Скільки у світі письменників? На це запитання я знаходила різні відповіді. На всі часи й народи їх набралося десь близько трьохсот тисяч — авторів різного рівня й тематик. Усього триста тисяч — і це результат найоптимістичніших підрахунків. Але попри те, що зараз наша планета нараховує мільярди мешканців, гадаю, на ці триста тисяч припадає... значно менше читачів.
«Життя — це зусилля в часі»
Читачів менше з тієї ж причини, що й по-справжньому живих людей менше за мертвих. Мене вразила проповідь в одному з київських храмів, в якій говорилося про те, що ніхто з людей, доки не помер, не може стверджувати, що він живий. Мертвими нас робить потурання смертним гріхам. Немає сумніву, що всі преподобні, чиї нетлінні мощі лежать у лаврських печерах — перемогли смерть. Бо вони перемогли гріх, вони — в Бозі, вони живі. А ми?
Про те, як важко на землі відрізнити живе від мертвого, говорять не лише священики. Філософ Мераб Константинович Мамардашвілі вчив своїх студентів: «Треба докладати зусиль, аби залишатися живим. Не все живе, що видається живим. Багато з того, що ми думаємо й що ми робимо — мертве. Мертве, бо це наслідування чогось, мертве, бо не твоя думка — а чужа думка. Мертве, бо це не твоє справжнє власне почуття, а стереотипне, стандартне — таке, яке має бути, а не те, яке ти переживаєш сам. І ми в житті дуже важко розрізняємо те, що ми переживаємо самі, від того, що переживають наші сусіди, близькі, знайомі. Ми словесно створюємо, але в цій словесній оболонці відсутнє наше щире особисте переживання».
Вчитися бути живими
Справжнє читання — така ж складна справа, як і прагнення залишатися живим по-справжньому. «Щире особисте переживання», власні міркування, висновки та поривання — цим відрізняється справжнє читання від формального, що мертвить букву, виганяє дух. Справжнє читання вимагає не лише зосередженості й самовіддачі, але, як і будь-яка не чорноробська праця — певної кваліфікації, професійної майстерності.
Вчитися читати — це як учитися грати на фортепіано. Пам’ятаю, як одна моя п’ятирічна знайома, почувши, що її ровесник почав учитися грати на піаніно, щиро здивувалася: «Як, він не вміє?» Тому що в її уявленні грати — означало натискати на клавіші. Так дехто думає, що читати — означає складати букви у слова та речення. Проте якщо речення оживлюють лише стереотипи й смислові кліше, це не читання. Як правильне натискання клавіш по нотах — це ще не музика.
Є вчителі музики, а є вчителі справжнього читання — ними бувають батьки, старші друзі, вчителі літератури. Система шкільних творів якраз спрямована на те, щоб навчити нас читати по-справжньому — вдумливо, глибоко, зі смаком. Оскільки у творі з літератури ми повинні передати свої власні думки й образи, які викликав у нас певний твір. Але ми часто-густо, немов справжні мертвяки, нікуди не рухаємося — і списуємо міркування, думки та погляди або з Інтернету, або з підручника...
Мені особисто пощастило з учителем читання. І якщо мені бодай одну сторінку у своєму житті вдалося прочитати самобутньо — то це завдяки моїй учительці Тетяні Петрівні Бабковій. Царство їй Небесне! На її уроках російської літератури п’ятірку міг отримати несусвітний двієчник, якщо примудрявся пережити прочитане самостійно. А ми, відмінниці, знали, що наша старанність не гарантує гарної оцінки, бо на уроках Тетяни Петрівни треба не щосили зубрити, а щосили думати. Пам’ятаю, як одного разу, коли ми вивчали прозу Пушкіна, вона поставила запитання: «Так кохала Маша Дубровського чи ні?» Тоді в моїй піонерській свідомості не любити розбійника-революціонера Дубровського було просто антирадянщиною. Я здійняла руку вгору, аби швидше за всіх видати правильну відповідь, і вигукнула: «Звісно, кохала!» Тетяна Петрівна витримала паузу і тихо спитала: «А як ти тоді поясниш Машин зойк душі, коли батько примушував її вийти заміж за старезного князя: »... краще піду заміж за Дубровського!" Удар, якого я зазнала внаслідок відкриттів, що звалилися на мене, годі описати. Як важливо, як цінно, щоб у житті знайшлася людина, яка вчасно дасть по кумполу, аби ти навчився думати самостійно, а не відтворювати загальноприйняті настанови.
Майстри читання
Справжнє, живе читання художньої літератури — це завжди співтворчість читача з автором. Це таємниче дійство, внаслідок якого виникає немовби новий твір. Як у парі між композитором і музикантом з’являється неповторна мелодія, зумовлена, з одного боку, можливостями партитури, а з другого — можливостями виконавця.
Читач з книгою — за умови здійснення «внутрішнього акту» — обмежений лише потенціалом свого розуму й серця.
Люди з особливим талантом до читання досить часто розкриваються в соціумі як літературні критики. Варто почитати, скажімо, геніального літературознавця Віктора Шкловського, щоб неабияк збагатитися новим інструментарієм, новими прийомами, новими ракурсами, з котрими можна відкривати художні твори набагато повніше та яскравіше: «Слова різні, залежно від того, хто їх приносить. Вони приносяться, неначе вирвані з корінням, зі шматком лісу думки, в якому вони живуть і зіштовхуються».
Читаючи один і той самий текст, різні читачі навіть з однаковим рівнем освіченості можуть пережити протилежні відчуття. Наприклад, образ човна, який розрізає срібні води озера на заході сонця, у кожного викличе власні асоціації. В одного — приємні, про рибалку. В іншого — нещасні, про перше невдале освідчення в коханні.
Отже, кожний читач завдяки власним асоціаціям занурюється у світ власних трактувань образів, які пропонує йому письменник. Можна сказати — у світ власних галюцинацій. Чому так відбувається, чудово пояснює Герман Гессе: «Я можу зробити свою асоціацію зрозумілою вам, але я не можу зробити так, щоб хоч би в одного з вас моя приватна асоціація теж стала непорушним механізмом, що неухильно реагує на виклик і спрацьовує завжди абсолютно однаково».
Поєднуючись із книгою, справжній читач стає режисером-постановником власної картини. У свідомості розгортаються динамічні сцени, наповнені симфоніями звуків, світловими шоу, витонченою грою героїв. Мозок — це найсміливіший драматург, оскільки його постановки не вимагають великих бюджетів, навіть якщо він читає «Марсіанські хроніки» Рея Бредбері.
Тим, хто вміє читати по-справжньому, і складніше, і легше дивитися кіноверсії великих творів. Я знаю людей, які рішуче відмовляються дивитися екранізацію «Білої гвардії», оскільки не хочуть порівнювати її зі створеними власними образами, з власною внутрішньою «екранізацією» під час прочитання цього проникливого булгаковського роману.
Читання з розумінням
Однак мистецтво читання художньої літератури злочинно переносити, скажімо, на медичну енциклопедію. Лет фантазії доречний лише там, де йдеться про відтворення вигаданих переживань. Але якщо справа стосується реальних страждань реального хворого, а нам потрібно його рятувати — то тут вільне трактування медичної літератури може призвести до сумного кінця.
Така ж відповідальність лежить на будь-якій людині, котра читає Біблію, оскільки Святе Письмо можна назвати довідником з порятунку душі. Біблія містить безліч різних жанрів — епос, драму, трагедію, філософське есе, лист, притчу. Але Біблія — це не літературний твір! Це святе свідчення, одкровення, блага звістка, дороговказ до рятівного виходу, який водночас є входом у життя вічне.
Тому, приймаючи моду на «свободу тлумачення» священних текстів, сучасний ліберальний читач потрапляє в полон своєї уяви, ризикує опинитися в глухому куті, позбутися Єдиного Бога, замінити істинний образ Спасителя... своїм «глюком». Як казав Сковорода: «Ось ці молодечі уми, заполонені своїми гадками, наче місцевою блудницею». І тоді наповнюють світ блюзнірські прочитання Євангелія, такі як стрічка «Останні спокуси Христа»...
Православна Церква вчить, що для найживішого, справжнього, правильного прочитання Біблії необхідна допомога... Автора. І оскільки й для старозавітних пророків, і для новозавітних апостолів співавтором завжди був Святий Дух, то й тлумачення біблійних текстів слід шукати з живою допомогою Святого Духа — Духа Істини.
Щоб навчитися з користю читати Біблію, потрібні особливо підготовлені вчителі — святі отці, які жили у Святому Дусі. Їхнє соборне тлумачення, вивірене праведним життям, молитвами, одкровеннями, їхній святий заклик насичуватися мудрістю в Євхаристії — це камертон кожному справжньому читачеві для прочитання найголовнішої на землі Книги.
Виявляється, складна не лише письменницька праця. Праця читацька — нічим не легша, але й вона також багата на натхнення й радісні переживання, і вона також вимагає й здорового глузду, і таланту, і освіченості, і самовіддачі. Будь-який текст, який складніший за надписи на паркані або рекламний слоган на білборді, очікує на відповідальний розум і чуйну душу. І якщо багато сказано гарних слів на адресу письменників, то мені хотілося б низько вклонитися читачеві. Адже, за містким виразом Борхеса, «якщо до книги не тягнеться нічия рука — то написана вона марно».
