Один день історика

Перший поклик із Небесного світу прийшов у моє серце через захоплення красою церковного мистецтва. У 1987 році я побував у Свято-Троїце-Сергієвій Лаврі. Несподіваним виявився контраст із «домашньою» Києво-Печерською Лаврою: вся територія древньої Печерської обителі була історико-культурним заповідником, де про величезний внесок чернецтва до культури йшлося лише в минулому часі. У моїй свідомості це накладалося на офіційний міф про вимирання останніх віруючих бабусь. Однак в обителі преподобного Сергія, яка має аналогічний статус заповідника, знаходився чинний монастир, де ніхто не збирався вимирати. Нарівні з монахами-старцями, територією ходили молоді ченці та семінаристи, перед іконами мерехтіли лампади, під зводами соборів розпливалося відлуння молитовних виголосів, із дзвіниці лився радісний дзвін. Світ Стародавньої Русі, казковий і прекрасний, яким він видавався на картинках у книжках і стендах у музеях, раптом ожив!
Ця зустріч стала визначальною у моєму виборі професії історика, зі спеціалізацією в ієротопії (вивчення святих місць) та агіографії (житія святих).
Досьє № 5
Владислав Дятлов — історик, письменник, музейний співробітник, батько трьох дітей. Народився в 1974 році в Києві, закінчив історичний факультет Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. У 1991–1992 і 1996–2012 роках — учасник археологічної експедиції відділу «Київ підземний» Музею історії Києва. Автор науково-популярних та довідкових видань про православні святині України. Укладач нової редакції «Києво-Печерського Патерика».

1. Книги без кабінету

У багатьох світських книгах про древні святі місця більше уваги приділяється мистецтвознавству, в церковних — богослужінню в широкому значенні слова. Переконаний, що сучасна книга про святиню — і світська, і церковна, — повинна в повноті розкривати всі напрямки: віруючий читач стане освіченішим, невіруючий — знайде більше підстав для поваги до віри. Ілюструвати книгу слід широко — поміщати в ній не тільки загальні плани, але й усі доступні ілюстративні матеріали минулого. Навіть у популярному жанрі слід вказувати джерела пропонованих відомостей: у наш час словесної безвідповідальності, маніпуляцій історичними фактами, недостатніх знань про витоки тієї чи іншої церковної традиції, — це надзвичайно важливо: читач не повинен ставати заручником авторитету автора.

Керуючись цими принципами, я прагнув створювати комплексні описи монастирів України та оновлені редакції житій святих. Однак із семи книг, що вийшли за моєї участі як автора чи редактора, тільки одна відповідає початковому задуму. Інші — плід компромісу між ідеєю та життєвими обставинами. Частина обставин — наслідок моєї інфантильності («найважчими для хлопчаків є перші сорок років життя») і «перегинів» періоду неофітства, а частина — загальна ситуація з наукою і культурою в Україні (як сказав один колега, бути у нас сьогодні істориком — розкіш, яку можуть собі дозволити тільки багаті).

2. Домашня церква

«Коли в родині з’являється християнин, усі його близькі стають мучениками». Ця крилата фраза з приводу сучасного неофітства — про мене й моїх покійних старших рідних: дідуся, бабусю, маму. Ці люди зробили для мене героїчно багато й щиро раділи моїм успіхам, але в багатьох суто людських речах я завдав їм чимало страждань. Уповаю тільки на милосердя Боже до них і до мене.

Непростим був шлях і від закоханого юнака-романтика — до чоловіка і батька в сім’ї, де зростають три сини. Дякую Господу за Його довготерпіння, за терпіння моєї дружини і дітей. Все ж таки настав той день, коли тато зрозумів, що всміхнутися дитині, яка вкотре відриває тебе від роботи, — глобально важливіше, ніж боротися з «системою» пером і «бунташним» характером. Не знищуючи себе самокритикою, втішаюся тим, що мій випадок — не єдиний у середовищі тих, хто пише. Колись Жванецький пожартував: «Що таке письменницька дитина? Дитя, яке дізнається про любов до себе тільки з творів батька». Я щасливий, що про любов і повагу ми говоримо з синами «устами до уст». Терпіння сім’ї потроху винагороджується. Свого часу саме родина допомогла мені не «підпасти» під інший жарт Михайла Михайловича: «Що таке письменницька смерть? Вихід у світ».

3. Екскурсія як проповідь

Історична наука подібна до релігії — це віра в певну картину минулого. Відповідно, історичну науку можна по-різному використовувати: чи то мудро жити з опорою на її уроки, чи то маніпулювати її фактами заради того, щоб підпорядкувавати собі інших людей; перше дає поживу альтруїзму, друге — егоїзму...

Поки тільки вчишся носити євангельські слова на скрижалях серця, бути храмом, який встояв би навіть на тюремних нарах, — відчуваєш необхідність бувати в місцях, де Блага Вість явним чином впліталась у тканину історії. Це — святі місця. Подорож ними в Україні, в роки роботи над першою книгою, призвела до бажання поділитися радісними враженнями не тільки на папері, але й у живій бесіді, тобто в екскурсії. Знаходячи з кожною аудиторією свою мову і розповідаючи про приклади того, як віра Христова надихала одних на молитовне усамітнення, інших — на створення культурних шедеврів, третіх — на подвиг страстотерпців посеред політичного хаосу, відрадно спостерігати зміни в очах слухачів: насіння кинуто — людина замислилась, розгорне книгу, повернеться до храму, перегляне стереотипи.

Життя історичних святих місць можна оцінити тільки в широкому контексті доль окремих людей і цілих народів. І тут для екскурсовода — поле для примирення слухачів різних поглядів. Коли в 90-х до мене зверталися москвичі з проханням показати їм Почаїв, для деяких із них ставало одкровенням те, що лише з поважним ставленням до специфіки Галичини, Буковини та Закарпаття, які ніколи не були під російським скіпетром, можна зрозуміти особливості церковної історії всієї Україні і сприйняти нашу країну як ціле. Одночасно в мене відбувалися бесіди з тими співвітчизниками в Україні, які до певної пори надто упереджено ставилися до Росії, вибудовуючи про неї судження виключно крізь призму подій 1939 року й тому подібних. Останні рядки заповіту Максиміліана Волошина служать мені девізом:

Пойми простой урок моей земли:
Как Греция и Генуя прошли,
Так минет все — Европа и Россия.
Гражданских смут горючая стихия
Развеется... Расставит новый век
В житейских заводях иные мрежи...
Ветшают дни, проходит человек,
Но небо и земля — извечно те же.
Поэтому живи текущим днем.
Благослови свой синий окоем.
Будь прост, как ветр, неистощим, как море,
И памятью насыщен, как земля.
Люби далекий парус корабля
И песню волн, шумящих на просторе.
Весь трепет жизни всех веков и рас
Живет в тебе. Всегда. Теперь. Сейчас.

4. Катакомбна війна за батьківщину

У лютому 1989 року серед числа учнів гуртка археології Палацу піонерів ім. Миколи Островського я вперше побував у печерах урочища «Церковщина» на південній околиці Києва. Переді мною постав величезний, хитросплетений, напівзасипаний лабіринт із церквами, каплицями, келіями, усипальнями, переходами між поверхами. Історія цього місця була напівзабута, воно вабило своєю таємничістю, усамітненістю, древньою і романтичною подобою. У той самий час — мене вразило, що лабіринт, який не поступається Ближнім або Дальнім лаврським печерам, перебуває в забутті. У серці спалахнув вогонь бажання «повернути» це місце — Києву, а цьому місцю — гідну опіку людей.

Я почав їздити туди з друзями, збирати відомості про «Церковщину». Виявилося, що її 950-річна історія надзвичайно насичена іменами та подіями і одночасно печери «Церковщини» є найкращою ілюстрацією до розповідей «Києво-Печерського Патерика» про заснування Лаври. Справа в тому, що в XVII–XIX століттях інтер’єри лаврських печер були значно перероблені для паломників, а Гнилецькі печери — в «Церковщині» — саме в ці сторіччя перебували в запустінні. Коли на них знову звернули увагу, то оцінили їх «первісний» вигляд, і згодом прагнули вносити якомога менше змін.

Виявилося також, що в мене є великий попередник — святитель Інокентій Херсонський. Навесні 1832 року він несподівано для себе побував у печерах «Церковщини», про які раніше не знав. О тій порі подвижник іще не був єпископом — у сані архімандрита він трудився на посаді ректора Київської духовної академії. Академія розташовувалася тоді в садибі Києво-Братського монастиря на Подолі — там, де тепер Університет «Києво-Могилянська Академія». У часи владики Інокентія ректори Академії були одночасно настоятелями Братської обителі. У селі Пирогів — відомому завдяки сучасному Музею народної архітектури та побуту — знаходилася літня дача Братських настоятелів. З цієї дачі отець Інокентій і прийшов до «Церковщини» під час прогулянки: урочище лежить за кілометр на південь від села. Ректор облаштував вхід у печери для паломників, залучив учених до дослідження історії «Церковщини»...

У 1991 році кілька гуртківців та їхніх друзів почали розчищення Гнилецьких печер від обвального ґрунту і сміття. Першою ділянкою роботи став підземний храм преподобного Феодосія Печерського: по-перше — найсвятіше місце в печерах, по-друге — саме тут зміни на краще були б одразу помітні іншим відвідувачам як потенційним союзникам у волонтерському починанні, по-третє — на початку ХХ століття храм був реконструйований, і наявність бетонної підлоги «рятувала» хлопців від конфлікту із законом, оскільки вони не зачіпали древній «культурний шар». Незабаром, за чутками серед знайомих і за наявністю розкопу в інших куточках лабіринту, волонтери дізналися, що в печерах працює археологічна експедиція. Мобільних телефонів і Інтернету тоді ще не було під рукою, і дві групи трудівників «Церковщини» ще довго шукали одне одного: адже волонтери приїжджали на розкопки тільки у вихідні дні, а професіонали — в будні. Для мене є символічним, що перший контакт між ними — у телефонному режимі — відбувся 5 лютого 1992 року, в третю річницю мого першого візиту до урочища. Коли відкрився новий археологічний сезон, волонтери й члени експедиції працювали вже пліч-о-пліч.

Закінчивши інститут, я вступив на роботу до відділу «Київ підземний» Музею історії Києва, який був створений у 1990 році для дослідження історичних підземель міста і який організував ту саму експедицію в «Церковщині». У середині 90-х стало ясно, що найближче майбутнє експедиції — триматися на ентузіазмі, без надій на економічний розвиток. Тим часом підземні пам’ятники слід було не тільки вивчати, а й охороняти, відроджувати, відкривати для відвідування. Для тих підземель, що були печерними монастирями, залишався один вихід — спільний патронаж Музею і Церкви.

Задекларувавши в 1988 році відмову від гонінь на релігію і намір повернути віруючим відчужені святині, уряд СРСР не встиг розробити довгострокову програму поетапної передачі церковним громадам споруд, зайнятих світськими установами. Не був також розроблений механізм ефективної взаємодії Церкви і держави щодо опікування тими святинями, які офіційно були визнані пам’ятками історії та культури. Проблема залишилася у спадок пострадянській Україні, де так і не була вирішена вчасно. Повернення святинь нерідко супроводжувалося конфліктами, а позитивний досвід взаємодії пам’яткоохоронних інстанцій і церковнослужителів напрацьовувався шляхом проб і помилок. З цих причин перехід київських печер у «Китаєво», на Звіринці, і в «Церковщині» під опіку відроджених монастирів не був безхмарним, однак багато які з розробок «Києва підземного» все ж були зрозумілі, оцінені й утілені в життя. Найповніше це вдалося саме в «Церковщині»: в інтер’єрі Гнилецьких печер встановлені експозиційні матеріали, які доповнюють архітектуру та допомагають зрозуміти, яким було описане в «Патерику» життя давньоруського підземного монастиря в умовах Середнього Подніпров’я.

Я радий, що програма-мінімум, яку розробляв «Київ підземний», виконана всупереч усім перешкодам. А перешкод не бракувало: фінансові труднощі 90-х, звільнення ряду співробітників, без яких відділ став слабшим, непросте налагодження взаємодії з монастирями, і нарешті — закриття «Києва підземного» у 2012 році з посиланням на нерентабельність. Я радий, що ми протрималися до моменту, коли монастирі на Звіринці й у «Церковщині» змогли прийняти естафету опіки над печерами у формі, прийнятній для збереження цих святинь.

Я, як і раніше, буваю в «Церковщині», де з благословення священноначалія монастиря доглядаю — як консультант — за станом інтер’єру печер та експозицією. Чверть століття тому я закохався в цей куточок землі, — мій «Коктебель», — у надрах якого ніби зупинився час. Він дарує відчуття спокою і вічності. На поверхні — кілька разів змінилися кордони і режими влади, а в підземеллі — врізаний в глинисту стіну давньоруський хрест-графіті продовжує смиренне свідчення про любов Христову до нас.

На поверхні — руйнується образ тисячолітнього християнського міста, де навіть за радянських часів Лавра не була «під вартою» хмарочосів. Тому для мене «Церковщина» — це «остання п’ядь» зі знаменитого вірша Твардовського, моя війна за батьківщину, багнетом лопати замість рушниці. Нелегко впродовж років залишатися відданим справі, коли вона входить у протиріччя з потребами сім’ї. Але — вже багато років живу з відчуттям: якщо ось так ми всі, під тиском «культу світу цього», будемо відступати туди, де залишиться тільки заробляти гроші, то одного разу прокинемося в країні повсюдних офісів та ринків, без древніх свідків християнства на рідній землі.

Опублiковано: № 3 (69) Дата публiкацiї на сайтi: 02 June 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Один день історика

Один день історика

Журнал «Отрок.ua»
В обителі преподобного Сергія, яка має аналогічний статус заповідника, знаходився чинний монастир, де ніхто не збирався вимирати. Нарівні з монахами-старцями, територією ходили молоді ченці та семінаристи, перед іконами мерехтіли лампади, під зводами соборів розпливалося відлуння молитовних виголосів, із дзвіниці лився радісний дзвін. Світ Стародавньої Русі, казковий і прекрасний, яким він видавався на картинках у книжках і стендах у музеях, раптом ожив!
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
20:21 23.06.2014 | Лия
Слава Богу!!!Владислав, спасибо Вам за Ваш труд. Да хранит Господь Вас и Вашу семью!!!!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: