Відспівування епохи

Павла Коріна сміливо можна назвати сповідником віри. Цей художник, який вийшов з народу й зберіг найцінніше — чистоту душі, був сміливим і непохитним у роки гонінь. Коли світ його ідеалів ішов назавжди в минуле, Корін задумав написати грандіозне полотно, де постала б уся Церква. Увесь православний клір, від митрополитів до жебраків, як воїнство Христове. Він присвятив усе життя роботі над ескізами до майбутньої картини, але так і не здійснив головного задуму. Величезне біле полотно лишилося незайманим у майстерні Коріна, і в ньому — творча мрія художника.

Весняного ранку 1908 року залитими сонцем вулицями Москви йшов шістнадцятирічний юнак Павло Корін. Він щойно приїхав з рідного Палеха, і в нього не було ні знайомих, ні рекомендаційних листів. Він прибув до Москви, щоб продовжити навчання іконопису. Павло народився в родині спадкових іконописців, але в Москві сподівався «навчитися писати ікони не темперою, як спрадавна, а олійними фарбами, у „фрязькому“ стилі». Пізніше Павло Дмитрович згадував про свій приїзд так: «Для сільського хлопця Москва була Меккою, і я добряче намазав дьогтем яловичі чоботи, аби приїхати франтом. Проте йти через величезне місто у чоботях було важко, біля Іверської каплиці на сходинках я зняв їх, перекинув через плече і так босоніж ішов по Москві».

Протоієрей Сергій Успенський (1854-1930) Спадковий священик, старший благочинний Москви, настоятель церкви Спаса Преображення на Пісках на Арбаті. Вперше був заарештований у 1919 році за звинуваченням у спротиві радянській владі та керівництві контрреволюційними діями.

Молодого майстра прийняли на роботу до Іконописної палати при Донському монастирі, а через кілька років на його ікони звернув увагу сам Нестеров і запросив до себе помічником для роботи над ескізами розпису храму в Марфо-Маріїнському монастирі. У спогадах Михайла Нестерова зафіксований момент першої зустрічі з молодим талановитим іконописцем, який вразив його «тонким, серйозним, трохи похмурим обличчям...» Майстру видався Корін схожим «на тих юнаків у парчевому вбранні, які змальовані на фресках у Гірландайо, Пінтуріккіо». А після кількох днів спільної роботи Нестеров додав: «Що особливо в ньому цінне — це його глибока порядність, якась вроджена шляхетність».

Знайомство їхнє відбулося в стінах Марфо-Маріїнського монастиря в Єлизавети Федорівни. «Перед великою княгинею я в неоплатному боргу. Вона дала мені можливість почати й закінчити школу». Справді, завдяки заступництву Єлизавети Федорівни молодий художник зміг вступити до Московського училища живопису, ліплення та архітектури. За її ж наполяганням подався до Ростова Великого, Ярославля та Києва для вивчення стародавніх фресок і мозаїк, перед тим як братися до розпису в крипті монастирського храму (за задумом, вона мала стати усипальнею великої княгині, проте Господь судив інакше — мощі преподобномучениці, як відомо, спочивають в Єрусалимі).

Там само, у монастирі, Павло Дмитрович зустрів і майбутню дружину — Парасковію Тихонівну. Він згадував, як перед вінчанням сказав нареченій: «Я тобі нічого не обіцяю, допоможи мені стати художником». І вона виконала це прохання. Була йому вірною помічницею, охоронницею солідної колекції ікон і церковного начиння, авторкою безцінних спогадів про роботу Коріна, засновницею його архіву та музею.

Закінчивши інститут живопису, ліплення та архітектури, Корін продовжував відточувати техніку малюнка, докладно вивчав анатомію і багато копіював. Нестеров усіляко підтримував його, напучував, підказував, як заповнити прогалини в освіті. Крім багатогодинних занять живописом, молодий художник ходив до театру, слухав музику. Якось на останні гроші купив квиток у Большой театр на «Бориса Годунова» з Шаляпіним. У пошарпаній студентській тужурці, вимазаній фарбою, він сидів у перших рядах партеру серед публіки у вишуканому вечірньому вбранні, — цілковито захоплений драмою ХVІ століття і приголомшений музикою Мусоргського. А наступного дня прибиральниця не пускала Павла до Нестерова, прийнявши його за лахмітника... Згадуючи ці роки, художник відзначав: «Мене й Берліоз, і Бетховен збагачували, у них навчався. Треба вчитися живопису не лише в самого живопису, але й у суміжних мистецтвах. Треба звідусіль вбирати в себе соки, у тому числі й з літератури. Так само як не можна бути поганою людиною і гарним художником».

Ескіз картини "Русь, що зникає"

З російських живописців Корін особливо вирізняв Олександра Іванова, він довго розмірковував над його головним творінням — картиною «Явлення Христа народу», багато разів копіював етюди й фрагменти цього грандіозного полотна. Іванов був для нього ідеалом, майстром, який зумів знайти геніальне вираження своїх ідей. Багато років Корін накопичував у собі творчу енергію, і ось, помножена на талант і виняткову працездатність, вона подарувала світові художника реаліста й споглядача.

У Вербну неділю 12 квітня 1925 року Москва хоронила патріарха Тихона. У Донський прийшли тисячі вірян попрощатися зі своїм патріархом. Відспівування тривало вісім годин, народ плакав, і з уст в уста передавали слова Святішого, які він промовив напередодні своєї смерті: «Ніч буде довга, темна-темна».

Гервасій Іванович
Був написаний Коріним для «Реквієму» одним з перших. Він народився на початку ХІХ століття близько 1818 року й прожив довге життя. У 1850-х роках брав учать у Кавказькій війні, де воював проти Шаміля.

Із щоденника Коріна: «Був вечір перед сутінками, тихий, ясний. Народ стояв із засвіченими свічками, плач, заупокійний спів. Пройшов дідок-схимник. Біля огорожі стояли ряди жебраків. Осторонь сидів сліпий і з ним хлопчик-поводир років тринадцяти з чашкою, куди йому клали семишники й п’ятаки. Вони співали якийсь старовинний вірш якимось дивним, старовинним наспівом, і хлопчик кінець кожного вірша підвивав диким різким альтом. Мордочка його з-під шапки виглядала гостра, вовча. Пам’ятаю слова: «Серця на списи піднімемо». Того ж вечора прямо з натури були зроблені кілька ескізів олівцем у блокноті й запис: «Це ж картина з Данте! Це Страшний суд Мікеланджело!.. Написати все це! Не дати піти! Це — Реквієм!». Саме тоді, на відспівуванні святителя Тихона, у Коріна остаточно визрів задум величезної картини, в якій би сконцентрувався портрет епохи. На цьому відспівуванні століття, яке відходить, художник гостро відчув, як небо стає ближче до землі, як Церква разом із Христом входить в Єрусалим на смерть.

Це був сюжет, який він так довго шукав і, зрештою, знайшов — у віці тридцяти трьох років. У той період особливим джерелом натхнення для Коріна стала музика. «Вечір, Колонний зал. „Реквієм“ Берліоза. Пам’ятай „День гніву“. Яка велич! Ось так би написати! „День суду, що перетворить світ на попіл!“ Яка музика! Цей пафос і стогін має бути в моїй картині, грім, мідні труби й баси. Цей почерк має бути». А коли був готовий ескіз до грандіозного полотна, художник відзначив у щоденнику, що картина має звучати на мотив «Святий Боже». Йому був суголосний тихий величний трагізм православної панахиди. «Я швидко відгукуюсь на урочисте, трагічне в житті. Очевидно, це закладено природою. У дитинстві багато довелося трагічного мені бачити й переживати: смерть батька та брата, горе й смерть матері при скорботних звуках дзвону на Страсному тижні. Усе це відбилося в душі, а потім знаходило вихід у мистецтві... Мені важко пояснити, чому я писав це, але все-таки я скажу, що трагедія моїх персонажів була моєю бідою. Я не дивився на них збоку, я жив із ними, і серце моє обливалося кров’ю».

Для етюдів до свого «Реквієму» Павло Дмитрович шукав живих людей, ходив по храмах і монастирях Москви, приводив до майстерні ченців і жебраків, московського сліпця Данила, схимників і сільських священиків. До священоначалія звертався з проханням про позування Нестеров. Він же допомагав у виборі натури, добивався, щоб Коріна пустили до кремлівських храмів писати інтер’єри. А тим часом художник створив цілу галерею образів майбутніх новомучеників і сповідників віри. З портретів на глядача дивляться справжні герої, і що не доля, то подвиг. Тепер, десятиліття по тому, коли їхні житія відомі, розумієш, як художник ризикував, малюючи ці портрети.

Одного разу до крихітної горищної майстерні на Арбаті прийшов сам Максим Горький. Побачивши кілька етюдів до майбутньої картини, ляснув рукою по коліну: «Здорово, як це здорово! Ви великий художник. Вам є що сказати! У вас справжнє, здорове, кондове мистецтво!» Горький став ангелом-охоронцем Коріна: завдяки заступництву головного радянського письменника Павла Дмитровича не чіпали, хоча претензій у тодішньої влади до нього знайшлося б чимало... Самому Горькому не раз доводилося вислуховувати критику на адресу художника: ваш Корін до церкви ходить! Пише попів! А ви ще клопочетеся... Можливо, Горький хотів уберегти художника. Назву «Реквієм» він запропонував замінити. «Дайте картині паспорт, назвіть її «Зникаюча Русь». Але Павло Дмитрович відмовився, його бентежило, що кимось така назва буде сприйнята буквально: Церква йде в минуле. А задум його був далекий від цього.

Горький прекрасно розумів, як важливо для такого художника, як Корін, побачити картини старих європейських майстрів. Він запрошує Павла Дмитровича до Італії. У подорожі художника супроводжує короткий путівник, власноруч складений для нього Нестеровим. Корін писав учителю з Вічного міста: «Кожен день, проведений тут мною, я ціную як найбільший дарунок, як велике щастя. Мені випало щастя зустрітися з Вами, Ви кинули мені в душу Ваше полум’я. Ви винуватець того, що я став художником, від усієї душі звідси, з Рима, Вам дякую».

Горький, у свою чергу, вислухавши весь захват з приводу Мікеланджело, сказав: «А ви все ж зверніть увагу на Луку Синьореллі, а особливо на його „Пришестя Антихриста“. А ще подумайте про Помпеї, коли святий Іоанн писав Апокаліпсис, Везувій уже дав світові, певно, найстрашніший і найбільш вражаючий образ Судного дня».

Після повернення до Москви Корін отримав нову майстерню, звичайно ж, завдяки Олексію Максимовичу. Незадовго до своєї смерті письменник відвідав друга в його студії, дивився ескізи, а йдучи, сказав: «Ви напередодні написання чудової картини. Напишіть її, чуєте! Пишіть і ні про що не турбуйтесь!» На замовлення Олексія Максимовича в Ленінграді спеціально для «Зникаючої Русі» виткали величезне полотно.

По смерті Горького художникові довелося нелегко. У 37-му році до майстерні прибула комісія з Комітету в справах мистецтв і вимагала показати етюди. Можна лише здогадуватися про те, як пройшла ця зустріч, але незабаром у газетах з’явилися розгромні статті, знайомі поховалися, деякі просто перестали вітатися. «Усі мої речі в Третьяковській галереї з експозиції зняті. Дали б мені люди в зрілому віці зробити те, що мені призначено зробити!»

Протодиякон Михайло Кузьмович Холмогоров (1870-1951)
Видатний виконавець духовної музики й оперних партій, один із служителів Церкви, який входив до художнього та артистичного середовища Москви першої половини ХХ століття. Неодноразово отримував запрошення на оперну сцену.
У 1930-ті роки був заарештований. Військовим трибуналом Московського округу засуджений до позбавлення волі на чотири роки за статтею 58-8 «за участь в антирадянській терористичній групі». Був достроково звільнений з ув’язнення в Бутирській тюрмі. До кінця своїх днів служив у храмах Москви.

Корін усе ще сподівався продовжити роботу, але тут зажадали всі етюди до «Реквієму» здати, адже за них платили пенсію, яку виклопотав колись Горький. Якимось дивом удалося вмовити комісію взяти грошима, котрі довелося виплачувати протягом двадцяти років. Усе, що художник заробляв у ці роки, усе йшло на виплату боргів. «Продаж етюдів, — запише він у щоденнику, — став мукою та жахом мого життя. Я перетворився на реставратора й викладача малювання». У 1938 році було прийняте рішення відібрати в Коріна майстерню, і тут на допомогу прийшов Олексій Толстой. Майстерню все ж залишили, але було вже не до етюдів. Аби вижити, Павло Дмитрович писав портрети, а потім... почалася війна.

Під час війни талант Коріна спалахнув з новою силою. Він не поїхав у евакуацію, а залишився працювати в історичному музеї з кольчугами та шлемами. Трагедія народу змусила згадати про тисячолітню історію і викликала патріотичне піднесення. Усе розуміння духовної краси російської людини художник вклав у триптих «Александр Невський», написаний ним у 1942 році. У ті дні ця картина стала чимось більшим, аніж просто художній твір. У лютому 1944-го величезна копія цього полотна зустріла визволителів зруйнованого Новгорода. А в жовтні Коріна вдягли у форму капітана й на військовому літаку відправили в Берлін, до маршала Жукова. Там він написав портрет, який сам Жуков прокоментував: «Хороше обличчя, польове».

Після війни ставлення влади трохи покращилося. Павло Дмитрович був одним із тих героїв-реставраторів, які рятували картини Дрезденської галереї. Але його робота не була оцінена. Зі спогадів самого художника: «...у 1948-му році я був зарахований до формалістів. У січні п’ятдесятого мене запросили викладачем до Суриковського інституту й вигнали звідти в серпні. Потім тяжко хворів. Моя Парасковія Тихонівна терпіла, раділа, мучилась і страждала разом зі мною».

Визнання художнику несподівано принесло московське метро. Його запросили до роботи над мозаїками для станції «Комсомольська». І тут Корін залишився вірним собі: з мозаїчних панно на громадян, які поспішають у своїх справах, дивляться благовірні князі з Нерукотворним Спасом на воїнському знамені. Саме за цю роботу Павло Дмитрович отримав Сталінську премію, став членом Академії мистецтв.

Почалися виставки, замовлення портретів, але до «Реквієму» Корін повернутися вже не зміг. Близьким він говорив так: «Мій учитель, Михайло Васильович Нестеров, сказав про мою «рану»: «Павле Дмитровичу, якщо ви її не напишете, я вам із того світу буду пальцем грозити!» Вже старим він казав мені: «Я зробив усе, що міг зробити». А я на порозі старості скажу: «Я не зробив того, що міг зробити».

Чому Корін так і не написав картину, залишивши у своїй майстерні величезне біле полотно? Є багато різних думок, але, мабуть, жодна з них не дає відповіді. Можливо, із цим художником назавжди пішла епоха російського реалістичного живопису, він був останнім живописцем ХІХ століття, який пішов у історію. І тут знову згадуються слова Горького: «Корін — особлива справа! Ця порода людей зараз вимирає — і, можливо, приречена на повне знищення. І, проте, доки вони існують, я не втомлюся ними милуватися. Милуватися моральними, душевними їхніми якостями. Павло Дмитрович має майже все, що цінувалося за мого часу, що було в кращих художниках моєї епохи і що, сподіваюся, ще колись повернеться».

Незадовго до смерті Павло Дмитрович говорив про свій ненаписаний «Реквієм»: «...За всю Церкву нашу переживав, за Русь, за руську душу. Тут більше мене... я намагався бачити людей просвітленими. Для мене міститься щось неймовірно руське в понятті „зникаюче“. Коли все минеться, то найкраще та найголовніше — залишиться».

Хтось, можливо, згадає про Коріна з жалем: мовляв, що ж то за художник, який так і не здійснив головного задуму. Але вдивіться уважно в портрети його героїв... Можливо, не зображені на грандіозному полотні, вони вже сказали те найзаповітніше, про що мріяв майстер?

На цьому відспівуванні століття, яке відходить, художник гостро відчув, як небо стає ближче до землі, як Церква разом із Христом входить в Єрусалим на смерть.

Видатний виконавець духовної музики й оперних партій, один із служителів Церкви, який входив до художнього та артистичного середовища Москви першої половини ХХ століття. Неодноразово отримував запрошення на оперну сцену.

У 1930-ті роки був заарештований. Військовим трибуналом Московського округу засуджений до позбавлення волі на чотири роки за статтею 58–8 «за участь в антирадянській терористичній групі». Був достроково звільнений з ув’язнення в Бутирській тюрмі. До кінця своїх днів служив у храмах Москви.

Потомствений священик, старший благочинний Москви, настоятель храму Спаса Преображення на Пісках на Арбаті. Уперше був заарештований у 1919 році та звинувачений у організації спротиву радянській владі та в керівництві контрреволюційними діями.

С.М. Чураков (1885–1949), художник, один із послідовників толстовського вчення в 1910-х роках. Твори С. М. Чуракова експонувалися на Міжнародній виставці декоративного мистецтва в Парижі. Ліворуч — його син, Степан Чураков (1909–1985), художник, учень Коріна, пов’язаний з учителем довгими роками спільної праці; реставратор, у 1960–1970-х роках очолював реставраційні майстерні ДМОМ ім. О. С. Пушкіна. Брав участь у реставраційних роботах у садибі «Архангельське», входив до комісії з порятунку колекції Дрезденської галереї.

Був написаний Коріним для «Реквієму» одним із перших. Він народився 1818 року й прожив довге життя. У 1850-х роках брав учать у Кавказькій війні, де воював проти Шаміля.

Сільський священик, який продовжив церковне служіння в 1920–1930-х роках. Настоятель храму Іоанна Златоуста в селі Краснові поблизу Палеха.

Дружина художника згадувала про драматичну подію, що сталася в житті отця Алексія. Його син покінчив із собою, не витримавши знущань від гонителів віри.

Один із церковних архієреїв, близький до кола православних старців — преподобних Амвросія та Варсонофія Оптинських, Варнави Гефсиманського. Чудовий проповідник, автор богословських статей і богослужбових текстів. У 1914 році, після початку Першої світової війни, добровольцем подався в діючу армію, де служив полковим священиком.

Опублiковано: № 2 (68) Дата публiкацiї на сайтi: 27 May 2014

Дорогі читачі Отрока! Сайт журналу вкрай потребує вашої підтримки.
Бажаючим надати допомогу прохання перераховувати кошти на картку Приватбанку 5457082237090555.

Код для блогiв / сайтiв
Розмiстити анонс

Додати Ваш коментар:

Ваш коментар буде видалено, якщо він містить:

  1. Неповагу до авторів статей та коментарів.
  2. Висловлення думок щодо особистості автора або не за темою статті, з’ясування стосунків між коментаторами, а також інші форми переходу на особистості.
  3. З’ясування стосунків з модератором.
  4. Власні чи будь-чиї поетичні або прозаїчні твори, спам, флуд, рекламу і т.п.
*
*
*
Введіть символи, зображені на картинці * Завантажити іншу картинку CAPTCHA image for SPAM prevention
 
Дорогие читатели Отрока! Сайт журнала крайне нуждается в вашей поддержке.
Желающим оказать помощь просьба перечислять средства на карточку Приватбанка 5457082237090555.
Отрок.ua в: