паломників...
Заради спорудження величезної і помпезної будівлі для службовців та працівників Київського Особливого Воєнного округу, зведеного за проектом сталінського архітектора Йосифа Каракиса, влада безцеремонно знищила величний монастирський комплекс, частину історії нашого багатостраждального міста. На думку історика Кирила Третьяка, «споруда Й. Каракіса (проектно вирішена у вигляді обрису великого літака, щоб добре було видно з повітря, підкреслюючи оборонну могутність Країни Рад. ― Авт.) не є такою вже потворною, як вважають деякі дослідники й мистецтвознавці. Вона вдало вписується в перспективу вулиці, є прикладом монументальної архітектури, якої так не вистачало Києву на початку ХХ століття. Але завжди ми будемо ставитися до цієї споруди упереджено, оскільки її звели на фундаменті нашої святині й пам’ятки культури». Воно і зрозуміло! Тільки за 1920-1930-ті й 1960-ті роки в одному лише Києві було знищено більше 150 (!) об’єктів Православної Церкви. Вічна їм пам’ять!
