Однією ногою в раю

Написати про Святу Землю якось цілісно й закінчено, здається, неможливо: побачене й пережите не можна ні зрозуміти, ні осмислити, ні вмістити. До того ж подорож туди — це завжди початок. Початок, якому — хочеться вірити, — не буде кінця.

Якось, іще в ті часи, коли в мене й думок не було про можливість поїхати на Святу Землю, я запитала свою подругу, яка нещодавно повернулася з паломництва: «Чи змінилося щось у тобі після цієї поїздки?» Вона відповіла коротко: «Змінилося. Що саме — цього не розкажеш. Але мені здається, що кожен хоча б раз у житті має там побувати».

Зрозуміти повною мірою правдивість її слів мені довелося пізніше, лише спізнавши їх правдивість на собі. І тепер на запитання «ну як?» я найчастіше відповідаю приблизно так само.

Єрусалим — це локус поза часом і простором. Якщо є на землі географічна точка, найбільш близька до Неба, то ця точка, поза сумнівом, тут. «Відчуття Єрусалима», що єднає всіх, хто хоча б одного разу вдихав повітря цього міста, немислиме без досвіду Зустрічі — тієї, про яку мовчать слова. Саме вона тут — головна. А все інше — деталі.

 

Усе починалося з Вифлеєма. Прохолодний палестинський ранок, незатишні вулиці, спішні кроки в тиші ще сонного східного міста... І ось ми вже на площі перед крихітними Вратами смирення.

Базиліка Різдва, якою її можна бачити сьогодні, зведена в VI столітті на місці церкви, побудованої царицею Єленою. Відтоді богослужіння тут не припинялися фактично ніколи: це єдина християнська церква в Палестині, що вціліла з домусульманського періоду. Навіть під час персидського нашестя в 614 році храм дивом уникнув руйнування: на мозаїці поклоніння волхвів перси впізнали своїх співвітчизників і зберегли святиню з поваги до предків.

Людей, звиклих до величі руських храмів, тут дивує все. Замість сяючого собору — похмурий неф базиліки й почорніла від кіптяви стеля печерки Різдва. Замість гучного святкового хору — один або два ченці, що тужливо тягнуть речитативом грецькі піснеспіви. У всьому — якась підкреслена буденність. До реставрації та благоустрою тут, здається, взагалі нікому немає діла.

Про те, що тут війна, починаєш думати не одразу. Не одразу згадуєш, що іще якихось дванадцять років тому, під час другої палестинської інтифади, храм був обложений ізраїльськими солдатами й ледве не був спалений. Складно зрозуміти, що більшість жителів Вифлеєма через політичну ситуацію ось уже багато років не мають можливості виїжджати за межі свого міста (навіть у Єрусалим, куди їхати менше чверті години).

Здатність осмислювати зовнішню реальність повернеться пізніше. А поки що ти стоїш на ватяних ногах під задимленим склепінням печерки, і гучніше за будь-який хор у грудях тріпоче думка, що розриває свідомість: тут! Тут Бог став людиною, і ти, виявляється, маєш до цього безпосередній стосунок. Тут народився Бог... для мене!

Далі все як уві сні: Фавор, Назарет, Кана, Галілея, Йордан... Місцини й міста, які не мають ніякого стосунку ні до держави Ізраїль, ні до земної географії.

А якщо й говорити про якийсь «національний дух», то ця земля при першій зустрічі найбільше здається... нашою, слов’янською. Разюче «кримські» пейзажі Галілеї, багато наших храмів, слов’янська мова й повсюдно «свої» — усе це створює атмосферу батьківщини, і часом мимоволі забуваєш, що перебуваєш у зовсім чужій країні.

Утім, це нав’язливе відчуття дому не таке вже й оманливе, адже в багатьох місцях Святої Землі ми справді не просто гості. Кожен православний, який приїжджає сюди, обов’язково відвідує «Руську Палестину» — особливу державу, що почала свою історію у другій половині ХІХ століття і пов’язана з іменем архімандрита Антоніна (Капустіна). Дуже прикро, що про цю людину, котра віддала 30 років свого життя, щоб ми не відчували себе на біблей­ській землі чужими, у нас знають лише у вузьких колах.

Уперше отець Антонін, син псаломщика із села Батурино Пермської губернії, випускник і викладач Київської духовної академії, приїхав у Єрусалим звичайним прочанином усього на кілька днів. Коли вже на прощання він прийшов помолитися до Гробу Господнього, його зустрів там якийсь незнайомий співвітчизник і ніби ненароком запитав: чи не соромно нам, що ми не маємо тут ні шматка землі?

А через роки архімандрита Антоніна призначили начальником Руської духовної місії в Єрусалимі. Діяльний і далекоглядний, він почав купувати землі поблизу євангельських місць, щоб полегшити нелегкі труди руських паломників. Першою була придбана ділянка, де ріс Мамврійський дуб — той самий, під яким Авраам зустрічав Святу Трійцю. Щоб осягнути масштаби цього кроку, треба пам’ятати, що до отця Антоніна християни не з’являлися в Хевроні — одному з найбільш фанатичних мусульманських регіонів — уже близько 500 років. Як описати радість начальника Місії, коли нарешті, після довгих переговорів і махінацій, до нього прибіг його вірний помічник зі звісткою: «Дуб — руський!».

Потім, поступово, «руськими» ставали Єлеон, Горня, Магдала, Гефсиманія і багато інших місць. На куплених землях будували монастирі, готелі, лікарні, школи й притулки. Монастирі, про кожен із яких хочеться розповідати довго, і сьогодні живуть за закладеним отцем Антоніном ладом, втішаючи слов’янські серця теплими зустрічами.

Окрім виконання службових обов’язків, батюшка знаходив час для наукової та письменницької діяльності, для занять астрономією та археологією. Багато в чому завдяки йому в Олександрівському подвір’ї, за 70 метрів від Гробу Господнього, можна сьогодні бачити залишок стіни стародавнього Єрусалима й Поріг Судних воріт, через які Господа вивели з міста на розп’яття. (Це те місце, де був останній шанс урятувати Засудженого — за єврейськими законами тут Його міг викупити будь-хто. Але не знайшлося нікого, готового вступитися...) Під час розкопок на купленій ділянці в Яффі, де зараз розташоване подвір’я Місії, була виявлена гробниця праведної Тавіфи — швачки, яку воскресив апостол Петро. В Єрусалимі отцем Антоніном був улаштований музей християнської старовини.

Труди цієї людини були титанічними. У Палестині, що перебувала тоді під Османською владою, принцип «прийшов, побачив, купив» ніяк не діяв. Отцю Антоніну заважали турецькі закони, згідно з якими не можна було продавати землю чужовірцям. Усе купувалося через підставних осіб, часто з ризиком для життя. Заважали католики й протестанти, котрі мали гроші, яких в отця Антоніна не було. Але найболісніше, що заважали свої — дипломати й навіть Синод. Вони боялися його активності й усіляко перешкоджали його діяльності. І лише безмірна любов батюшки до Бога, людей і батьківщини допомагала йому продовжувати задумане.

Після смерті отця Антоніна його ім’я було дуже швидко забуте. А в радянські часи 22 найкращі ділянки «Руської Палестини», включно з руським кварталом за два кроки від Старого міста, Хрущов продав Ізраїлю «за апельсини» — за смішні гроші, які до того ж виплачували текстилем і цитрусовими. Апельсини, кажуть, так і не потрапили на столи радянських громадян, а майже всі згнили в Одеському порту.

До зустрічі зі Святою Землею як не готуйся — готовий не будеш.

У романі Сельми Лагерлеф «Єрусалим» є характерний епізод, що малює картину приїзду шведського селянина-переселенця в серце Святої Землі. Серйозно захворівши дорогою, він просить друзів хоча б перед смертю показати йому священне місто з «палацами й золотими вулицями», «по яких ходять святі в сліпучо-білому вбранні з пальмовим віттям в руках». І ось товариші несуть його до єрусалимських святинь.

«Він усе більше й більше дивувався, розглядаючи незугарні сірі будинки з обох боків вулиці. Його зовсім збивав з пантелику вигляд жебраків, які сиділи біля дверей цих будинків, і худих собак, які зграями лежали й спали на великих купах сміття.

— Це страсний шлях Христа, — вказав Хальвор Біргеру. — Тут проходив Ісус, несучи Свій хрест.

Біргер лежав блідий і нерухомий. Кров, здавалося, завмерла в ньому, і він похолов, як лід. Де вони не проходили, він бачив лише непривітні сірі стіни з низькими воротами. Вікна траплялися лише зрідка, та й то майже завжди були розбиті й заткнуті ганчір’ям або заклеєні папером. <...>

— Ось церква, збудована над Гробом Господнім і Голгофою, — сказав Хальвор.

Тьмяним поглядом дивився Біргер Ларсон на будівлю. Правда, вона була значної висоти й мала великі двері й високі вікна, але все ж таки Біргер ніколи не бачив, щоб будинки тулилися так близько навколо церкви. Йому не було видно ні вежі, ні хорів, ні паперті. Ні, його ніхто не переконає, що це дім Божий. До того ж він ніяк не міг зрозуміти, як на площі може бути так багато торговців, якщо це справді церква над Гробом Господнім. Він добре пам’ятав, Хто вигнав міняйлів із храму й перекинув клітки торговців голубами...»

Лагерлеф писала свій роман, натхненна подорожжю до Палестини, і, без сумніву, в подиві її героя проглядають її особисті враження.

Навіть якщо ти уявляєш, що таке Схід і не чекаєш казки, руйнування звичної картини світу не оминути. Хоча б тому, що час на Святій Землі йде якимось своїм, особливим кроком: те, що для нас — священна історія, для місцевих часто — побут і повсякдення.

Наприклад, неподалік від мечеті Скелі, збудованої на місці стародавнього Єрусалимського храму, є маленька церква на честь Різдва Богородиці. Розміщена вона в під’їзді жилого будинку; за два метри від церковних дверей сохне білизна, а з сусідньої квартири визирає зграйка чорнооких арабських дітлахів. І тут же, в підвалі, куди можна потрапити лише попросивши ключі в чергового в храмі, — стіни будинку, в якому, за переданням, жили праведні Іоаким і Анна...

Зовсім поряд звідси — місця, пов’язані з останніми земними днями Спасителя: темниця, преторія, ліфостротон... Коли читаєш Євангеліє, здається, що страшна тиша Великої П’ятниці має лежати тут до кінця історії. А тим часом, сьогодні тут тече звичайне життя арабського кварталу: жінки в хіджабах купують до обіду фрукти, на шкільному дворі дзвенить дзвінок, у товкотнечі галасливого східного базару вирують натовпи туристів...

Світ, де таке можливо, раптом перестає здаватися великим, а його історія — грандіозною.

Ні, це не привід судити чуже життя й чужу культуру; але це привід зазирнути всередину себе.

...Хресний шлях Христа — обов’язковий «пункт» будь-якої паломницької програми. Зрозуміло, що вулиці, якими дві тисячі років тому йшов Спаситель, лежать на десятки метрів нижче сучасного міста, тому що Єрусалим неодноразово руйнували, а потім відбудовували наново. Сьогоднішня Via Dolorosa з її чотирнадцятьма страсними зупинками — лише образ, відтворений францисканцями в XIV столітті. Але, ступаючи по слизьких каменях, відполірованих до блиску мільйонами ніг, ти розумієш, що це не має абсолютно ніякого значення: пройти Хресний шлях треба серцем.

Що можна розказати про храм Гробу Господнього?

Можна, звісно, розповідати про те, що на храм у звичному для нас розумінні він зовсім не схожий; про те, що первісно він був зведений царицею Єленою в 335 році, а потім його багато разів руйнували й відбудовували аж до ХІХ століття; про те, що сьогодні його ділять між собою шість християнських конфесій, і, оскільки вони ніяк не можуть погодити план реставрації, деякі його частини виглядають страшенно занедбано; про те, що з 1192 року ключі від храму й виняткове право зачиняти й відчиняти двері перебувають у руках двох мусульманських родин, і ще багато-багато всього.

Але все це здається таким несуттєвим, що хочеться сказати лише одне: «Прийди й подивися».

Найсильніше почуття, яке пронизує тебе тут — це неосяжна близькість Бога і твоя особиста причетність до Євангелія. І ще, звісно ж, цілковите нерозуміння —яким чином твої ноги стоять на цій землі.

Тут, на Голгофі, ти раптом гостріше, ніж у будь-якому іншому місці на землі, усвідомлюєш, що Господь висить на Хресті не за твого сусіда, не за брата, друга чи колегу по роботі — Він пішов туди за тебе! У певний момент Всесвіт збирається в точку, де є лише Господь, Котрий висить на Хресті, і ти, наймізерніший із мізерних... Зникає час, зникає історія, зникають всюдисущі китайські туристи з фотокамерами. І нехай це триває лише мить, забути цю мить ти вже ніколи не зможеш.

Окрім можливості доторкнутись до євангельських місць, Свята Земля дарує багато інших, часом незвичайних зустрічей.

Наприклад, ніяк не очікуєш, що тут можна зустрітися зі святителем Миколаєм. А між тим у невеличкому містечку Бейт-Джала, зовсім поряд із Вифлеємом, його вшановують чи не більше, ніж у Барі. Згідно з переказом, саме тут майбутній святитель прожив три роки, звершуючи паломництво на Святу Землю. Відтоді селище перебуває під його особливим заступництвом, про що свідчать численні чудеса. Сьогодні будь-який житель Бейт-Джали (до речі, найбільш православного міста в Палестині) може розповісти про допомогу святого особисто йому чи його родині.

В Юдейській пустелі, в ущелині Кельт, є стародавній монастир преподобного Георгія Хозевита. Там є печера, в якій колись, за переданням, три роки й шість місяців переховувався пророк Ілля, а століттями пізніше молився праведний Іоаким про дарування їм з Анною дитини. Слухаючи про все це на під’їзді до монастиря, ти вже готовий з головою зануритися в незапам’ятні часи старозавітної історії. А зайшовши до церкви, зустрічаєш там... сучасника твого прадіда. Мощі преподобного Іоанна Нового Хозевита, який спочив у 1960 році й був канонізований 20 років по тому, повністю нетлінні. На ньому — шерстяна мантія та зношені черевики, такі, які ще можна знайти на бабусиному горищі. Він румун, свого часу навчався в Чернівцях, а потім поїхав на Святу Землю, і так тут і лишився.

І знову закони часу втрачають свою силу...

Палестинська земля нелагідна й непіддатлива для обробки. Каміння й терни — такий основний ландшафт тутешніх місць. Розглядаючи з вікна автобуса висушені сонцем пейзажі, я думала про те, що Христос невипадково народився саме тут. Найбільше ця земля нагадує... ґрунт серця.

Господь прийшов, щоб насадити на каменистому ґрунті людського серця небесний сад. Сад цей називають раєм. Дорога туди — довжиною в життя. Але іноді, для зміцнення віри, Бог дозволяє нам краєчком ока зазирнути в райські селища ще до того, як ми оселимося там назавжди.

«Хто був на Святій Землі, той уже однією ногою побував у раю, — так казав нам, вітаючи, настоятель грецького монастиря на Єлеоні. — Однак, — додав він, — другу тепер потрібно поставити туди самому».

Опублiковано: № 1 (67) Дата публiкацiї на сайтi: 13 March 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Результати 1 - 1 з 1
15:40 14.03.2014 | Галина
Замечательно написано!!!!

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 4149439318442625.
Отрок.ua в: