Вечорами Почаївська Лавра схожа на корабель. Тяжкою та міцною громадою вона здіймається над рівниною, ніби пливе. На терасі біля Успенського собору, наче на палубі, горять вогні й сміливо дме свіжий вітер. А всередині, між келіями та храмом, у маленькому подвір’ячку неправильної форми — тихо. В небі мерехтять зорі. Вже давно прочитали братське правило, а монахи, як суворі чорні птахи, пішли в келії, щоб наодинці розмовляти з Господом.

Я стою коло дверей і, не дихаючи, слухаю отця Димитрія. Він говорить, а я тану від щастя та стараюсь назавжди запам’ятати його білу бороду, схимницький кукіль, співочу мову та осяяне місяцем обличчя. Він розповідає про голодне дитинство, про монастирське життя з малих літ, про митрополитів, яких знав ще молодими ієромонахами. Найдокладніша оповідь була про отця, здається, Митрофана. Димитрій був тоді хлопцем-послушником, і була війна. Їхній монастир був у Румунії, а Митрофан був єдиним священнослужителем у цій обителі. Інші, в основному підлітки, співали на кліросі, працювали на послухах та ще не давали обітниць.

— Слухай, слухай, — говорить Димитрій, торкаючись моєї руки. А я й так готовий слухати його до самої полуношниці.

— Німці дали нам поле, і ми його обробляли. Вставали в п’ять. Читали утрені молитви, полуношницю, утреню, часи і потім служили літургію. Після дев’ятої ішли в поле.

— А що-небудь їли? — запитую.

— Яке їли, слухай! До поля йшли годину, а то і більше. Мітрофан в дорозі Псалтірю читає, хоч він її напам’ять знав. Потім працюєм. В обід назад ідем. Мітрофан по дорозі читає канони до служби. Приходим, служим вечірню, а вже потім — їсти. Перед сном — повєчєріє з канонами, і спати. На ранок підйом, і все спочатку. В неділю ті ж служби, тільки на роботу не ходили.

— І що, Митрофан один служив?

— Один, день в день, і так вісім років. Зате коли він служив, весь час плакав. Ми дурні були. Співаєм на кліросі, а він раптом замовчить. Чого, думаєм, мовчить? А він потім так протяжно говорить: «мі-і-і-ром... Господу... помо-о-олімся», а сам плаче і рясою очі витирає. Ряса, слухай, до кінця служби мокра. Після війни за кілька років йому ще дали монаха на поміч. Так він аж захворів через те, що служить став по очереді.

— Так він святий, — виривається у мене.

— Не знаю, — різко перебиває мене отець Димитрій. — Господь знає. Потім ми розійшлися. Я в Хрещатицькому монастирі був, потім в Почаїв перейшов, а тут ми з ним знов зустрілися. Мітрофан на пару днів сюди до Божої Матері приїхав. А тут раптово захворів і помер. Тут його й поховали.

Схимник замовк, я продовжував слухати тепер вже його мовчання.

— Ти тоже служи. Служи часто. Ти як говориш, коли робиш проскомідію? «В воспоминание Господа и Бога и спаса нашого Иисуса Христа». І апостол Павел говорить: Поминай Господа Иисуса Христа, восставшего от мертвих по благовестию мо-ему. Чуєш, синок? «Поминай». Роби проскомідію, служи літургію.

Нашу розмову перервала прочанка, яка бозна-звідки взялася серед ночі.

— Батюшка, благословіть.

Схимник перехрестив її і дав поцілувати руку.

— Батюшка, можна я пособоруюся? Скоро ж соборування.

— Соборуйся, — відповів старець. Потім додав: — Тобі помирать скоро.

— Спаси Господи, — відповіла жінка і, важко похитуючись, мабуть, на хворих ногах, пішла до дверей, що вели до виходу.

Я добре пам’ятаю ту ніч, в деталях, хоч і пройшло вже багато років. Упокоївся вже отець Димитрій і вже зустрівся, мабуть, з отцем Митрофаном, що опочив раніше. Вже співають вони разом, як співали раніше, «алілуя» перед лицем Господа. Тільки Митрофан уже не плаче. І Димитрій вже не сивий старець в чернечій шапочці, а юний та сяючий, схожий на Янгола.