Гіди й маршрути покликані спрямовувати інтерес мандрівника в роками намиті вузькі русла. Якщо довіритися їм, галочки будуть розставлені, а черево фотоапарата наповниться краєвидами визначних місцин. І тільки чарівний, справжній, незбагненний Париж лишиться за кадром. Ні, краще вже стати на слизький шлях «самотнього вовка». Переплутати день і ніч. Запам’ятати твердо лише розклад музеїв — на нього доведеться зважати. А гастрономію залишити на наступний раз.

Єжен Гальєн-Лалу. Тріумфальна арка

Свято, яке завжди без тебе

Є міста-міфи, покликані, за загальною змовою поколінь, втілювати ключові ідеї людства. Рим — символічний центр світової історії, нерухомий, незламний, вічний, — перемога над часом і над долею. Нью-Йорк — ворота Нового Світу, перезапуск системи, умовна точка відліку нового життя. Відень — скрипковий ключ історії, музикальна душа Європи, пристань прекрасного...

Імперії руйнуються, час гортає сторінки, і не всі епохи приносять однаково щедрі плоди. Міфи народжуються до пари міфотворцям. Афіни, Єрусалим, Константинополь — свідки грандіозних злетів людства, висоти духу й масштабу думки. А ми? «Мы, оглядываясь, видим лишь руины...» Наші дні запропонували хіба що міф Амстердама — плід здрібніння великих ідей і торжества безпринципності.

У цьому смисловому ряді прекрасному місту Париж випало відповідати за мрію... просто мрію. У жіночому прочитанні Париж — такий собі відрив від дійсності, відчайдушне «пробач» здоровому глузду. Шанель, Діор, Лакруа. Флірт, кураж, бульбашки в келиху. Який-небудь чарівний Шарль, феєрверк, поруччя білого теплохода, що пливе Сеною повз Ейфелеву вежу...

Звучить вульгарно, але це правда. Циганське свято на французький лад — ось, здається, чого не вистачало в круговерті буднів авторам паризького міфу. Французька столиця у тому вигляді, в якому вона «продається», ніби навмисно вигадана змореною безрадісною працею радянською жінкою. Були часи, коли, здається, навіть найбільш висококультурна громадянка була б рада побачити Париж і вмерти, не заходячи до Лувру і не розмінюючись на ім­пре­сіоністів. Складній металевій конструкції, парфумам і круасану випала роль фетишів, генераторів солодкого забуття. Особливо терпку ноту паризького міфу створювала його недосяжність, неможливість. Стороннім — В.

Імперії, однак, продовжують руйнуватися. «Бюджетну» подобу цигансько-паризького шику (хоча й без вежі) тепер можна знайти в будь-якому райцентрі. Але міф — не відмінювання французького дієслова третьої групи, його так швидко не забудеш. Не раз почуєш від якоїсь зажуреної красуні: «Хочу в Париж!»

Вочевидь, мені ще не довелося втомитися від життя — у «такий» Париж я не хотіла. Мабуть, саме тому й потрапила в якийсь зовсім інший.

Найбільше дивувало, що це місто справді існує — рухається й пахне; що воно відчутне на дотик і реальне, як будь-яке інше місто на планеті. І під вечір там теж вистачає стомлених — нехай і не радянських — жінок. Цікаво, про що залишається мріяти їм?

Єжен Гальєн-Лалу. Вздовж Сени

І все ж... одне слово «Париж» справляє надто сильний ефект, щоб припустити його відповідність очікуванням. Тобі відомо, що там — готика Нотр-Даму і доріжки саду Тюїльрі, а під плитами старого російського кладовища чекає Другого Пришестя цвіт білої еміграції. Знаєш, що тут «гартувалася сталь» майбутніх світових революцій... Лише одного не знаєш: як у цьому всьому буде тобі. До чого тут ти? Адже Париж — недосяжний, неможливий. Навіть постфактум, коли ти щойно звідти.

І все ж таки саме постфактум довелося почути правдиве слово про потаємну сутність цього міста. Парадокс — найкращий спосіб уникнути банальності. Саме цим шляхом пішов незрівнянний Честертон. «Ми не зрозуміємо Париж і його минуле, поки не збагнемо, що його лють виправдовує і вирівнює його фривольну легкість. Париж назвали містом насолоди, але можна його назвати й містом страждань. Вінок із троянд — терновий вінець».

Воістину так! Цікаво, що ключик у філософському замку Парижа повернув для мене саме англієць. «З усіх країн на світі, — пише він в іншому есе, — Франція найнебезпечніша для нерозумних, поверхових людей. Дурням краще ненавидіти Францію — якщо дурень її полюбить, він скоро стане мерзотником. Він буде захоплюватися найгіршим; більше того — він буде захоплюватися тим, чого немає. Він заразиться легковажністю та гультяйством від найбільш розсудливого й домовитого народу у світі. Він не зрозуміє французів, але ще гірше він зрозуміє себе».

Географія та хронологія

Одні столиці стають тим, чим вони є, з примхи, за наказом — одним спалахом, раптом, зненацька, всупереч — повставши проти історичної логіки, відміняючи минуле, як Александрія та Антіохія, як сам Константиноль, як покликаний затьмарити їх Багдад, як Петербург, що здолав топографію.

Інші будуть довго, віками, подібно до дерева, нашаровувати кільця досвіду, настоювати на досвіді побут і свідомість, накопичувати запас міцності. Таким є Париж, ровесник християнства. Дві тисячі років він, як будь-який організм, ріс, розвивався, і хтось століття за століттям креслив ці лінії, вписував у ландшафт, заданий вигином Сени, усі ці площі, розчахнені назустріч річці. Хтось перекидав мости, укріплював береги — від брутального частоколу, за зразком римських військових таборів, до струнких, одягнутих камінням набережних, нині обжитих букіністами. Хтось підпорядковував побут городян потребам річкової торгівлі, заселяв і розселяв старовинні квартали, руйнував пральні й вітряки, будував щось... А за ним приходив інший — і знову ламав, і знову будував.

І Париж впускає у свої вікові лабіринти, де ти читаєш шар за шаром сліди епох і поколінь. Чари цієї поступовості оволодівають уважним глядачем, — о, як же довго виростали ці парки, що їх уперто називають садами, і старіли й без того старі садівники, і чорнів піщаник королівських замків, і блякло, і жовкло мереживо маніжок...

Гостюючи відразу в кількох світах, мимоволі приміряєш на себе, як карнавальне вбрання, далекі епохи — подібно до героя не­ви­баг­ли­вої комедії «Опівночі в Парижі». Молодий американський письменник марив про богемну столицю 1920-х — і раптом чарівним чином опинився в самій гущі її блискучого життя, у товаристві Гемінґвея і Фіцджеральда... Там він зустрічає дівчину, яка сумує за Парижем Прекрасної епохи, і разом із нею — чого тільки не буває в кіно? — переноситься в 1900-ті,де, звісно, зустрічає найкращих живописців тих років, а серед них і Поля Гогена, котрий нарікає, мовляв, не той нині Париж, не ті таланти. Інша річ — Ренесанс!..

Туга за «кращими часами» шумує у крові людства. Один ностальгує за атмосферним шармом літературних салонів; інший шукає притулок у золотій добі християнства, — щоправда, «золото» кожен вибирає на свій смак: тому подавай Русь домонгольську, цьому — допетровську...

Але минуле не зводиться до набору ідей і артефактів, воно — симфонія, у якій вчувається поклик інших епох, інших культур і мов, і прекрасні звуки ще не знайомих пісень. Світ завжди свіжий і новий, якщо ти відкритий до пізнання, відкритий до історії та до тих уроків, які вона береже. Він тьмяний і безрадісний, якщо ти замурував себе у вежі ілюзорної «золотої доби», де історія зведена до її окремо взятого відрізка, а охоплений ностальгією в’язень глухий і сліпий до теперішнього. Не кажи, що часи колишні були кращі за часи теперішні, бо не з мудрості ти запитав про це (Екл. 7, 10).

Моріс Утрілло. Площа Абесс у снігу

Географія Парижа сплющує два тисячоліття: не сперечаючись, не порушуючи гармонії, мирно проникаючи одна в одну, всі великі архітектурні епохи — від готики до конструктивізму — у хронологічному порядку віками шикувалися вздовж річки зі сходу на захід. Поступове «органічне» нашарування не залишає того враження кошмарного сну, яке виникає від бойового вторгнення соцреалізму в домінантну забудову Києва кінця ХІХ — початку ХХ століття.

Один мистецтвознавець зазначив, що Париж — грандіозний наочний посібник для студентів-архітекторів. Варто втриматися від спокуси й залишити стильові пасьянси спеціалістам, однак не можна зовсім не говорити про архітектуру, адже вона — сестра філософії, і як яскраво вона іноді вимальовує характер епохи, панівні ідеї й устремління часу...

Багатоликість свободи

«Мечі дані для того, щоб ніхто не рабствував», — гасло гордої античності взяли на озброєння якобінці* (притому буквально — ці слова красувалися на шаблях солдатів національної гвардії). Щоправда, греки смерть від меча призначали не поневолювачеві — а, власне, тому, хто не хоче стати рабом. З непорозуміння заклик до самогубства був витлумачений як заклик до братовбивства. На першому, як на принципі й філософському засновку, стояла свобода Афін і Рима, на другому революціонери бралися влаштувати свободу Франції. Будівничі «нового світу» ХХ століття не придумали нічого нового. Такою є свобода, що не знала — або не захотіла знати — слів Христа: і пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить (Ін. 8, 32).

* Якобінці — найбільш радикальний рух часів Великої французької революції, який встановив свою диктатуру в червні 1793 року. Під час свого правління якобінці провели ряд радикальних реформ і розгорнули масовий терор, включно зі стратою короля Людовіка XVI і його дружини Марії Антуанетти. До партії якобінців входило праве крило, лідером якого був Жорж Дантон, центр, очолюваний Максиміліаном Робесп’єром, і ліве крило на чолі з Маратом. Марат був заколотий роялісткою, Дантон обезглавлений у результаті внутрішньопартійного розколу. Диктатура проіснувала до перевороту 27 липня 1794 року, в результаті якого Робесп’єр був страчений.

Письменник Жульєн Грін помітив, що на карті Париж схожий на обриси головного мозку. А один із середньовічних кардиналів назвав Францію піччю, де випікається інтелектуальний хліб людства. Правда й те, що гіркоту цього хліба світ споживає й досі, продовжуючи при цьому кадити фіміам Вольтеру й Руссо.

На Сході в історії свої шляхи; але в Європі до всіх жорстокостей і звірств першим додумався не якийсь інший народ, а вишукані й ідеалістичні французи. Знову Честертон: «Коли вони змогли, нарешті, урядувати як їм хотілося, вони встановили тиранію. Один і той самий дух володіє ними, від Хрестових походів і Варфоломіївської ночі до поклоніння Емілю Золя. Речники віри мордували плоть в ім’я духовної істини, реалісти мордують дух заради істини плотської».

Однак через багато років французький соціаліст у суперечці мав право сказати німецькому як аргумент такі слова: «Ви не гинули на барикадах».

...Варто зазначити, що за століття «великих революцій» у Парижі нічого до ладу не було збудовано, зате перелік утрат вражає. Бастилію — символ самодержавства — протягом трьох місяців розбирали 800 робітників. Коли революціонери оскаженіло знищували королівські пам’ятники, з Лувру було викинуто мумії фараонів, захоплені Наполеоном у Єгипті, — бо ж монархи! А втрати, яких зазнало місто за три місяці існування Паризької Комуни, у кілька разів перевищили збитки, завдані диктатурою якобінців. На рахунку комунарів — підпал Лувру, знищення Вандомської колони, — дива ливарного мистецтва; спалення палацу Тюїльрі з його розкішними колекціями предметів мистецтва з усього світу. «Руйнування палацу Тюїльрі було таким брутальним варварством — що навіть п’яного вандала могло змусити червоніти», — писав Віктор Гюго. Однак не вся «творча інтелігенція» поділяла таку точку зору. Комісаром з культури, який благословив увесь цей вандалізм, був Гюстав Курбе — один із найвизначніших французьких художників ХІХ століття.

Моріс Утрілло. Сад Ренуара

Не раз і не два в історії новий володар прагнув скасувати панівну релігію — і ввести свою, нову. Щоб «відмінити» християнство, наприклад, у нацистській Німеччині додумалися до воскресіння Одіна й Тора. А задовго до цього якобінці намагалися розправитися з традиційною вірою, насаджуючи то культ розуму, то культ верховної істоти. Жерцем останнього виступив сам Робесп’єр. Чи варто говорити, що ці штучні псевдорелігії не пережили своїх ідеологів.

Париж, звісно, по-європейському ввічливий. Вороги й товариші по революції, котрі щедро рубали голови попередникам і одне одному, тепер сусіди — і за Пантеоном, і за топонімікою. Столиця віддала належне історії без догідництва — на карті є і набережна Робесп’єра, і міст Мірабо*, прославлений поетом Гійомом Аполлінером...**

* Оноре Мірабо (1749–1791) — видатний оратор і політичний мислитель, письменник, дипломат. Ставши діячем Великої французької революції, дотримувався поміркованих поглядів, був прихильником конституційної монархії. Один із авторів Декларації прав людини і громадянина. Знеславлений революціонерами за зносини з королем.
** Гійом Аполлінер(1880–1918) — французький поет польського походження, один із найвпливовіших діячів європейського авангарду.

Втрачені можливості

Що робить місто близьким і одухотвореним, своїм або чужим? Його старовинні легенди, щедрі королі та жорстокі завойовники, його музика і, звісно, персонажі книг.

Літературна географія дитинства завжди безкрайня — від казок народів Бірми до затишної пристані Скандинавії. Але мені здається, головні асоціативні корені, які на все життя визначають наші вподобання на шляхах світової літератури, проростають в отроцтві. Всі ми в житті безнадійно втратили щось таке, до чого не можна повернутись опісля. Закохатися в Маркеса можна в 40 років без будь-яких юнацьких передісторій, але не варто очікувати багато від першого прочитання Жуля Верна й Дюма, якщо тобі 25.

Моріс Утрілло. Площа Тертр на Монмартрі

Моя юнацька уява була зайнята вічною суперницею Франції, туманним Альбіоном. І д’Артаньян, «покачивая перьями на шляпе», проскакав на своєму коні повз моє дитинство. Сумнівне товариство примхливих французьких маркіз і королев вабило ще менше. Далі, наче протяг, крізь шкільні роки пройшли програмні французькі романи... Зізнаюся чесно, у мене досі немає відповіді на запитання, у чому полягає декларована велич французької літератури, якою вона була до ХХ століття і якою її уявляв російський дореволюційний франкофіл. Той же Честертон, котрий захоплювався французьким ідеалізмом, ставить французький роман у розряд найгірших плодів усіх націй, поряд із англійською газетою, німецькою філософією та американськими напоями.

...А без прогулянки на білому теплоході, звісно, не обійшлося. Не можна ж, справді, бути в Парижі — і не впевнитися, що «під мостом Мірабо струмує Сена»?

«Через Утрілло»

Дивлячись із вікна готелю на високий пагорб Монмартру, увінчаний базилікою Сакре-Кер, осяяний світанковим сонцем, я з хвилюванням думала: чи залишилося там щось справжнє, не декоративне? Не призначене «на продаж»? Удень навала туристів не лишала шансів побачити Монмартр мовчазним та усамітненим, яким він був відбитий на «білих» картинах Утрілло. Серед блискучих живописців, котрі вподобали «пагорб мучеників» на початку століття і прославили тутешні кафе, мабуть, саме Моріс Утрілло став для Монмартру генієм місця. Вони ніби домовилися: увесь свій вік він фарбами славив Монмартр — і нині Монмартр абсолютно немислимий без його фарб. Іще століття тому російський мистецтвознавець Олександр Бенуа писав: «Коли трапиться забрести в якийсь провінційний закуток або в один із тих кварталів Парижа, які більш провінційні, ніж найглухіша справжня провінція, то мимоволі станеш дивитися навколо „через Утрілло“, і все це жалюгідне, похмуре доведеться прийняти в душу, в ньому знайдеш і красу, і поезію. Це благо, це збагачення».

Моріс Утрілло. Кабаре "Прудкий кролик"

Якщо художник молодий, бідний, психіка його слабка і над волею панує алкоголь, якщо заради келишка абсенту він ладен на будь-які безумства — здається, трагічний кінець неминучий. Так міркує людина, але інакше міркує Господь. Моріс Утрілло був одним із небагатьох художників тієї дивовижної епохи, хто зустрів Бога і полюбив Його. Від невідворотної загибелі його врятувала віра — і ще воля й любов двох жінок: спочатку матері, потім дружини. Все, що створював Утрілло, він робив у простоті серця — він не вмів говорити про мистецтво, не відвідував виставки й навіть не знав імен старих майстрів. Настільки ж простодушно (якщо не байдуже) він зустрів світову славу, що прийшла доволі рано, і багатство. Він дожив до старості, борючись із хворобою, падаючи і встаючи, все більше заглиблюючись у молитву і не полишаючи живопису. Писав він із пам’яті, з поштових листівок і фотографій. І навіть в останній день життя Утрілло зобразив свій тихий Монмартр, воскрешаючи в пам’яті пейзажі юності.

Утім, і сам художник уже не застав того ідилічного паризького передмістя, де серед виноградників і вітряків горіли пожежі макових заростей. Юність його пройшла в епоху торжества доцільності, в часи будівництва дохідних будинків — час і тоді не жалував старовину. Але Утрілло дивом прозрів дух «того» Монмартру; його церкви, площі та найубогіші закапелки і справді осяяні «красою і поезією».

Пізні екскурсії дуже сприяють експромтам. «Заховай карту, соромно, люди дивляться», — вимагав мій супутник, вочевидь, сподіваючись видатися за місцевого. Так, блукаючи навмання нічним містом, яке ще не спало, ми отримали несподіваний подарунок — опинилися в серці Монмартру, на кривій рю Лепік, де народився художник.

Монмартр ніби скинув із себе робочу спецівку — або строкате, позбавлене смаку вбрання співачки кабаре — і жив своїм життям, проявляючи милість до найстійкіших туристів, які засиділися у вуличних бістро. У рідкісних незашторених вікнах легендарних будинків розігрувалися буденні сцени, повз нас по крутій вуличці проповзла вгору поліцейська машина. Ми взялися шукати будинок № 54, в якому Вінсент Ван Гог жив у брата Тео і писав краєвиди з вікна...

Моріс Утрілло. "Маки" на Монмартрі під снігом

Нетямущий співрозмовник може зіпсувати навіть найкращу прогулянку. Але в Парижі такого трапитися не могло: з притаманним йому смаком місто подарувало мені прекрасного супутника. Юнак, обдарований стрімким розумом і всіма можливими талантами, навдивовижу пасував до старого, піщано-попелястого міста.

«Творити треба, не роздумуючи, чи визначний твій талант, чи досягнеш успіху, і чи взагалі потрібна комусь ця твоя праця. Пиши, малюй, знімай, якщо це потрібно тобі. Вдосконалюйся, не лінуйся... Не думай ні про що таке», — так казав він мені, а можливо, собі, закурюючи під ліхтарем навпроти Мулен де ла Галет*.

* Мулен де ла Галет — вітряний млин, символ Монмартру, пам’ятка архітектури з 1939 р. Багаторазово відбитий на картинах художників — Ван Гога, Коро, Пікассо, Ренуара, Тулуз-Лотрека, Руссо, Утрілло та ін. Однойменний ресторан (з подібним вітряком) розташований нижче на пагорбі; ресторан також фігурує на полотнах імпресіоністів, в першу чергу Ренуара.

Було б цікаво дізнатися, що з цього приводу думав Ван Гог. Офіційна легенда розповідає, що саме так жив великий ідеаліст, неприкаяний шукач, який закінчив своє життя у глибокому душевному розладі. Однак усе частіше звучать думки, що такий образ Ван Гога далекий від реальності. Дослідники біографії художника вважають, що створенню «іміджу» божевільного безсрібника посприяв торговець картинами, власник колекції робіт Вінсента, котрий писав його першу біографію. Любителі мистецтва повірили легенді, письменники й режисери чимало води вилили на цей млин; хто не плакав над «Спрагою життя» Ірвінга Стоуна або хоча б не бачив прекрасну акторську роботу Тіма Рота?*

* У фільмі Роберта Олтмена «Вінсент і Тео» Тім Рот зіграв роль Вінсента Ван Гога.

Образ прагматичного, діловитого Ван Гога видається блюзнірством; утім, події життя художника не є секретом; його переписка з братом давно опублікована, і за бажання кожен має шанс заглибитися й інтерпретувати факти біографії в міру своїх уявлень.

Культурні враження — результат гідний, але не достатній. Видимість не дорівнює сутності. Констатувати видимість — під силу багатьом, прозирати сутність — талант одиниць. Але й видимість Парижа гідна найкращих слів — від найкращих із нас.

«Попереду нас, внизу, перлинно-сіре і, як завжди, прекрасне, простяглося місто, яке я люблю більше усіх міст на світі», — уже в літах написав Гемінґвей, повернувшись до Парижа, де він колись був молодий, часто голодний — і такий безмірно щасливий.

Я не вірю міфам, гідам і путівникам. А старому доброму Гемінґвею — вірю. Він знав, що каже. Йому було з чим порівнювати.