Отрок.ua

This page can found at: https://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/olga_sedakova_est_nekii_angel_chtenija-1.html?no_cache=1&cHash=0ef5e4d7f3

Ольга Сєдакова: є певний ангел читання

Часи змінюються, змінюються авторитети, акценти й пріоритети інформаційного простору. А чи змінюється людина, її духовні потреби? Коли вдосконалюються інформаційні носії, — чи переходить кількість спожитої інформації в якість? Навіщо потрібна класична література, що може вона змінити в людині?

Ці запитання «Отрок» поставив Ользі Сєдаковій — поету й філологу, людині, яка всім життям служить світовій культурі.

Ольга Олександрівна Сєдакова (народилася в 1949 році в Москві) — російська поетеса, прозаїк, перекладач, філолог і етнограф. Кандидат філологічних наук, почесний доктор богослов’я Європейського гуманітарного університету. З 1991 року викладає на кафедрі теорії та історії світової культури філософського факультету МДУ, старший науковий співробітник Інституту історії та теорії світової культури МДУ.

Ольго Олександрівно, яке місце посідає книга в житті сучасної людини?

Я нічого не можу сказати про «сучасну людину» як таку. Серед наших сучасників є зовсім різні люди. Коло мого спілкування складають люди, які багато прочитали й не можуть не читати. Серед них — і школярі, і студенти, і дорослі, і літні люди. І навіть діти. Так, попри розмови про те, що дітей не посадиш за книжку, я знаю таких, котрих, як мене в дитинстві, від книги не відірвеш. І вірші вони читають, і напам’ять вчать... Буває, що це від загальної атмосфери в родині, де зберігають традицію спільного читання та обговорення. А буває — сама людина до цього тягнеться, всупереч звичкам домашніх.

Як Вам здається, таких людей, як у Вашому колі спілкування, багато?

Мабуть, менше, аніж інших, — або навіть значно менше. Але й саме` коло читання буває різним. Я зустрічала людей, які читають багато, постійно, але таких авторів — і російських, і перекладених — про яких я навіть не чула.

Чи можна людині прищепити любов до літератури?

Захопити читанням можна. Можна ділитися власним досвідом читання й розуміння. Якщо в тебе самого, звісно, такий досвід є. Цікаве завжди при­ваблює.

У літературі може з’являтися нове чи вона циклічна у своєму розвитку?

Якби надії на нове й потреби в новому не було, усі, хто береться за писання, були б просто божевільними. І слово «циклічність», і слово «розвиток» стосовно літератури — і загалом мистецтва — не надто доречні. Чи можна сказати, що від Пушкіна до Льва Толстого, скажімо, відбувся якийсь розвиток? Або від Шекспіра до Пушкіна? В історії мистецтва є багато втрат. Навіть в одній письменницькій долі це так. Ранній Толстой і зрілий Толстой, наприклад: щось нове виникає, щось важливе — проте автор «Дитинства. Отроцтва. Юності» вже пішов. Про якісь «цикли» тут узагалі говорити не доводиться. Інша справа — це те, що написане дуже давно, надзвичайно давно, як Гомер, скажімо, у зовсім не відомих людям пізніших епох умовах, залишається живим. Це чудо, взагалі кажучи. Ми можемо розмовляти з людиною, яка жила сто, або п’ятсот, або тисячі років тому. Це особливий дар мистецтва.

Чи немає у Вас відчуття, що між світом високої культури й внутрішнім світом недосвідченого читача немає мосту і потрібні якісь спеціальні «посередницькі» зусилля з боку людей мистецтва — для того щоб «перевести», зацікавити, залучити... Адже Гомер, Вергілій, навіть Данте — сьогодні, здається, їхня спадщина — надбання обраних щасливців.

Звичайно, і зведенням цих мостів, посередництвом, роз’ясненням себе культура постійно займається. С. С. Аверінцев назвав філологію «службою розуміння». Не лише Данте, вже Пушкін тепер потребує великого коментаря. Я в цьому переконалася, викладаючи на філологічному факультеті! Сам словник Пушкіна — не словник нашого сучасника.

Как блестки талии твоей,
Зизи, кристалл души моей!

Що таке «кристал»? Кришталевий кубок. Ніхто з моїх слухачів цього не припускав. І як же тоді вони пов’язували образ тонкої талії з кристалом? Я бачу, що з’являється багато чудових коментованих видань. Та справа не лише в обізнаності — у тих чи інших словах, деталях, прикметах часу. Важливіше передати вміння «заглиблюватися в текст», відчиняти йому двері в собі. Це вже мистецтво. Сама я ним навряд чи володію.

Сьогодні молоді люди менш охоче читають класику, аніж сучасних і популярних авторів. Кого з них радили б прочитати?

З популярних? Не знаю. Сама я мало читаю твори популярних авторів.

Сучасні технології в читанні книг допомагають чи заважають? Електронні й аудіокниги — помічники в розвитку літератури та її сприйнятті?

Я гадаю, чим більше технологічних можливостей, тим краще. Аудіокнига — це такий подарунок для багатьох, хто з різних причин не може читати! Скількох людей я зустрічала, для яких ця можливість просто зробила життя стерпним і наповненим — хворих, незрячих, самотніх. А як це відіб’ється на письмі, ми ще побачимо.

Як позначається на загальному культурному рівні доступність інформації? Чи може кількість знань перейти в якість?

Потрібно було б спочатку зрозуміти, що ми називаємо «знанням». Інформація — це ще не знання. Знання здобуваються роботою розуму й серця, тоді воно — твоє. Хоча поінформованість щодо стану речей у світі теж дещо значить. Але в океані інформації потрібний якийсь навігатор. Утім, якщо людина чимось захоплюється, її починає «вести»: в одній книзі вона знаходить посилання на наступну, в одній темі — на іншу. Є певний ангел читання.

Чи може начитаність і загальна ерудованість великої кількості людей стати передумовою для появи нової інтелігенції?

Не знаю. Буває, одна прочитана книга, одна фраза змінює життя людини. Я чула, як свого часу епіграф з Джона Донна в романі Хемінгуея «По кому подзвін» — «Не питай, по кому подзвін. Він по тобі» — змінив усе життя чоловіка. Він став по-іншому думати і про себе, і про світ, і по-іншому ставитися до власних учинків. Тепер усі проповіді Джона Донна перекладені та видані (я сама брала участь у цьому виданні, перекладала його «Надгробне слово самому собі»). Але я не чула, аби на когось це так подіяло, як на мого знайомого старого діда, котрий мені розповів про своє осяяння від слів про дзвін.

Особисто у Вас були такі книги, такі рядки, які перевернули Ваше життя?

Дуже багато. Коли не «перевернули», то змінили. Є відомий вірш Рільке — правда, не про літературу, а про культуру: «Архаїчний торс Аполлона». Наводжу в дослівному перекладі:

Здесь нет ни единой точки, которая тебя не видит.
Ты должен изменить свою жизнь.

Ось таке відчуття в мене викликає кожна річ, у вір­шах або прозі, яку я люблю. І навіть без «повинен»: життя вже змінюється, коли ти читаєш, наприклад:

Сёстры тяжесть и нежность, однаковы ваши приметы...
(Мандельштам)

Або:

Ветер — пенье
Кого и о чём?
Нетерпенье
Меча стать мячом (Хлебников)

Перша річ, яка так на мене подіяла, років, мабуть, у 8–10 — це «Дитинство» Льва Толстого. Ніхто до нього не вмів так передавати швидку зміну внутрішніх відчуттів, майже незрозумілих, дивних... І я побачила так власне життя — і його цінність. Я зрозуміла, що не можна відмовлятися від цього заради пласких загальних місць. Життя завжди говорить несподівано.

Розмову вів Олександр Карпюк

Всё, и сразу

«Не так даю, как мир даёт»,
не так:
всё, и сразу, и без размышлений,
без требований благодарности или отчёта:
всё, и сразу.

Быстрей, чем падает молния,
поразительней,
чем всё, что вы видели и слышали и можете вообразить,
обширней шума морского,
голоса многих вод,
сильней, чем смерть,
крепче, чем ад.

Всё, и сразу.
И не кончится.
И никто не отнимет.

Дождь

— Дождь идёт,
а говорят, что Бога нет! —
говорила старуха из наших мест,
няня Варя.

Те, кто говорили, что Бога нет,
ставят теперь свечи,
заказывают молебны,
остерегаются иноверных.

Няня Варя лежит на кладбище,
а дождь идёт,
великий, обильный, неоглядный,
идёт, идёт,
ни к кому не стучится.

Sant Alessio. Roma*

Римские ласточки,
ласточки Авентина,
когда вы летите,
крепко зажмурившись

(о как давно я знаю,
что всё, что летит, ослепло —
и поэтому птицы говорят: Господи! —
как человек не может),

когда вы летите
неизвестно куда неизвестно откуда
мимо апельсиновых веток и пиний...

беглец возвращается в родительский дом,
в старый и глубокий, как вода в колодце.

Нет, не всё пропадёт,
не всё исчезнет.
Эта никчёмность,
эта никому-не-нужность,
это,
чего не узнают родная мать и невеста,
это не исчезает.

Как хорошо наконец.
Как хорошо, что всё,
чего так хотят, так просят
за что отдают
самое дорогое, —

что всё это, оказывается, совсем не нужно.

Не узнали — да и кто узнает?
Что осталось-то?
Язвы да кости,

Кости сухие, как в долине Иосафата.

* Sant Alessio. Roma (іт.) — базиліка святого Алексія, чоловіка Божого, в Римі.

Опублiковано: № 1 (67) Дата публiкацiї на сайтi: 03 February 2014