В ці післяпасхальні дні мимоволі повертаєшся до одного і того ж питання: якщо в нечуваному ствердженні «Христос Воскресе!» — вся сутність, вся глибина, весь сенс християнської віри; якщо, за словами апостола Павла, «віра наша марна», якщо не воскрес Христос, — то що ж означає це для нашого, для мого життя зараз, тут? Ось пройшов ще один Великдень. І знову була ця дивовижна ніч, це полум’я свічок, наростало хвилювання, знову були ми в осяйній радості цієї служби, що вся складається начебто з однієї радісної пісні: «Ныне вся исполнишася света, небо, и земля, и преисподняя. Да празднует убо весь мир востание Христово, в немже утверждается». Які радісні, які переможні слова! Все поєднано: небо, земля, підземне царство смерті. Весь світ бере участь у цій перемозі, у воскресінні Христа знаходить свій сенс, своє утвердження.

Та все минає, минула ця ніч, скінчилось свято, і зі світла ми повертаємось у світ, спускаємось на землю, ступаємо знову в наше реальне, буденне, тверезе життя. І що ж? Все так само, як було, нічого не змінилось, і начебто ніщо на землі не має ані найменшого відношення до того, про що співалось у церкві: «да празднует убо весь мир востание Христово, в немже утверждается». І в душу вкрадається сумнів. Ці слова — такі прекрасні, такі піднесені, прекрасніших та піднесеніших за які немає і не може бути на землі,— чи не ілюзія вони, чи не мрія? Їх жадібно вбирають у себе серце, душа, але холодний і буденний розум говорить — мрія, самообман! Дві тисячі років минуло — і де ж їхня дія? Де їхня сила? В чому їхня переможність? І, Боже мій, як часто християни немов би понурюють голову і навіть вже й не намагаються протиставити відчуття сповненого радістю серця практичному розуму. Залишіть нам — наче говорять вони світу — цю нашу останню коштовність, втіху, радість! Не заважайте нам у наших зачинених храмах стверджувати, що радіє і тріумфує весь світ. Не заважайте нам, а ми не будемо заважати вам будувати цей світ, і керувати ним, і жити в ньому, як вам завгодно...

Однак в глибині душі ми знаємо, що ця легкодухість, цей мінімалізм, ця внутрішня втеча у таємниче та заповітне свято несумісні зі справжнім сенсом та істинною радістю Великодня. Чи воскрес Христос, чи не воскрес. Або — або! І якщо воскрес (а про що ж інше говорить наш великодній тріумф, вся ця світлом, торжеством і перемогою пройнята, наповнена ніч?), якщо дійсно в один вирішальний і єдиний момент в історії не тільки людства, а й всього світу здійснилась ця нечувана перемога над смертю, тоді все дійсно стало інакшим і новим у світі, знають це люди чи ні. Але тоді й на нас, віруючих, радіючих, тріумфуючих лежить відповідальність зробити так, щоб інші дізнались, повірили, побачили, почули і увійшли в цю перемогу і в цю радість. Давні християни свою віру називали не релігією, а Благою вістю, і своє призначення в світі бачили в її благовіствованні й розповсюдженні. Давні християни знали і вірили, що воскресіння Христово — не просто причина щорічного святкування, а джерело сили й перетворення життя. І те, що чули на вухо, сповіщали з дахів...

Але, відповідає мій тверезий або, як кажуть тепер, реалістичний розум: але що ж я можу? Як можу сповіщати, кричати, свідчити? Я — безсила піщина, загублена в натовпі? Але це заперечення розуму і так званого здорового глузду — неправда, можливо, найстрашніша і диявольська неправда сучасного світу. Цей сучасний світ якимось чином переконав нас, що силу і значення має в світі тільки число, кількість, маса. Що може один проти всіх? Однак саме тут, саме по відношенню до цієї брехні і має розкритися в усій своїй силі основне ствердження християнства, його не схожа на жодну іншу логіка. Християнство стверджує, що одна людина може бути сильніша за інших. І саме в цьому ствердженні — добра звістка про Христа. Пам‘ятаєте ці дивовижні рядки з «Гефсиманського саду» Пастернака:

Он отказался от противоборства,
Как от вещей, полученных взаймы,
От всемогущества и чудотворства —
И был теперь как смертные, как мы.

Адже саме в цьому — образ Христа: Людина без влади, без протиборства, без будь-якої земної сили. Один! Залишений, зраджений, кинутий усіма. І переможний. Пастернак продовжує:

Ты видишь, ход веков подобен притче
И может загореться на ходу.
Во имя страшного её величья
Я в добровольных муках в гроб сойду.
Я в гроб сойду
И в третий день восстану,
И как сплавляют по реке плоты,
Ко мне на суд, как баржи каравана,
Столетья поплывут из темноты...

В словах «може запалитись» вміщено відповідь на сумніви тверезого розуму. О, якби кожен, хто пізнав великодню радість, хто почув про перемогу, хто повірив в те, що є незнане для світу — але для нього і в ньому — здійснилась вона, ця радість, якби кожен з нас, забувши про числа, кількості й маси, цю радість і віру передав би лише одній людині, торкнув нею ще одну людську душу? Якби ця віра і радість таємно були присутні в кожній, нехай найнезначнішій розмові, були з нами в наших тверезих буднях — вони почали б зараз, тут, сьогодні претворення світу і життя. «Царство Боже прийде непомітно», — сказав Христос. Царство Боже приходить кожного разу — в силі, світлі й перемозі, — коли я, коли кожний віруючий виносить його з храму і ним починає жити в своєму житті. Тоді все навколо нас може щохвилини запалитися світлом Божественної любові.