Людина не схильна цінувати те, що має. Коли нас люблять, ми не боїмося втратити любов, коли добре себе почуваємо — не дуже піклуємося про здоров’я. І тільки втрачаючи щось важливе, готові хапатися за ниточку, щоб повернути втрачене. Проте буває надто пізно...

У людини можна багато що забрати. Але є дещо, що можна втратити тільки через свою провину. Через лінощі, гордощі, через нудьгу або злість можна одного дня втратити найголовніший скарб серця — віру.

Розанов сказав, що народ-богоносець, тобто руський народ, зрікся віри так швидко й так легко, ніби в бані вимився. А Чехов, навпаки, вважав, що між «вірю» та «не вірю» лежить велика відстань. Її, як поле, не можна перейти швидко. Ось людина за звичкою продовжує казати «вірю», а сама, мало не підстрибуючи, несеться полем до протилежного краю. Інша ж, навпаки, бурмоче «не вірю» й підшукує аргумент, але сама вже дійшла до тієї межі, за якою співають «Осанну».

Утім, Чехов говорив це на противагу тій легкості, з якою люди кидаються словами про віру та безвір’я. Тобто він таки вважав, що сучасні йому руські люди в більшості своїй відстані між двома полюсами не відчувають і про надскладні речі говорять як про щось буденне.

Когось у вірі тримає побут і земля. Раніше, коли вся імперія була селянською, таких могла бути більшість. Антея, щоб задушити, треба було від землі відірвати. Інакше він із землі силу всмоктував. Селянин, відірваний від землі, є той же могутній Антей, що його підняв у повітря і задушив Геракл.

У Короленка в одній із повістей селянин з Волині приїжджає до Америки й там спершу ще згадує Бога. Усе дивно для нього й усе лякає: будинки до хмар, поїзди метро, що мчать над головою по естакаді. «Свят, свят, свят Господь Саваоф», — раз у раз говорить він, хрестячись. Проте земляки, які вже освоїлися на новому місці, посміхаються на його молитви. Вони теж молилися спочатку. Вони знають, що скоро він перестане хреститися й молитися, як і вони. Якщо будуть в нього діти, то діти знову почнуть молитися, тільки англійською, і не в храмі, а в молитовних будинках.

Так зміна культурного середовища вбиває звичну віру в тих, для кого віра — не головне в житті, а додаток, культурне тло. Таких завжди більшість. І незворотній злам сільського, землеробського побуту потребує нового рівня віри, глибшого, стійкішого до перепадів духовного клімату.

Сільський побут зламаний усюди, крім рідкісних оазисів. Зламаний він де революцією, де еволюцією, але й там, і там — урбанізацією й індустріалізацією, що настали згодом. Тепер з’явилася вже й інформатизація, і не стукіт коліс заважає читати псалми, а забита сміттям голова не запам’ятовує Символ віри.

Повернутися до селянських прикмет, до освяченого побуту, до святкового церковного циклу, що щасливо збігся з циклом польових робіт, можна лише у вигляді екологічного туризму.

Якщо за віру не боротися, то зникає вона непомітно. Іще тепло нещодавньої присутності зберігається, ще запах не вивітрився, а самої віри вже немає. Як страшно!

У Хармса в одному з божевільних оповідань є персонаж — віруючий чоловік. Так ось заснув він віруючим, а прокинувся невіруючим. Але була в нього звичка перевіряти перед сном і після пробудження свою вагу на медичних вагах. Перевірив. Виявилося, що в той ранок, коли він прокинувся невіруючим, він важив на двісті грамів менше, ніж коли засинав. Я не гарантую точність обчислень. Там це все у фунтах, у пудах. Але висновок: віра важила рівно стільки, скільки склала різниця між зважуваннями.

Як страшно!

Адже Хармс нікого не смішив. Він дивився своїми божевільними очима на вулицю, де снували люди і їздили трамваї, і коли він крутив своєю божевільною головою, жодна муха його не боялась і не летіла геть, злякавшись. Мухи вважали його за свого.

Страх посилюється буденністю. Ось так просто, буденно людина втратила віру. Ніби їй випадково відрізали голову, і ніхто не злякався. Навіть не ойкнув. Як там у Достоєвського: «Ми тоді обідали... — Так, ось ви тоді обідали, а я от віру й утратив!»

Хоча, що це я все від самих тільки письменників приклади беру? Я ж особисто чув сотні похоронних проповідей. Один священик так і говорив: «Учені всього світу довели, що душа людська важить три грами!». Слово «грами» він вимовляв так, що розкотисте «р» було чути виразно. Проповідь завершувалася так: «Спи, наш любий. Спи спокійно. Спи тихим, безтурботним, безпробудним християнським сном». Ось так. Не більше й не менше. І безпробудним, і християнським.

У такі хвилини сам Хармс міг заглядати витріщеними очима у вікна за нашими спинами й посміхатися божевільною посмішкою.

Непомітно втрачається найголовніше. І грім не гримить над головою тієї ж хвилини. Усе статечно, охайно, скатертина крохмальна, підлога блищить. З якого переляку все має змінитися на гірше? Невже тому, що хтось сказав: «Я в Бога більше не вірю»? Ось гімназист Міша Булгаков якось сказав ці слова татові — професору Духовної академії під час обіду. І життя покотилося далі, немов діти — з гірки на санчатах. Покотилося весело й безтурботно, сито, комфортно, із заливчастим сміхом. А те, що потім було — і революція, і Громадянська, і голод, і липкий невідчепний страх на довгі роки — так невже це якось пов’язано?

«Ми не знали, що в пляшці — джин. Ми не хотіли його випускати. Просто відкоркували і все. Ми не думали, що це серйозно. Що нам тепер буде?»

Це лепечуть ті, хто оплесками зустрічав світанок нового життя. Бідні й нерозумні. З в’язниць вони тепер виходитимуть без мученицького ореолу, але з відбитими нирками й без зубів. На будівництвах нового життя вони не зможуть читати книжки, як колись революціонери на засланнях. І забирати їх будуть посеред ночі з теплого ліжка без санкції прокурора. Розстрілювати теж будуть без суду.

Це раніше треба було для заспокоєння сумління «народити, посадити, побудувати». Тепер — дзвін відлити, храм відновити, навчитися читати часи перед літургією. Ну а після цього, чи паралельно з цим — син, дерево, будинок.

Якщо першого не буде, хтось знову прийде і зруйнує друге. Пограбує будинок, забере сина в окопи, порубає дерево на дрова холодною зимою.

За віру треба боротися, за віру. Все інше додасться.