Грузинські замальовки
Слово «дорога» можна розуміти по-різному. Це — і вранішня прогулянка з ванної до кухні, і радісне повернення з роботи додому, і сповнена різнокольоровими фарбами подорож туди, куди мріяв потрапити з дитинства. Є ще одна дорога. Вона вбирає у себе всі ті шляхи, котрі людина коли-небудь зможе проїхати чи пройти...
Подальший текст був написаний під впливом вражень від подорожі до Грузії.
Про прозорість
Кажуть, дорога очищує. Це й справді так. Звісно, після декількох днів шляху ти не будеш пахнути краще. І обличчя не стане чистіше виголеним. Тут справа в іншому. Дорога займає майже весь простір, відведений людині для думок, і тому різноманітні дрібні подразники, які здаються життєво важливими проблемами на тлі липкої каші повсякденної метушні, знаходять своє справжнє місце і відмітаються в результаті на n-ний план. Коли йдеш по оточеній горами трасі, яка поволі ховається в прохолодних синіх сутінках після спекотного дня, — ідеш, не знаючи, де і як перебудеш ніч, — свідомість набуває по-справжньому кришталевої прозорості. Головне — завжди пам’ятати про те, що з тобою не може статися нічого поганого; нічого такого, з чим ти не зможеш упоратись. Тоді починаєш ясно й гостро відчувати: Бог — Він же зовсім поряд...
Грузія: занурення № 1
Перше, що бачиш, коли в’їжджаєш до Грузії зі сторони Росії крізь Дар’яльську ущелину з її прямовисними скелями та стрімкими гірськими потоками, — це велика нова церква з рожевого каменю, яка в майбутньому має обрости цілим монастирем. Треба зауважити, що монастир біля самого кордону зводять не просто так. Це стає зрозумілим ще на митниці, коли спостерігаєш, як суворі люди в погонах благоговійно хрестяться. Грузини справді дуже релігійні люди. І релігійність, здається, цілком органічна частина їхнього життя, причому не лише старшого покоління. Цілком природною картиною навіть у столиці є, коли звичайний хлопець у звичайному сучасному одязі — не в брюках із запрасованими стрілками й не в застібнутій під кадик сорочці — проходячи мимо храму, зупиняється перед ним, робить кілька поклонів і йде собі далі у своїх справах. Дуже багато молоді можна побачити й усередині храмів. Причому судячи з нáдхнених облич, вони туди приходять не просто постояти, а саме помолитися.
Можливо, це все тому, що Грузія стала християнською ще на початку четвертого сторіччя — на п’ять із половиною століть раніше, ніж наша Київська Русь. Можливо, є якісь інші причини. Кажуть, наприклад, про великі заслуги у справі навернення народу до віри теперішнього католикоса Ілії II. У будь якому разі, факт залишається фактом: православ’я в Сакартвело* займає дуже міцні позиції; при цьому не відчувається, щоб вони зміцнювалися будь-якими штучними методами.
Сакартвело (საქართველო) — буквально «країна картвелів» — так звучить назва Грузії по-грузинськи.
Про подарунки і драбини
Дорога навчає приймати дарунки. Уміння зовсім не зайве. Адже частенько ми — навіть до кінця не усвідомлюючи — зарозуміло відкидаємо саме те, що нам справді потрібне. Як в історії про одного хлопчика — кумедній і по-дитячому нерозумній: «Запросили до столу — відмовився. Запросили знову — відмовився вдруге. Посидів-посидів і думаю: от якби ще раз запросили!» Найсмішнішим є те, що найчастіше так поводяться не діти, а саме дорослі.
Трапляється, що від допомоги відмовляєшся тільки тому, що не хочеш бути в боргу (як варіант — приймаєш допомогу, але водночас гарячково шукаєш можливості для прискореного «закриття рахунку»). Невже так важко відчувати вдячність? Чи лячно, що твоя підтримка може знадобитися «кредитору» в найменш зручний для тебе час, а не тоді, коли ти зволиш її надати? Інакше — чому б не дозволити комусь зробити для тебе добру справу задарма? Адже приємно, либонь, бути милостивим: і бонуси в книжку записані, і самолюбство втішене...
Лише той, хто вміє приймати подарунки, вміє і робити їх. Друге без першого просто буде театром одного незграбного актора, який постійно чіпляється за саморобні декорації своїм задертим догори носом. А подарунком у дорозі може бути все що завгодно, навіть кульок огірків, знайдений посеред сміття, яке ти спонтанно вирішив за кимось прибрати. Наклацую на клавіатурі ці слова і, здається, вже бачу гидливо зморщені обличчя. Справді, важкувато буває спуститися хоча б на одну сходинку нижче свого ілюзорного статусу — щоб підібрати те, що в цю мить запропоновано саме тобі. Утім, сходинки й не такі вже й міцні — цілком можуть провалитися під тягарем чийогось зростаючого почуття власної важливості, умить полишивши засмученого підкорювача вершини там, де він починав свій бравий підйом. А може і ще нижче.
І хто тільки придумав брати з собою в дорогу драбини?
В гостях у всієї країни.
— ...Ти їздив туди до когось у гості?
— Так. До всіх одразу!
Усе, що говорять про кавказьку гостинність, — чистісінька правда. Більшість грузинів вирізняється винятковою для наших місць люб’язністю і бажанням допомогти. Тому приймати подарунки — матеріальні й нематеріальні — у Грузії доводиться частенько. Що казати, якщо навіть таксист одразу після відмови скористатися його послугами, негайно пояснить, як доїхати маршруткою, куди тобі потрібно. Більше того — супроводить до зупинки!
Єдина некомпанійська категорія населення у країні — це поліцейські. За більш ніж тиждень мого перебування в країні, мене жодного разу не попросили пред’явити документи. Це дуже втішило, особливо після постійних перевірок і питань типу «звідки? куди? навіщо?» з боку занадто пильних українських, а ще більше російських людей у погонах. Останні вшанували навіть обшуком на предмет наркотиків...
Коли в грузинській провінції (і треба підкреслити, що не тільки в провінції) бачать незнайому особу, яка йде дорогою з рюкзаком, її постійно чимось пригощають: вином, шашликом, сиром, кавуном, персиками, сливами, яблуками, динею, медом... — тобто, чим завгодно. А коли ще чують якесь прохання, це розцінюється як сигнал до початку активних дій. Одного разу разом із водою, яку попросив, я отримав повний пакет із продуктами! Гостинці треба приймати; принаймні, спробувати що-небудь. Інакше можуть образитися. Утім, наскільки я зрозумів, силоміць змушувати людину випивати тут не прийнято.
Коротше кажучи, у цих людей справді є чого навчитися. Незважаючи на проамериканську пропаганду — на неї скаржиться старше покоління, — західний індивідуалізм ще не швидко пустить коріння в живу грузинську землю. Навпаки, тут виникає казкове почуття, ніби тебе оточують твої справжні брати та сестри. Як би хотілося зберегти це почуття назавжди!
Занадто ідеалістично? Визнаю — я міг не встигнути роздивитись усі недоліки. Можливо, вони просто сховалися за сильними позитивними враженнями.
Так, справді, в Грузії присутнє не менше за наше розшарування народу за майновою ознакою. Є як дуже багаті, так і дуже бідні. Є безробіття і злочинність. Проте мій черговий грузинський «знайомий на п’ять хвилин» каже ще й те, що якщо його сусід матиме на столі гіршу їжу, ніж у нього — сусід їстиме з його столу. І я йому вірю. Хвилину тому він купив мені пляшку мінералки — просто так, на знак уваги.
...Коли я сповіщаю Мір’янові — тбілісцю, який абсолютно безкоштовно «вписував» мене три ночі поспіль, — про те, що я сьогодні збираюся від’їжджати, він здивовано запитує:
— Зачем?
Три дні тому цей чоловік побачив мене вперше.
— Любий друже, треба вертатися додому. Усі подорожі коли-небудь закінчуються.
Про кінець
Здебільшого, усі ми постійно перебуваємо в дорозі. Звичайно, хтось подорожує самостійно, а хтось користується послугами модних туроператорів — кожен обирає за своєю вдачею та розміром гаманця. Різниці майже жодної. Як не крути, а кінець буде однаковим — у ста процентах випадків. Є лише одне «але». Дорога в кожного має бути власною. Проте кількість місць, які пропонують туроператори для відвідування, завжди обмежена. Та й спілкуватися доводиться не з живими людьми, а з дерев’яною інфраструктурою. Яка ж це тоді дорога?
Утім, кожен обирає для себе.
