За матеріалами статті диякона Андрія Кураєва «Голгофа» та книги священика В’ячеслава Синельникова «Туринская плащаница на заре новой эры». 
Голгофа — невисокий пагорб за міськими стінами Єрусалима — була традиційним місцем публічних страт. Саме з цією метою на вершині пагорба постійно стояло декілька стовпів. За звичаєм, приречений до розп’яття повинен був на собі нести з міста важку балку, що служила поперечкою. Таку балку ніс на Собі і Христос, але як говорить Євангеліє, не зміг донести її до Голгофи. Він був надто знесилений. Перед цим Христа вже одного разу було покарано. Його бичували.
Страшне бузувірство перед розп’яттям проводилось з таким варварством, що отримало назву «близька смерть». Безвинний Страждалець був увесь вкритий численними ранами, нанесеними батогами з важкими гирьками або списами на кінцях. Страшними розривами всипана вся спина. Били з великою силою від плечей до ніг, за винятком ділянки серця, тому що удари в цьому місці можуть бути смертельними. Нагаї, які використовували для наруги, називались «флагрум» — уражаючий батіг, «бич, що наводить жах».
Спираючись на дані дослідження Туринської плащаниці, ми можемо відновити всі деталі страшного бичування... Численні рани на спині поділяються на дві категорії: одні відмітились навскіс і згори вниз, під кутом зліва направо, заподіяні катом, що стояв ліворуч. Інші нанесені в зворотньому напрямку катом, що стояв праворуч і позаду Засудженого. На передпліччі рани особливо виразні, тому що лежать горизонтально на руках, схрещених спереду. Його присилили зігнутися і протягли кисті в кільце. Це те положення, при якому маленькі і важкі гирьки падали на руки, прив’язані за римським звичаєм до низького стовпа.
Закон вже було порушено. Христа піддали покаранню двічі, в той час як будь-яке право, в тому числі й римське, забороняє карати людину двічі за одне й те саме діяння. Бичування — перше й вже найважче покарання. Після нього виживав не кожен. І все ж за першою карою йде друга — розп’яття.
Проходить небагато часу, і ось ці три людини, зв’язані в «караван» двома спільними довгими мотузками, в знемозі бредуть пильною вулицею, супроводжувані конвоєм. Їх руки щільно притягнуті до балок, які кожен несе на плечах. Двоє — запеклі розбійники, «зелоти-месники», один — безвинний Страждалець, жертва, що спокутує за всі злочини людства.
При проходженні з поперечною перекладкою хреста до місця розп’яття Страждалець несе на грудях дощечку зі свіжим написом. Падаючи з прив’язаними до перекладки руками, Він б’ється правою щокою об край дощечки, що миттєво провисла і підлетіла вгору, а свіжа фарба з букв потрапляє на обличчя. Його піднімають й ведуть далі...
Що ж таке розп’яття? Цицерон цю кару називав найжахливішою з усіх покарань, вигаданих людьми. Сутність її полягає в тому, що людське тіло повисає на хресті таким чином, що точка опори виявляється на грудях. Коли руки людини підняті вище рівня плечей і вона висить, не спираючись на ноги, вся вага верхньої половини тіла припадає на груди. В результаті цієї напруги кров починає приливати до м’язів грудного поясу і застоюється там. М’язи поступово починають дерев’яніти. Тоді настає явище асфіксії: зведені судомою грудні м’язи стискають грудну клітину. М’язи не дають розширюватись діафрагмі, людина не може набрати в легені повітря й починає вмирати від ядухи.
Така кара іноді тривала кілька діб. Щоб прискорити її, людину не просто прив’язували до хреста, як у більшості випадків, а прибивали. Ковані гранчасті цвяхи вбивалися між променевими кістками руки, поряд із зап’ястям. На своєму шляху цвях зустрічав нервовий вузол, через який нервові закінчення йдуть до кисті руки й керують нею. Цвях пробиває цей нервовий вузол. Самий по собі дотик до оголеного нерва — це страшний біль, а тут всі ці нерви виявляються перебитими. Та мало того: щоб дихати в такому положенні, лишається тільки один вихід — це знайти певну точку опори в своєму ж тілі для того, щоб звільнити груди для дихання. У прибитої людини єдиною можливою опорою є ноги, які також пробиті в плюсні. Людина мусить спертися на цвяхи, якими пробиті ноги, випрямити коліна й трохи підняти своє тіло, тим самим послаблюючи тиск на груди. Тоді вона може вдихнути. Та оскільки при цьому руки також пробиті, вони починають обертатися навколо цвяха. Щоб вдихнути, треба було повернути свою руку навколо цвяха, аж ніяк не круглого і гладенького, а повністю вкритого зазублинами і з гострими гранями. Такий порух супроводжується больовими відчуттями на межі шоку.
Євангеліє говорить, що страждання Христа тривали близько шести годин. Щоб прискорити страту, варта або кати нерідко мечем перебивали гомілки розіп’ятому. Людина втрачала останню точку опори і швидко задихалася. Вартові, що охороняли Голгофу в день розп’яття Христа, поспішали, їм потрібно було закінчити свою справу до заходу сонця з тієї причини, що після заходу іудейський закон забороняв доторкатися до мертвого тіла, а лишати ці тіла до завтра не можна було, тому що наставало велике свято — іудейська Пасха, і три трупи не повинні були залишатись над містом. Тому команда катів поспішає. І ось, євангеліст Іоанн спеціально зазначає, що воїни перебили гомілки двом розбійникам, розіп’ятим разом із Христом, але самого Христа не торкнулись, бо бачили, що Він був мертвим. На хресті це помітити неважко. Як тільки людина перестає без кінця рухатися вгору-вниз, це означає, що вона не дихає, а отже, вона померла...
Євангеліст Лука сповіщає, що коли римський сотник пронизав списом груди Ісуса, то з рани вилилася кров і вода. За висновками лікарів, мова йде про рідину з навколосерцевої сумки. Спис пронизав груди з правого боку, дійшов до навколосерцевої сумки і серця — це професійний удар солдата, який цілиться в незазахищений щитом бік тіла і б’є таким чином, щоб відразу дістати до серця. З уже мертвого тіла кров витікати не буде. Те, що кров і вода вилились, означає, що серцева кров ще раніше, ще до останньої рани перемішалася з рідиною навколо серцевої сумки. Серце не витримало страждань. Христос помер на Хресті від розриву серця.
Ісуса встигають зняти з хреста до заходу сонця. Встигають нашвидкуруч обвити у поховальні пелени і покласти до гробниці. Це — кам’яна печера, висічена неподалік від Голгофи. Його кладуть у гробницю, завалюють вхід у невеличку печерку важким каменем і ставлять варту, щоб учні не вкрали тіло. Проходить дві ночі і один день, і третього дня, коли учениці Христа, сповнені скорботи, тому що вони втратили свого улюбленого Учителя, ідуть до гробниці, щоб, нарешті, обмити Його тіло і виконати повністю всі поховальні обряди, вони виявляють, що камінь відвалено, варти немає, гробниця пуста. І ще не сповнюються їхні серця нового горя,— мало того, що Учителя вбили, а тепер навіть немає можливості поховати Його по-людськи,— як в цей момент являється їм Ангел, що сповіщає найвеличнішу вість: Христос воскрес!
